Дуняшка, після того як стала його полюбовницею, хотіла по-панському одягатися, та він сказав: "Не треба: ходи, як і ходила. А коли я зовсім усе проциндрю або кину тебе, що ти будеш тоді робити? Не дозволяю панського убрання — і все!" І Дуняша, струнка, вродлива, як і раніше, ходила в селянському вбранні, тільки шила його в найкращих кравчих — в Шахівці у Моті, а в Добреньці у Паші — і з найдорожчого ситцю й сатину: по вісім та й по дев'ять копійок аршин.
Марії приємно було чути, що вона така, як Дуняшка, не раз-бо бачила вона ту Дуняшку і задивлялась на неї!
І ось тепер вона в цьому вбранні перед свекрухою, свекром, Варварою. Свекор, звісно, і уваги не звернув на нове Маріїне вбрання. Сказав: "Ну, здрастуй",— і дозволив Марії дати чолом йому — поцілувати руку. Рука була тепла, тверда, пахла трохи сирівцем, певне, як набирав кухликом з діжки, забризкав руку трохи. У Марії батька не було, певніше, був, та вона не пам'ятала його. Все життя їй хотілося, щоб у неї, як і у всіх дітей, батько був, так же ж в думках визирала його! І ось тепер у неї батько, хоч і не рідний, так, може, ще рідніший за рідного. І їй так приємно було казати на нього "тато". Це рівняло її з усіма подругами. Солодке слово "тато" було не тільки в них, а і в неї. Коли Дар'я Олександрівна розпитувала Мартина Микен-тьовича про те, що можна їсти й пити недужому, той сказав: "Що він любить, те, по змозі,-й давайте".— "Пироги з картоплею і капустою дуже любить..." Мартин Микентьович сам любив таку потраву, тож легенько облизався, сказав: "Якщо любить, то й готуйте..."
Про цю розмову у великій сім'ї Олександра Терентійовича, звісно, знали всі, знала й Марія. Тож, як збиралася в гості до Олександра Терентійовича, то вже так готувалася до цього, так готувалася! Бігала до Вівді і до своєї подруги по економії — молодої й гарної Василини Бондаренкової, що ото тієї ж осені, що й Марія, заміж вийшла за безроднівського Івана, отого, що з золотими вусами. Василина виросла при матері, мати ж її, баба Бондаренчиха, була куховарка на весь куток і передала Василині багато своїх, схвалених чоловіками, куховарських секретів. То розпитувала і в старшої господині, і в молодшої все-все про пироги: чи пекти їх з крупчатки, чи з "три нолі", з товченою картоплею чи з сиром, з капустою чи з квасолею. Ех, які це щасливі хвилини були для всіх трьох!
Озброєна інструкціями, Марія священнодіяла і неймовірно страждала біля печі у себе, А ось кісто (згадаймо, що в Шахівці не тісто, а к і с т о казали) не зійде! А ось вона недодала чи передала жару, не додержала чи передержала... Аж на силі підбилась, поки напекла. А вони вийшли неначе в справдешньої хазяйки,— і_рум'яні, і повні, і пухкі.
Савка як приїхав з роботи, як узяв один у рот, так аж засвітився: "Ну,— сказав,— Маріє, ти ж і молодець у мене!" Від такої похвали Марія аж розквітла, і втома десь зникла. Як нагодувала чоловіка, спитала: "А нашому татові, як ти думаєш, припадуть до смаку?" І по тому вже, як сіли до столу, все стежила за Олександром Терентійовичем. І побачила таке. Вихто-рова Лукія, яка теж прийшла з пирогами, все кидалася допомагати свекрусі, Дар'ї Олександрівні, і, допомагаючи, все ближче й ближче підсувала свої пироги Олександру Терентійовичу. То з Лукіїного він одломив тільки півпиріжка, а далі підсунув до себе миску, націлився рукою і вийняв з купи Маріїного пирога. Варвара йому блюдце з сметаною підсунула, то він все вмокав у сметану і їв доти, доки всього пирога не з'їв. Спитав далі у Дар'ї Олександрівни: "Це ж котра таких напекла?" — "Новенька, Марія",— відповіла Дар'я Олександрівна. Олександр Терентійович знайшов очима Марію і, як вона спалахнула і зайнялася всіма рум'янцями, сказав: "Спасибі, дитино.— А потім несподівано спитав: — А до Марійки вже навчилась вставати?" Дідусь наплутав. Помилку його одразу ж і виправила Варвара. Хоч онуків і онучок у Олександра Терентійовича було чоловіка з двадцять, Варвара, однак, всіх знала напам'ять, то й сказала: "То, тату, Марійка в Лукії, а в Марії — Мех-тодик!" — "Еге ж,— без слів озвалась і Марія.— Мехтодик, біленький такий, пам'ятаєте, як ви ото були натрусили з його ріжечка тютюну, нюхнули ніби і, чхнувши, сказали: "Кріпкий, кріпкий тютюнець у тебе, Мехтодько!" В старі часи в Шахівці всі дідусі трусили тютюнець з ріжечків своїх Мехтодьків та їва-сиків, і, нюхнувши, чхали, й казали, як ото й Олександр Терентійович: "Кріпкенький тютюнець у тебе, Кіндратику!"
Варвара холодним поглядом глипнула на Марійку, зразу ж і одвернулася. Дар'я ж Олександрівна, навпаки, була уважна до Марії. Ще вранці, як тільки та зайшла в хату, приязно оглянула Марію в її новому вбранні, тричі поцілувала, сказала: "Гарно пошите. Хто ж це? Шутиха чи Мотря? Мотря? Еге ж, Мотря вміє пошити!"
Марія слухала і не слухала, бо була вся переповнена новиною, яку Савка приніс позавчора від Пріськи. І тому, ледве дочекавшися, поки Дар'я Олександрівна спинилась на мить, сказала: "А в нас, мамо, новина! Ось чуєте? Та яка!"
Вона обняла матір за плечі, одвела її в куток і пристрасно зашепотіла. Зарум'янилась, очі заблискотіли! І було чого! Відьма Пріська все назад відкрутила! Сама була поробила Марії, сама й відробила! Савка домігся! Новина ця вразила в саме серце Дар'ю Олександрівну і ще дужче Варвару, яка так уважно вдивлялася у вікно, яке виходило на шлях і вуліхівський бровар, що з розповіді Марії не пропустила жодного слова. Вона раділа за Савку. Савка — все може! Савка такий!
Дар'я Олександрівна сказала: "Ху! Впав із душі тягар. Слава богу ! А я ж так наболілася тією притичиною, що й серце одерев'яніло! Савка зумів-таки одвести біду!" І тут Дар'я Олек-. сандрівна зробила те, чого Варвара не сподівалася і чого не чекала Марія: відкрила свою скриню, яку привезла в цю хату ще тридцять років тому, і з прискринка вибрала разок намиста, червоного, "доброго" — коралями ще називали таке намисто.
Низка була така довга, що коли Марія, вкрившися вся рум'янцями, почала приміряти її, то вона аж двічі лягла на шию. Треба погодитися, що червоні коралі, білосяйна кофточка, така сама білосяйна хустка на голові перетворили жагучу брюнетку на фантастичну феєрію-казку, так що Гнатко, пізніше, вже за столом, побачивши Марію, голосно сказав Дар'ї Олександрівні: "І де ви її таку взяли? Оце невістка, всім невісткам невістка! Не червоній, Маріє, дай хай п'яничка Гнатко помилується на тебе!"
Ех, Гнатко, Гнатко! Чудовий з тебе тесля, золоті руки маєш, але дипломат з тебе ніякий, ще більше — поганий, ба навіть небезпечний! Адже, крім Марії, тут за столом пишалися ще дві невістки — Вихторова Лукія і Андрієва Галька; та й— рідні дочки Олександра Терентійовича і Дар'ї Олександрівни — Санька й Мотря — теж жінками були! Та тобі що, Гнате? Сказав, і набік. А он Марії поведеться зовсім інакше. Хай Санька, забита й пригнічена, з цікавістю зиркне на твою вроду, і все. А Галька, а надто Лукія. Забудуть вони тобі оте: "Всім невісткам невістка!".? Та нізащо на світі!
О, Лукія не забуде. Присадкувата, широкоплеча, дужа в крижах, з великою головою і широким обличчям, вона вважала себе чи не першою красунею на всю Шахівку. І причиною цьому був Лукіїн Вихтор. Щось він бачив у ній особливе, незвичайне, божественне, брав на руки, підіймав собі до грудей — чому б .не дозволяти собі такої розваги вчорашньому мукобоєві, сьогоднішньому хурщикові? І казав: "Сонечко ти моє ясне! Зірочко небесна! Коли б ти знала, яка ти гарна! Немає на землі молодиці, кращої за тебе!"
Лукія і звикла до цього. І ось раптом з'явилась суперниця у неї, і хто? Ота безиківська строкова невиводна наймичка! Одну 'сорочку ціле літо носила, поки та сорочка на нитки не розлазилась, і ось бачте — "всім невісткам невістка"! Задрипанка! Нечупара! Коли б Савка у люди не вивів, то отам у тій смердючій казармі на хуторі й здохла б! Вирядилась! За Савчині гроші й дурень вирядиться... Чапала, чапала до вінця на своїх клешнях та на порозі й спіткнулася! Ха! Це тобі так не минеться!..
Лукія була вправним оратором, але — своєрідним. Демосфен і Ціцерон філіппіки свої виголошували перед великими аудиторіями. Лукія належала до ряду ораторів мовчазних, які в думці філіппіками орудують і, коли кусають, то нишком. І найцікавіше було те, що докази супроти Марії черпала вона з подій власної біографії. Ну й що з того? Хай і вона на панському гноїщі виросла, так її мати щосуботи дома в шаплиці купала, голову вичісувала, руки й ноги теплою водою з милом відмивала, свіжим вершком змазувала. А Марія? Та бачила вона той шаплик, як його у Вівді і в заводі не було! Бачила вона мило? Гребінець? Вершок? То й не кажіть. Одне діло, материна дочка Лукія, друге — зайда з Попівки, старчоводка й сама старчиха Марія!
Гуляли весело. По обіді як узялися до фіалки, до пива! Потім співали. Чому ж не поспівати, коли увесь народ виспіваний. В економії як співали, то Вустя заводила, а Марія виводила. Тут Вусті не було, взялася Лукія. Від них не гірше співали і Санька, і Галька. Та й Марина. Всі пройшли одну школу на панських буряках! Чоловіки підхопили, Гнатко горою ішов, Савка низом, Вихтор, як жук, гудів, вплітали свої молоді недосвідчені голоси муляр Петро і підліток Катря. Варвара сиділа аж за Андрієм і теж тягла голосом та все за Марією: сама Марія таке казна-що, так виводить як!
Сусіди, полуднуючи, наслухалися. Прокопиха сказала Прокопові: "Чуєш, як Сачкові невістки взялися? Голосисті! І Лукія, і ота Савчина. Аж слухати весело!" — "Еге ж, співучі підібралися,— відповів Прокіп.— А це ж уже Савка і коней купив, бричку справив, з мукобоїв у хурщики перейшов?" — "Та йому що,— зауважила Прокопиха,— здоровий, як лут. Он відьмі мало плеча не скрутив! Такий вайлакуватий, а глянь — домігся свого!" — "За десятку хто б не домігся",— відповів Прокіп, цей справжній шахівський хазяїн, що десятку в своїх руках тримав лише двічі в житті: раз, як продав наярмарку бузівка, і вдруге, як позичив десятку під проценти у Моника, щоб сплатити недоїмки і податок; тоді підрядився Моникові возити лід з Берестової і привіз замість п'ятнадцяти возів — двадцять ,д;ва! От що таке десять карбованців! Пріська — та не дурна! Яка їй користь була б, коли б щось з Марією скоїлось? Та ніякої! А відкрутила назад — і десять карбованців, двадцять два вози льоду, а їх тоді Прокіп возив Моникові цілих п'ять днів, та в негоду, в мороз, в хуртовину! Молодець Пріська.