Воно повторювалося німцями найчастіше. По радіо, в газетах, у листівках, мабуть, і між самими німцями. Все життя німців було прострочене цим словом, як кулеметними чергами. Verrat, verrat, verrat — зрада, зрада, зрада… А в нас? Хіба не вчив усіх нас наш вождь, що у всьому винні зрадники, що зрада на кожному кроці, що зі зрадою треба боротися так, як боровся Ленін. У нас Сталін, тут Гітлер із своїм доктором Геббельсом, а слово те саме і той самий страх…
— Зрада? — майже злостиво кинув він жінці. — Ти боїшся зради? Тоді навіщо ж ти мене спокушала? Навіщо надягала оце шовкове плаття, навіщо танцювала босою, дратувала мене голими ногами, грала очима, устами, грала всім своїм тілом? Ти знаєш, яке в тебе тіло?
— Але ж зрада! Я вірна жона, і раптом — зрада!
— Заспокойся. До такої жінки, як ти, не пристають ніякі слова. Що слова? Іди до мене! Ну?
Він намацав приховані застібки на її платті, нетерпляче рвонув тонку тканину, Ула вхопила його за руку.
— Не треба! Прошу вас, гер майор, не треба. Я сама. Так буде краще. Правда ж, так буде краще?
— Ще б пак!
Він відпустив її, розпалено стежив, як вона обережно стягує через голову плаття, як вішає його в глибинах величезної, на всю стіну шафи, вміло пробігши пальцями по гудзиках кітеля, розстебнув його, зняв, недбало кинув кудись, туди ж полетіла спідня сорочка, тепер Шульга був до пояса голий, його молоде, дуже тіло засліплювало жінку, вона мимоволі засоромлено приклала до очей долоню, стояла ще й досі бііля шафи на тому кінці спальні, м’які обриси її тіла рельєфно вирізнялися під вільною чорною комбінацією на довгих бретельках.
— А оце? — показав на комбінацію Шульга.
— Але ж, гер майор… — Вона схрестила на грудях руки, зіщулилась, всім своїм виглядом благаючи пощади, жалю, милосердя.
Та Шульгу вже ніщо не могло зупинити. Він відчув, що в ньому є щось більше, ніж він сам, ніж його жадоба помсти, відплати, ніж усе, з чого зіткана його душа, його мозок, його тіло. Теплий запах жінки заповнював простору кімнату, баламутив, знетямлював, від того запаху Шульга сп’янів набагато дужче, ніж від капітанових напоїв, і тепер, п’яно заточуючись, майже несвідомо, наосліп помандрував на той бік кімнати і знайшов там жінку, відчув на своїх голих грудях її обпалююче дихання, мовчки, обережно, делікатно звільнив її витке, зміїне тіло від м’якої шовкової сорочки, тоді так само з уповільненою мовчанкою поклав свою важку долоню на вузьку смужку чорного трикотажу, що прикривала найбільшу таємницю і найдорожчу коштовність, але жінка м’яко відтрутила його руку, прошепотівши:
— Я сама…
І вже не було нічого, ні перепон, ні заборон, і тіло до тіла, вогонь до вогню, спалах до спалаху, та зненацька Шульга зауважив ще одну заваду, не своє синє шорстке галіфе і не грубі армійські чоботи, до яких дійде черга згодом, коли жінка буде готова в беззахисності, коли буде вся розв’язана, розстебнута, вся нарозхрист. Його рука знов натрапила на смужку лискучої матерії, що мало не тріскалася під натиском важких, як камінні ядра, жіночих грудей.
— А це? — спитав Шульга.
— Бюстгальтер. Я не можу.
— Труси можеш, а це не можеш?
— Прошу вас. Хай це зостанеться. Дуже вас прошу.
— Ти що, зовсім дурна? Труси знімаєш, а за це держишся? Труси — це ж капітуляція! Після них уже нішо не має значення.
— Хай капітуляція. Але це сором. А жінці без сорому не можна.
— Ну, коли то&і не можна, то я візьму сором на себе!
Він не став розстібати гудзиків, рвонув бюстгальтер, пожбурив його туди, де лежав його кітель і Улина комбінація і де мали зараз лягти офіцерські чоботи, діагоналеве галіфе і чорні сатинові труси з найміцнішої в світі радянської матерії, зітканої передовими івановськими ткалями.
Він уже не був тим несміливим і невмілим хлопчиком–лопчиком–опчиком з далекої ташкентської ночі. Мав чоловічий досвід, який велів жінку перевертати обережно і до жінки теж обережно. Та хоч як оберігався, Ула, побачивши його всього, перелякано позадкувала, безпорадно зупинилася, наткнутись на бильце ліжка.
— Мій Боже, який ви великий, гер майор! Яке у вас усе пелике! Який жах!
— Не будь дурною! — заліпив він її незносно безсоромний рот поцілунком. — Іди сюди! Отак! Ну ж бо!.. Не бійся! Ніхто нам не перешкодить! Ніхто і ніщо! Чуєш? Ти мене чуєш? Уло! Хочеш, я тебе перейменую? Назову Юлією! Ти не Ула, а Юлія! Більше не Ула, а Юлія, назавжди і навіки Юлія, і тільки Юлія! Ти мене чуєш, Юліє, Юлько, Юлю?.. Чуєш?..
Вона справді була тепер Юлією, всемогутні містичні сили здійснили неможливе, перенесли з неіснуючої азіатської ночі м цю європейську ніч ту фантастичну жінку, яка, може, теж ніколи не існувала, але жила в Шульзі мовби від самого його народження, могутня спокійна Азія вмить злилася з розшарпаною, роздертою, розгубленою Європою, поєдналася таємничим чином у цій розпростертій на білих німецьких простирадлах цнотливо–хтивій жінці, поєдналася в ньому самому, і пін знов став, як тоді в ташкентській ночі, незграбним, майже нмерлим од захвату хлопчиком–лопчиком–опчиком, він знову був у тій (і в цій, у цій!) жінці, а вона була в ньому, нарешті, нарешті, яке щастя і яке блаженство, вогонь у ній гримів і гугонів, і Шульга спалахнув, і згорів, і вибухнув, ударив потужним, пругким струменем, виригнув, як з танкової гармати в розклекотане полум’я, в якому вже давно спопеліла німецька порядність і шлюбна вірність, пісна, як гороховий суп, мляве існування вибухнуло вогненними стовпами жаги, показна порядність ревіла звірячими голосами хтивості. Це було те, що в Ташкенті, і зовсім не те, там було полум’я ніжне і дружнє, тут гостре і вороже навіки, там були трояндові долини, ароматні сади, шовковисті квіти, щасливі стогони, щасливий сміх, щасливі сльози, тут тільки несамовитість, безладний переляк, дике любострастя і недовір’я, застороги, безконечні спроби відступів і втеч, коли він спробував погасити світло над сліпучим тілом Ульріки, вона застогнала: "Ні! Ні! Ні!", коли вдарив у неї першим зарядом, вона закричала: "Не треба! Не треба!", а сама задихалася від пожадання, від палання своєї невситимої плоті:
"О небо! Який жах! Яка насолода! Яка радість!", — він м’яв її, як віск, топтав, як глину, толочив її плоть, шарпав повні груди, жмакав, місив, чавучив, оргазми спружинювали в надрах її тіла, мов тугі хрящі, вона вмирала і народжувалася знову, а він не відпускав її ні живою, ні мертвою, допитувався без любові, насмішкувато, в ненависті: "Ну що? Досить з тебе? Чи вже досить?" — "Мені не досить і цілої ночі, о, мій Боже, мені замало й вічності!" — "Для вічності жди свого есесівця. Тепер для нього тільки й зосталося, що вічність". — "Ах, мій Вернер такий стриманий… В любові аж надто стриманий…" — "А в убивствах? Може, скажеш, що твій есесівець був стриманий і в убивствах?" — "Ах, я не знаю, я нічого не знаю, я нічо… Я не… О, який жах!.. І яке блаженство!.."
Падали в прах, нищилися бар’єри ворожнечі й недовір’я, не було ще миру, далеко до злагоди й гармонії, мовчали священні книги, не лунали гімни радості й марші перемог (лиш бахкали кремлівські салюти на честь розгромів), люди жили серед могил, мертвих було більше, ніж живих, і всі мертві були молоді, а живі не знали свого віку, вони мовби розучилися говорити, розуміти одне одного, ходити, танцювати — тільки невиразні звуки, клекоти ненависті, конвульсії зсудомлених тіл, голови підіймаються й опускаються, ніби в потопельників, руки з розчепіреними пальцями ловлять і не можуть упіймати крижану порожнечу, може, ще збереглися десь під золою страждань людські душі, та й вони не могли прокричатися крізь морок недовір’я і ворожнечі, яка загрожувала стати вічною.
А Шульга натомість, з острахом прислухаючись до своєї душі, відчував, як тане в ній крига ворожості й ненависті, в палаючому диханні безсоромних уст цієї чужої жінки, мов сухе листя, згорала його жадоба помсти, відплати, покарань, він уже гаразд відав, що не втримається на тому визначеному для себе рубежі холодної неприступності, заплутуватиметься більше й більше в звабливих сітях жіночих чар, непомітно для себе, ніби вві сні, в нестямі, порушить, розламає ту алмазну грань, яку возвів колись між Юлією і всім жіноцтвом світу, і ось уже Ула нагадує йому Юлію, уподібнюється їй і — що вже й зовсім страшно! — заступає Юлію, займає її місце, стає нею, перевтілюється в неї.
Зовні все було таке неоднакове, як віки, тисячоліття й простори земні й позаземні. Там, у далеких далечах часів і просторів, безладний стародавній город розлягався посеред жовтої глини, мов велетенський верблюд, а довкола мізерні людські будування за непробивними глиняними дувалами, брудні арики, розкішні влітку й нещасні в холоднечу сади, людські юрмиська, людська недоля і людська неволя, і колотнеча, безладдя, новітнє переселення народів без сенсу, без пуття, без розуму, та все ж з надією, з вірою і навіть з любов’ю для тих, хто зумів тоді знайти її, і побачити, і спробувати утримати бодай на мить. Це було там і тоді, в Ташкенті й в Азії, а тут була Європа, і за вікнами зелена травнева ніч, яка підіймається вище схожих на собори буків, вище Рудних гір, вище самого неба, до синьо–золотих висот неймовірності в цьому неймовірно прекрасному місті з його розцяцькованими будинками, розкішними палацами для вельможних курортників, з зачарованими тихими вуличками і просторими передмістями, де городи з капустою межували з есесівськими стрільбищами, а протічні ставки для коропів і форелі — з пивничками, кожна з яких неодмінно мала зал для співочих об’єднань (зінгенферайн), бо головне для кожного німецького мужчини — вміння стріляти й співати, гуртові співи виховують відчуття ліктя, солдатського братства, хай там святий Франціск назвав колись браттями птаство небесне, а для солдата братство — тільки бойове, тільки освячене зброєю і кров’ю, кров’ю і зброєю…
Неоднакові аж до ворожості міста і люди, часи й материки, а дві жінки з цих міст, часів і материків несподівано з’єдналися в його обіймах, злилися в одну жінку, в ту саму — прокляття і радість, жах і блаженство!
Шульга був у відчаї. Він ішов на цю німецьку жінку, як на останню ворожу фортецю в найбільшій (і може, останній, ох, коли б же останній!) війні людства, ішов переможцем, завойовником, завчасу смакуючи здобиччю і покірливістю, а тепер був сам поконаний, розбитий, знищений, готовий вимолювати крихти з банкетних столів, накриваних ніби для нього, насправді ж для справжніх господарів, які рано чи пізно з’являться в своєму домі, а він тут лиш гість, небажаний, непрошений, незваний, як татарин.