Приїхав і брат покійниці, прилуцький полковник. Давненько він уже в Хмельницьких не був, і досі не бачив татарської бранки. Ця русява струнка дівчина піклувалася тепер всім, серед похоронної метушні давала всьому лад.
* Крапля вижлоблює камінь не силою, тільки тим, що часто капає.
Був на похоронах і полковник Кричевський. Він дуже шанував покійницю за її великий розум, бачив не раз татарську бранку, та ніколи йому й на думку не могло прийти, щоб ця гарна дівчина мала колись зайняти місце Ганни Сомківної... Тепер вдарило його, що вона поводиться, мов господиня дому, а Богдан відноситься до неї не як до слуги, визволеної бранки, а як до господині... І враз мелькнуло в голові, що тут щось не те... Те саме думав і Сомко. Сомко став розпитувати Богдана.
— Це певно не нашого гнізда птиця?
Богдан став розказувати про все, розводитися над цим, яка вона була щира для покійної дружини в часі її недуги, як дбала про діти... Вона полька, але до нашої церкви ходить і по-нашому молитви навчилася. Тепер хоче на православну віру перейти...
Досвідний Сомко пізнав, які в його шурина почування супроти цеї польки. Він перебив йому:
— А полькою все остане... Слухай, Богдане, чи не задумуєш ти одружитися з нею?
— Про це, брате, не пора над свіжою могилою розводитися...
Сомко махнув рукою. Від нього тепер нічого не довідаєшся. Краще поговорити з старою нянею.
— Скажіть мені, няню, що воно на ділі з цею полькою?
— А що ж би... це погана, невірна, зрадлива птиця... Ви тільки подумайте, пане полковнику: скільки разів вона могла сказати Богданові одне слівце, щоб її відослав у Польщу, в свій рідний край, а він певно був би їй цього не відмовив. Та вона наче б ніякої рідні не мала, хоч по всьому пізнати, що вона є якогось панського роду. А чому? Бачила, що сотничисі немає виходу, то чому б вона не мала стати сотничихою. Я вже не віднині бачу, як вона на Богдана очі звертає. А вона це вміє... Коли б ви бачили, як вона своїм лизунством опутала покійницю. Увесь світ бачив, як я покійницю любила"— не менше, як самого Богдана, а вона більш вірила цій приблуді
ПК мені, й більше др неї зверталася у всьому, як до мене. Так, пане полковнику, побудь тут ще яких три дні та вразуми Богдана, щоб спам'ятався, а то візьме собі біду на голову,— я це прочуваю... Вона нам колись великого лиха наробить, будеш бачити... Богданові треба козацької дитини, а не питльованої панночки, що їй козацький кожух смердить. Він тебе скоріше послухає, як мене, бо я не вмію так говорити. Хоч моя рада добра, та мова проста.
Не по нутру було Сомкові те, що почув.
"Пропаде козак до решти. І так дорікають йому, що надто під панську дудку танцює, що з цим Кри-чевським покумався, а що ж щойно тоді буде, як візьме цю польку за жінку? Відцурається козацтва й стане панським підніжком, як стільки інших козацьких старшин. Пропаде для козацтва. А шкода б його було, бо мудра голова й, може, колись стане потрібний для козацтва". Такі думки не сходили Сомкові з голови. Остане ще кілька днів у Суботові, щоб усе успокоїлося, і він міг би з Богданом на розум побалакати.
— Коли ж, Богдане, на весілля запросиш? — спитав нечайно.— А, може, й ні, бо куди ж нашому братові козакові на панське весілля пхатися...
— Не рани мойого серця, брате,— яке тобі весілля ввижається?
— Яке? А от таке, що й воробці про нього на дахах цвірінькають. Що ти на цю польку око звернув, то й дурень пізнав би... Богдане, не роби дурниць. Пам'ятай нашу пословицю: "Рівняйся кінь з конем, а віл з волом". Вона тобі не пара, вона не приляже душею до простого, козацького народу, не зживеться з нами, бо вона — панська дитина. їй від найменших років говорили заєдно про нас, як про чортів рогатих та дикунів. А як вона тепер показує до нас зичливість і навіть на православну віру переходити хоче, то вір мені, що це не щиро. Це ж, незла річ — стати сотничихою на Суботові...
— Знай, брате, що покійна Ганна перша мені таку думку піддала...
— Себто, яку?
— Щоб я з Ганною одружився.
— Недужі люди до цього терплячі — не одне таке видумають, що ні пришити, ні прилатати... Тобі, Богдане, про козацьку славу дбати б... І так уже між козаками перешіптують, що ти з панами руку держиш. Ей, Богдане, коли б це мала бути правда, то, хоч люблю тебе, знати тебе не схочу... Навіщо ти з тим Кричевським покумався?
— З Кричевським? А знаєш ти, хто він?
— Поляк.
— Ні, руський шляхтич. Він сам уже переконався, що й його рід руський і до нього треба вернутися. Прийде час, і ти сам це пізнаєш. А поки що поспитай козаків, що про нього говорять. Рідний батько краще з ними не поступав би, як він.
— Може, й твоя правда. Та я вертаюся до цієї другої Ганни, що має заступити місце цеї першої, що ми її щойно поховали. Відки ти знаєш, що вона — Ганна, а не яка Ядвіга? Може, навмисне так себе назвала, щоб тобі приподобатися?
— Але ж ти, брате, вмієш підозрівати й вигадувати!
— Життя мене цього навчило... Моя думка така, щоб ти якнайскорше випитав її, відки вона, і відіслав її в своясі.
— Я питав її про те вже давніше, та нічого не довідався...
— Бо вона мудра. Навіщо їй їхати кудись, коли вона тут панею може бути й закоханого козака водити за чуба, куди хоче. Богдане, Богдане, будь козаком, а не якоюсь бабою,— не дайся опутати.
—
— Тебе певно стара няня так насторожила на цю дівчину...
— Няня — мудра та щира жінка: вона знає, що говорить, і думає так само, як і я.
Другої днини Сомко від'їхав і взяв із собою небожів. Остав тільки Остап, що вже починав помагати батькові в господарстві й не хотів їхати.
За короткий час заволоділа панна Анна всім Субо-товом і самим Богданом. Вона це вміла. Для Богдана була особливо дбайлива, думки його відгадувала, годила в усьому. А вже як поглянула на нього палкими оченятами — м'як, як пригрітий віск. А вона вміла зручними пальчиками угнітати цей віск, як їй цього треба було. Врешті досягнула свого: вони стали на слові. Тільки вінчання ще відклали.
Одного разу промовила:
— Богданчику, мій соколе сизий, я так хотіла б поїхати в Чигирин — мені тут дуже скучно. Стара няня мене не злюбила, хоч я годжу їй, як болячці...
— Чому ж би ні, моя голубко,— можемо й зараз завтра їхати...— А сам думав: "Не любить її стара Гозпина — й нічого з нею не порадиш. Найкраще куплю дімок у Чигирині та й завезу туди Горпину, хай собі хазяйнує. Не будуть себе бачити, то скоріш стара помириться, заскучає за селом і вернеться додому іншою людиною".
З такою думкою поїхали Богдан з Ганею в Чигирин. Ходили по городі, Богдан показував їй все, варте уваги. Вона ж виявляла велику цікавість для всього, що бачила. Вдягнена була й говорила по-українському. Не дивно, що звернула на себе увагу чигиринців. Звернули на неї око і старостинські канцеляристи, і сам підстароста Чаплінський.
— Ото хам козацький, як£ собі кралю вишукав, та ще й до того польку... Підожди ще, небоже: не
по
для пса ковбаса. Захоплю Суботів, то й вона мені дістанеться.
Богдан мав чимало знайомостей у польському товаристві й не важко було йому завести туди й Ганну. Подобалась всім за красу, веселість і проворність, а коли стала оповідати про свої пригоди, про своє сирітство, та ще й скропила його гарячими слізьми, підбила серця всіх... Всі запрошували її навипередки до себе.
Вертала цього дня веселенька й рада. Богданові дякувала за цю приємність гарячими цілунками. Богдан розм'як. У цій хвилині був би Ганні не відмовив нічого. І план свій змінив: купить домик у Чигирині, та не для Горпини, тільки для Ганни — щоб мала де заїхати, як забажає бути в городі.
І на цьому стало. Богдан купив домик з огородцем на передмісті Чигирина. Ганна приїздила сюди дуже часто та ходила в гості по всіх знайомих. Вони жалували її дуже, що вона... опинилася в руках такого простого козака. Видавали в її честь бали та забави. Польські шляхтичі кружляли біля неї роєм, а вже найбільше Чаплінський. Він був вдівцем — немолодим, щоправда, бо мав дочку за Коморовським,— та ще повним сили й бадьорим. Вмів з дамами поводитися гладенько й вмів їм подобатися. Він найбільше з усіх робив Ганні гонори, й вона не була від цього... Нагадувалися їй давні часи, десь там, далеко в Польщі, серед інших обставин і середовища... Це не те, що там, на хуторі. Та хай вона тільки стане сотничихою... Вона певно інакше заживе...
Вона не соромилась виводити свої жалі перед Чап-лінським.
— Я вас, панночко, розумію,— говорив він із співчуттям,— що вам важко жити серед цього простацького, хамського оточення, та не треба вам тратити надії на визволення. Скажіть мені тільки, в котрій стороні Польщі шукати вашого роду, а пан староста на моє прохання певне подбає, щоб вас визволити з рук хама. Ще в нашій Польщі не є так зле, щоб було шизматикові в'язнити дівчину-католичку.
Панночка пізнала, що переговорилася. Коли б так справді староста забажав її освободити, то всі її плани й надії поплили б з росою. Вона стала завертати.
— Не говоріть так, вашмосць, про Хмельницького, бо він мій добродій і опікун. Коли б не він, то я певно була б томилася в якомусь турецькому гаремі... Він для мене зробить, чого тільки душа забажає.
У старому серці Чаплінського пробудилася заздрість. Він аж скипів із досади.
— Бачу, що ви готові за нього й заміж вийти. Ну, що ж, він хлоп здозовий, як тур, і може подобатися тим, що в таких постатях любуються. Віншую...
— Помиляєтесь, вашмосць,— я не з тих, що за турами пропадають. Та подумайте, чи могла б я відмовити йому, коли б він хотів зо мною повінчатися?
— Пробі, панночко! Чи ви вже до цього ступеня схлопіли, що, забуваючи ваш герб родовий, не вагувалися б стати малжонкою простого козака-хама?
Чаплінський такий був захоплений гарною дівчиною, що й не помітив, як вона вимагає відповіді на запит, де й який її рід. Став вговорювати далі:
— Панночко! Не забувайте ні на хвилину, що в мені найдете свого вірного оборонця. Наразі не давайте ніякої відповіді, зволікайте, як можете, бо ваше визволення з рук цього смока, може, ближче, як ви собі уявляєте.
Панночка у своїй мудрій головці міркувала:
— Хто його зна, що краще? Хмельницький теж шляхтич, та в нього немає таких панських манер, такого уложення, як в Чаплінського. Хмельницький вище сотника не полізе, а й ^ цього можуть його скинути.