Зайшла старша сестра.
– Сестро, дозвольте мені піти до каплиці.
І сестра, як раніш класова дама, спочатку здивувалася:
– А чого ж до каплиці? Служби ж Божої там не правлять. Чи, може, щось хочете привести до порядку?
Ноель звела додолу очі. Пояснювати? А як не зрозуміє й вийде знову якась прикрість? Сказати неправду й запевнити собі вступ до Божої каплиці брехнею?
Глянула на Юлію Миколаївну. Зустріла добрий погляд її виблідлих очей, що глибоко запали під важкі повіки.
– Так, Юліє Миколаївно. Служби там нема, але ж я хотіла б привести до порядку... свої думки й свою душу...
Старша сестра погладила її по рамені.
– Тільки накиньте теплу пелерину: там може бути холодно.
Ноель не замкнула дверей каплиці на ключ, бо ж хто міг сюди увійти? Зробила глибокий поклін перед вівтарем, а потім пішла поглянути, чи не просохла земля в боднях із лаврами? Розправила складки вівтарного покривала, з маленького притулища, що служило за сакристію, винесла рушник і постирала вікно та лавки, де міг бути порох. Ходила помалу, нечутними кроками, призвичаєна до тиші святинь. Порядкувала, немов вернулася додому, що в ньому не була довгий час. Думкою ж полинула у "свій" монастир, де жилося їй так спокійно під Божим поглядом біля ніг Мадонни. Згадала слова, що їх говорила їй мати-наставниця, коли вони розлучалися:
– У хвилину, коли відчуєш самітність і тягар життя, – кожен-бо з нас має ці "ґетсиманські хвилини!" – біля підніжжя вівтаря знайдеш у молитвах усіх нас. І тоді твій тягар облегчиться, бо ж розділиш його між нас. І самітність твоя не буде така мертва. Бо ж згадаєш, що на землі існують близькі тобі душі…
Ноель сховала обличчя в долоні. Молилася довго, забувши про час.
Чиясь м'яка рука спочила на її плечі й привела її до притомності. То прийшла сестричка Аліна. Схилилася над Ноель співчутливо і дивилася на неї ніжним поглядом. Той погляд схвилював дівчину, їй захотілося відповісти такою самою сердечністю. Обережно взяла сестру за руку й притягла до себе. Сестра впала навколішки й перехрестилася широким "православним" хрестом.
Нагорі саме задзвонили на полуднє.
Ноель почала вголос відмовляти "Angelus" (Ангел Господній), але ж Аліна вже знала значення цієї, хоч і чужої їй, молитви, бо ж часто за чаєм сходили на ті теми в розмові з "монастиркою". Невідомі речі цікавили молоду сестричку, вона залюбки приглядалася до латинських молитовників, гарних ажурних образочків, знала і про "Angelus", б бачила, як Ноель припиняла працю або читання, коли вітер теплими осінніми вечорами заносив у відчинені вікна голос дзвонів католицького костела.
Тепер і їй схотілося виявити інтимніше свою симпатію до цієї своєї напівприятельки, і в каплиці прозвучали, мабуть, вперше від її збудування, слова слов'янської молитви:
– Богородице Діво, радуйся...
Але духовна тиша, що огорнула дівочі душі в каплиці, довго не тривала, бо по обіді покликали Ноель до директорки.
"Мала нарада" директорки, інспекторки та двох класових дам ухвалила, що цю "пренеприємну історію" треба "зам'яти". А це могло б статися, коли б Лячерда перепросила Витовську і з нею помирилась.
Почувши це, Ноель відчула, як кров залила їй обличчя й шию. Цілий потік різких, твердих слів обурення вже був би ось-ось полився з її уст, але вчасно отямилась і зрозуміла, що це безпотрібне зайве й недоцільне.
Згадала татові слова: "Твоя зброя – не сварка й не різкі слова". Тому просохлими губами тільки відповіла одним словом:
– Ні.
– Не перепросите? – піднесла круглі брови директорка.
Бездітна й ще досить молода вдова по високому петербурзькому достойникові графиня Муравйова не мала найменшого поняття про виховання дітей або про психіку доростаючих дівчат. Вона вважала за хрест, посланий їй суворою долею, що завдяки протекції своїх впливових батьків стала директоркою інституту.
– Ніколи! – сказала дівчина. – Я зробила так не в запалі, а в повній свідомості, що гидкий чин мусить бути покараний негайно.
– Яка страшна впертість, – хоч і потиху, зідхнула мадам Рапне.
– Ні, це не впертість, а жахливий фанатизм! – поправила її директорка. А повернувшись до Ноель, промовила сухо:
– Ідіть до своєї кімнати. Ввечері відбудеться спеціяльна конференція, і... ви напевне будете викреслені з числа наших вихованок.
За довгим столом, що був накритий зеленим, аж до підлоги звисаючим, сукном, засідала у великій залі під царськими портретами спеціяльна конференція. Директорка у своїй промові, переплутаній неминучими для неї "звичайно" та "ви ж самі розумієте", рішуче домагалася, щоб негайно віддалити "небезпечну" вихованку. Завзято підтримувала цю думку й мадам Рапне. Німкеня ставилася до тієї справи невтрально, бо за своє найважніше завдання вважала навчати німецької мови. Інспекторка завжди схилялася до думки вищих, себто директорки, бо ж саме її становище вимагало однозгідности з директоркою.
Але на конференції були не самі жінки. Покликали і двох катехитів, католицького і православного, щоб помогли вирішити, наскільки мотив учинку Ноель був релігійний. Одначе обидва катехити тримались обережно й здержливо, бо, мовляв, які ж там можуть бути поважні питання між дітьми?
Вони радили знайти якийсь спосіб, щоб дівчата замирилися та щоб "не виносити сміття з хати", бо пам'ятали погрози Ноелиної мачухи, що вона готова деякі справи порушити в пресі. На нараді були приявні ще й Настася Максимівна і Юлія Миколаївна. Та про їхню думку ніхто не питався. Мав сказати ще своє слово інспектор професор Малінін, що довго мовчки слухав. Тепер вій підвівся й заговорив стривоженим голосом:
– Мені здається, що ми не можемо знайти винуватого і того, кого слід віддалити, якщо треба когось віддаляти. Можна б запропонувати такий вихід: віддалити обох і забути про подію. Це було б найпростіше і найменш справедливе. Але ж ми навчаємо наших вихованок поступати інакше й вимагаємо справедливости у їх поведінці. Тому справа набирає ширшого, засадничого значення й у першу чергу торкається питання, чи ми виховуємо як слід "шляхетних панночок", коли в стінах нашої установи можуть траплятися факти, що не мають нічого спільного зі шляхетністю, ні з вихованням взагалі? Панночки наші, медам, мають свої світогляди, свої переконання й свої ідеали...
– Василю Миколаєвичу, які ж там можуть бути переконання у 17-18-літніх дівчат? Що ж бо ви! – запитала інспекторка.
Професор глянув на неї з-під навислих сивих брів. У його вузеньких, трохи монгольських очах блиснула іронічна усмішка.
– Ті переконання, які в 20 літ вони передаватимуть своїм дітям, ті переконання й засади, яких ми їх тут навчимо чи до яких спрямуємо їх розум і душі. Хто ж у 18 літ не має ідеалів, той не матиме їх і в 30. Не дурно ж "малороси" говорять: "Чого Івась не навчився, того Іван не зможе".
– Та це ж не студенти університету! – кинула мадам Рапне, підкреслюючи тим, що професор звик мати до діла зі своїми студентами в університеті та в духовній академії.
Малінін злегка примружив одно око, що робив раз у раз, коли хтось говорив йому видимі нісенітниці.
– Саме тому, мадам, що це не студенти, котрим у життю часто треба буде забувати юнацькі ідеали та переконання, саме ж тому, що від нас виходитимуть дружини тих студентів і матері, які виховуватимуть молоде покоління, – я мушу якнайгостріше виступити проти висловлених тут пропозицій. Коли умовини життя в нашій школі не забезпечують вихованкам непорушности їхніх релігійних переконань, на превеликий жаль, їм не залишається нічого іншого, тільки боронитися так, як це зробила мадмуазель Лячерда. А якщо тут конечне хочуть когось віддалити, то, на мою думку, треба віддалити всіх нас…
Дами аж сплеснули руками. Але професор виголосив ефектовну промову, в якій згадав і святого Миколая, що мусив ужити "відповідні жести" проти богохульників і зневажників віри, саме, як говорить історія, "одведе Арія мало рукою".
Промова інспектора охолодила запал дам, а підбадьорила духовних. Підкинула своє слово і Юлія Миколаївна. Ноель залишили й надалі в інституті, навіть без жодної кари, немов нічого й не сталося.
6
ЦАРИЦЯ В КИЄВІ
Бойкот. "На св. Русі не можна без мордобою". Цариця.
Талісман амазонки. З великої хмари малий дощ. Бал.
Великий князь Романов. Свічка в церкву. Квіти і книги.
Гості. Чому квіти не вмістились на вівтарі?
Коли Ноель вступила в класу, її обсипали колючі погляди. Кожна товаришка мала вже приготований запит, але ж фройляйн Оттилія вже кликала:
– Увага, мої дами! Я починаю, – і дала тему вранішньої праці – "Лист додому".
Дівочі голови посхилялися над білими аркушами: почався звичний день. Розмірений, поділений на чвертьгодини. Одноманітний, як будень в острозі.
На перерві ніхто не підійшов до Ноель: кожна мала працю й показувала, що вийнятковий і неприємний інцидент вона основно забула. Але цю німу змову перервала темпераментна Марія Федорівна, вчителька танців, екс-балетниця (її значення збільшалося з кожним днем). По вечері через піввідчинені двері вона покликала:
– Мадмуазель Лячерда! – і, почувши звичайну відповідь: "Presente!" (приявна), – вона вигукнула з видимою полегшою: – А-а! Нарешті! Я вже гадала, що тебе до Петропавловки відвезли. Ну, йди хутчій, ти, Екклезія Мілітанс!
Класа мовчки прийняла жарт, хоч при появі екс-балетниці звичайно всі обличчя незмінно ясніли усміхом. Відомо було всім, що Марія Федорівна охотніше втратила б дар слова, ніж прогаяла б зручний мент, коли можна було "вліпити" влучний дотеп чи сказати ущипливе motto.
Ноель не змінила виразу обличчя, також без усміху пішла за балетницею. Ледве вийшла за двері, як Марія Федорівна взяла її під руку:
– При мені можеш не робити виразу Веласкесової "Інфанти": я б знаю, душе моя, що на святій Русі без мордобою обійтись не можна хоч-не-хоч.
Вона нахилилася до вуха учениці й майстерно продекламувала бунтівливий вірш князя Вяземського:
В Росії чтут царя і кнут...
Что віли в бок, то сена клок!
А без побой вся Русь — хоть вой
І упадьот, і пропадьот.
– Запевняю тебе, що коли ти тут житимеш, то це не буде востаннє. А на індичок не звертай жодної уваги. Важне ж: ніколи й ні перед ким не плач.
Але небезпека викинення з інституту немов навмисне вже знову чигала на Ноель...
Нарешті надійшов "великий день" царициної візити.
– Вже тут! У Києві...