— делікатно заперечив я.
— Ну, ну... Я знаю. У тому домі ми прожили кілька років... Старий колись мав необмежену владу над людьми. Знаєте скільки йому? Близько ста. Його дружина — тітка моєї жінки, молодша від нього на три десятки літ. Він уже чверть століття, як схибнувся. Встає вранці, вмивається, робить зарядку, снідає і сідає за роботу. Шкода від нього тільки та, що він псує багато паперу та інколи виходить на роботу в нічну зміну. Замикається зсередини, вмикає настільну лампу і починає говорити. В часи його нічної служби крізь двері, бува, долинала звичайна розмова, а часом і дикий нелюдський крик, від якого всі в домі прокидалися. Правда, постукаєш, бувало, й він затихне... — Посудієвський помовчав, а тоді зауважив дещо врочисто: — Це велика драма — жити одночасно в двох вимірах: в сучасному й минулому.
20
Досить було одного погляду на Михайлюка, аби помітити, що він на мене очікував і має сказати щось важливе. Та спершу пильно "обстежив" мою голову.
— Учора ввечері підфарбував, — сказав я. — Бо за дні відрядження корінці волосся стали білими.
Михайлюк дістав з шухляди рулон перфорованого паперу і, притиснувши рукою край, покотив його по столі.
— Поки вас не було, я взяв в інституті машину з гравіметром і продзвонив те місце на цвинтарі, над яким ми спостерігаємо... Ось, — показав на перфопапері якісь піки.
— Що це? — запитав я.
— Поклади кальцію, фосфору, азоту, яких за всіма геологічними законами там не мусить бути.
— У чистому вигляді? — здивувався я.
— У сполуках, звісно. Але у співвідношеннях, що відповідають матеріалові звичайної кістки. — Михайлюк скоса глянув на двері. — Отой предмет, який ми бачили з висоти пташиного польоту, покоїться на багатометровій перині з кісток. Я кажу перині, бо по краях запалої могилки гравіметр показав найбільшу щільність підземної кальцій-фосфорної аномалії. Таке враження, начебто сталеві мощі пригнітили своєю вагою, немов пух у перині, поклади кісток.
Михайлюк подивився на мене запитливо. Він очікував моїх коментарів. Мабуть, йому хотілося, щоб я сам спробував пов’язати нове відкриття з тим, що пережив під час останнього польоту над "міражем". Я збирався на думці. Не шукав логічного зв’язку між повідомленням Михайлюка і психічним ударом, від якого тоді посивів. У мені спалахнула запекла боротьба між душевними муками, що поновилися після його повідомлення, і волею, що приборкувала ті почуття. Колега вгадав мій стан, і не квапив. Заходився заправляти кавоварку. Вряди-годи лиш позирав на мене скоса, як на людину, якій слід дати отямитись.
— Як геологові, — озвався я нарешті, — мені відомо, що на Землі існує чимало аномалій. Ну, там магнітна, гравітаційна... А зараз бачу, що ми відкрили ще одну — психічну. Аномалію страждань, якій відповідає цілком матеріальний предмет — кальцій-фосфорні поклади. Про міраж я, будучи матеріалістом, промовчу.
— Міраж не суперечить матеріалізмові, — зауважив Михайлюк. — Те, що ми спостерігали на цвинтарі, може бути не самим предметом, а його проекцією з глибини землі або з космосу.
— Від проекції не вгиналася б перина... А вона, судячи з ваших замірювань, перебуває ніби під гнітом.
— Справді, — погодився Михайлюк трохи розгублено й несподівано змінив тему: — Як вам велося всі ці дні? Маю на увазі самопочуття.
— Десь так, як після больового шоку... Якби не ваша наука генерувати волю...
— А зараз?
— Як після хвороби.
Я завважив, що цього разу Михайлюк розливав каву в інші чашечки. Їх, мабуть, було взято з дорогого сервізу. Соковиті полунички на них, ніби щойно зірвані з грядки, здавалося, ось-ось відпадуть від напівпрозорої порцеляни. Помітивши моє замилування, Антон Кузьмович посміхнувся. А я ще раз подумав про те, що навчився розуміти його без слів. Посмішка-бо, поблажлива, з певним відтінком ніжності, казала: "Лесьчина примха". І дивно — від тієї посмішки мені враз розвиднілося на душі. Щоправда, не надовго.
— Чи не забагато аномалій для невеличкої латки на цвинтарі? — сказав я. — Свинцево-мідна, кальцій-фосфорна. Та ще психічна...
— Може, й забагато, — погодився Михайлюк. — А, може, все це єдина свинцево-мідно-кальцій-фосфорна аномалія...
Водночас із душевним незатишком, який не полишав мене й на мить, я помітив у собі певну пригальмованість психіки. Тільки тепер, після кави, звернув увагу на бобіни прозвучувача. Вони оберталися так само, як і до мого відрядження, ніби то був вічний двигун. "Отже полювання на "привида" триває", — подумав я і запитально подивився на Михайлюка. Але цієї миті він був десь далеко-далеко. Його очі перетворилися на ширми, якими щільно запинають вікна. Я підвівся, маючи намір покинути лабораторію, та господар теж підхопився, ніби прокинувшись.
— То як з’їздилося? — поцікавився Михайлюк, як мені здалося, із ввічливості.
— Узгодив програму робіт із замовником, — відказав я. — Побував і на шахті...
Досить мені було назвати шахту, як очі Михайлюка загорілися. Такий блиск я завважував у нього тільки один раз, коли він уперше ввімкнув мені магнітофон із записом гіпермови. Я оповів усе, про що довідався на шахті. Не поминув і долі людей, які бачили "археологічну знахідку". Насамкінець сказав:
— Усі загадкові предмети і явища, над якими ми останнім часом сушимо голову, мають одну спільну прикмету — так чи інакше вони пов’язані з комахами.
Поблажливо-іронічна посмішка, яку ніби було наклеєно на обличчі Михайлюка, не в’язалася з серйозним, глибокодумним поглядом його очей. Та раптом посмішка змилася, враз губи стали тонкими і безкровними, а ніс ніби загострився. Колега сказав впівголоса:
— Вони мають ще одну прикмету — всі, хто про них знав або були на шляху до пізнання, рано чи пізно гинули.
Ми довго сиділи мовчки. Мені здавалося, що я відчуваю, як у мене росте сиве волосся.
— Одне дивно, — озвався я. — Ми з вами досі живі-здорові.
— І надалі такими будемо, якщо триматимемо язики за зубами, — відказав Михайлюк. — Давайте підсумуємо. Про те, що ми розшифрували гіпермову, їм невідомо. Інакше б вони припинили ці балачки. Лицарські обладунки, що якийсь час лежали в академічному музеї, кудись зникли і отже всі, хто їх там бачив, а таких лишилося не так уже й багато, про них забули. Не пригадав би й я, аби не гіпермова... І нарешті — міраж. Складається враження, що це якась невідома система, котра виконує роль маяка. От тільки для кого?
— Чи не для нас? — зауважив я з усміхом. — Отой ваш колега по спорту його не помітив, хоч і побував на такій висоті, де ми вже бачили мощі.
— Справді. Сірошенко його не бачив. А точніше сказати — він Сірошенкові не відкрився.
— Чим же тоді пояснити довіру до нас? І чи не надто багато випадкової інформації на одну тему іде в наші руки?
— Треба ще довести, що ця інформація на ту саму тему і що між усім тим існує зв’язок. Принаймні те, що я колись на власні очі бачив донбаську знахідку, а також відкрита недавно мною гіпермова може бути збігом обставин. А от, що міраж не всім відкривається — факт.
Зненацька в очах Михайлюка застрибали лукаві бісики.
— А може, ми з вами, самі того не відаючи, теж наділені прикметами комах?
— У моєму родоводі не було таких, — відказав я серйозно. — Принаймні — комах-паразитів.
— У моєму начебто — теж.
— Пригадайте, коли ви вперше побачили міраж — до того як відкрили гіпермову чи після?
— А яке це має значення? — запитав колега. — Втім, мабуть, таки має. Кістяк я помітив після відкриття гіпермови. Хоча над цвинтарем літав і раніше.
— Тоді залишається припустити, що міраж ввела в оману гіпермовна інформація у наших мізках. Якимось чином він зчитує її з нашої пам’яті. І вона — ключ до скриньки див.
— Цілком можливо, — погодився Михайлюк. — Він спершу прийняв нас за своїх.
— От-от — спершу. А потім розкусив.
— Якби він справді виявив фальш, то вдруге б ми його не побачили.
— Але ж він мене обстріляв потоком людських страждань. Таким сильним, що я посивів.
— Це ще не засвідчує, що він помітив підміну. Скоріше — навпаки. Істоти, які спілкуються гіпермовою, потребують людських страждань, немов повітря. Міраж, маючи вас за одну з них, підживлював, а не хотів нашкодити.
— Логічно, — погодився я. — Отже, зв’язок між істотами з прикметами комах і міражем існує.
— Не поспішайте з висновками, — порадив Михайлюк. — Назвемо поки що це наше відкриття робочою гіпотезою.
21
Переступивши поріг своєї кімнати, я, здавалося, опинився в цеху тютюнової фабрики. На підвіконні й на всіх трьох столах було насипано шар махорки. Задряпало в горлі, закрутило в носі і я зайшовся чихом. І тіпало мене доти, аж поки не хлинуло в розчахнуте навстіж вікно свіже повітря. Діставши торбинку на проби, я заходився змітати в неї махорку. Сині полотнища на вікні були вичищені, на них не пристало й пилинки. "Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись, а відтак зневажають свій труд", — пригадалися мені слова Ткача. Отже, вони з Білоконем, відбуваючи у відрядження, здійснили тютюнову дезинфекцію.
Згадка про міль навела на спомин про спалення Михайлюком попсованого крила. Погляд упав на стіл Білоконя. Добротна мебля! Це був не просто стіл, а уособлення надійності і сталості тієї верстви людей, якій він мав служити. На ньому було знати й руку різьбяра, щоправда не митця, а ремісника. Стіл нагадував споруду часів, коли будинки будували з колонами і портиками. І конструйовано його було не для того, аби на ньому можна було писати, а щоб за ним сидіти. Інакше навіщо було вкривати його сукном? Правда, те малинове сукно ми бачили лиш тоді, як Білокінь періодично міняв ватман, котрим застеляв стіл. Це бувало два-три рази на рік, коли вже на старому папері не лишалося й квадратного сантиметра площі, не заповненої письменами. Десь тиждень Михайло Теодорович беріг незайманість ватману, а потім на ньому з’являвся чийсь номер телефону, далі — формула або цитата і по кількох місяцях на цупкому папері важко було вже віднайти бодай клаптик білого поля. Незайманими лишалися тільки місця під телефоном і настільною лампою...
І тут теленькнув телефон. Чоловічий голос попрохав покликати мене.
— Це я.
— Де тебе, старий, чорти носять? Тиждень трубку ніхто не бере. За півгодини в ефір іде твоє оповідання... — В голосі Петра Іванищенка вчувалися водночас докір і радість.