Більш за все на світі вона боялася мишей, жуків і жаб. І від однієї думки, що такими наїдками можна сервірувати стіл, у неї запаморочилося в голові. А Люся тільки одну хвилину задихалася, немов їй бракувало повітря, потім отямилася і закричала:
— І як вам не соромно! Геть мені за кущі, щоб я й не бачила вас. Тьху! — Люся палко сплюнула і взялася знов за своє.— І сковорідки не дам, і казаночка хай не просять. Аварійну беріть, та й ту потім викинете в болото!
Люся розпалилася, стала красива, як квітка чорнобривця, бо сонце так висмалило її, що аж. коричнева стала. Вона гнівно блимнула очима й одвернулася і, вже одвернувшися, спитала з палким докором у Григорія Савича:
— І навіщо ви потураєте цим забаганкам?
— Бо просять,— стримано відповів Григорій Савич.— А шкоди від цього нема. Розшириться асортимент блюд та й тільки.
— Аби ж хоч підріс,— ніяк не могла втихомиритись Люся.— А то ж і погані наїсться, і грибом залишиться.
— Як знати,— по-філософському одказав Григорій Савич.— Знаєш, бува так, що віра в ліки чудеса робить...
Отак експедиція розкололась на дві групи. Куприк, Женька, Пилип і Хома одділилися і сховалися за кущами. В таборі залишилися Григорій Савич, Люся й Оля. Вони й узялися чистити картоплю на обід.
Тимофій ні до однієї з груп не приєднався. Ліг осторонь на землю, поклав голову на рюкзак; дослухався, як в животі у нього помаленьку ворушився бронзовий жук і шкряботів лапками, вириваючися на волю. Тому й байдужий був Тимофій до подій в експедиції.
Білан і Явтух також участі в подіях не брали. Біланові пощастило піймати дику качку, і він доїдав її в затишку. Явтух попасом ходив вздовж стежки, косив зубами молоденьку травичку і полював на поліських комарів. Їх була сила. Вони, чіплялися йому за шерсть на животі, продовбували в кровоносних жилах криниці і черпали з них, скільки хотіли, Явтухової крові. Явтух орудував хвостом, як добрий пастух батогом. Він бив себе по спині, діставав хвостом аж до передніх колін; а під животом шмарував ним так, як добра господиня віхтем; від цього комарі спочатку оберталися в безформену масу, потім у веретеноподібні сірі вогкі тіла, і вже ці тіла всівали собою поліську землю.
За кущами життя кипіло. Цьвохкали замашні лозини, і свист від них поєднувався з урочистими вигуками: "Ага, дострибалась?! Є одна!" Потім потягло димком. Розмова стала діловою: "Клади масла на сковорідку! А тепер цибульку, кріп... Та чи ж ти посолив?!"
Говорили тільки Пилип, Хома і Женька. А Куприк мовчав. Він сидів біля багаття, а здавалося, наче й не сидів. Бо голову низенько на груди схилив, ще й одвернувся від сковорідки — понуро, невесело, з стражданням на обличчі.
І в міру того, як справа із сковорідкою просувалася вперед, голова Куприкові опускалася все нижче й вернулася набік.
Та ось, нарешті, велике таїнство завершилося. Про це сповістив Пилипів вигук:
— Готово! Вже вишкварилися! Зарум’янилися — очей не одірвеш! Ну, спробуємо, яке воно! — Пилип, видно, спробував, бо через якусь мить знову залунав його голос.— От смачно, як мед!
Слідам за цим позу вся Хомин голос:
— Ану дай і я.— Хомі, певне, теж сподобалося, він прицмокнув і потяг розімлілим голосом: — Ще краще, як мед! Гарне, гарне!
Після цієї Хоминої рекомендації знову настала тиша. Слідом за нею пролунав невтомний Пилипів голос:
— Уже готове, Куприку. Їж! Чого ти голову одвернув? Ти думаєш, яке воно? От правду кажу: добре, як мед!
Але Пилип, видно, був недостатньо красномовний, і на переди ній край вийшов Хома. Він звернувся до Куприка з такими словами:
— Ти не одвертайся, а прямо дивись на сковорідку. Я, коли ми тоді з Пилипом вперше їли, теж одвертався, а покуштував, кажу Пилипові: "От гарне яке!" І Пилипова баба, як їла, все хвалила... То й ти, чуєш, Куприку, їж... Їж...
Голос Хомин був напоєний співчуттям і душевність. І все ж за хвилину почулося не плямкання, а сильне Куприкове схлипування і слова:
— Ой, навернутися не можу... Пробую, пробую, а воно не навертається. І очі дивитися не хочуть, і рот не розтуляється, і шия не слухає...
І Куприк — майбутній матрос — заридав!
Григорій Савич, Люся, навіть Тимофій обернулися на те ридання.
— Бач, як плаче,— зітхнула Люся,— І вирости хоче, і їсти не може...
Люсі було жаль Куприка. Але мала вона й іншу печаль. Пов’язана вона була з Пилипом. "Ну постривай же,— кипіла дівчинка,— тепер я і на сто кроків не підпущу до себе. Не хочу дружити з таким жабоїдом!"
Женьку так само розривали двоїсті почуття: з одного боку, йому було шкода Куприка, що він не може їсти печені, отож, певне, і не виросте. З другого боку, в грудях у Женьки таїлося побоювання. Що ж буде з Куприком, коли його пожене в ріст?! Тепер з ним нічого не зробиш, а тоді? І Женька то поривався крикнути: "Куприку, їж, воно ж гарне, як мед!", то стримував себе, проказуючи в думці: "Не їж його, Куприку, воно гидке!"
Колись жив на світі дядько Буридан, а в нього був осел, не Явтух, а якийсь інший. Так цей осел потрапив у таку біду: забрів між дві копиці і не міг вирішити, в якій з них смачніше сіно. Потягнеться в один бік, неначе ж там така отава, що вже кращої і бути не може, але поки це думає, другим оком насорить другу копицю, і здається йому, бідолашному, що тут ще краща. Отак тикався то в той бік, то в другий, та й помер з голоду.
Женька не помер з голоду, бо перед тим добре наївся картоплі із салом, але попостраждав Женька багато. І червонів, і блід, і схоплювався, і сідав, та так і не міг ні сказати: "Куприку, їж, бо ж солодке, як мед!", ні: "Куприку, не їж!"
Куприків плач стривожив і Олю. Вона одклала ложку, прислухалася до того, що діялося за кущами, потім, коли звідти долинуло вже не стримуване Куприкове ридання, схопилася і майже побігла за кущі. Там вона побачила розгублених Пилипа й Хому і скуленого Куприка. Від цієї картини в Олі заболіло у грудях. Вона поклала Куприкові руку на плече і, тамуючи сльози, сказала тихо-тихо:
— Ти не плач, Куприку. Не треба плакати. Ти краще поглянь на печеню, яка вона гарна! Ось підведи голову, глянь!
— Не можу,— здригався в риданні Куприк.
Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:
— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися: заплющ очі і їж...
Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:
— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане.— Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки...— Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята... От їй-право...
Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:
— Ой, не можу, Олько... Душа не приймає...
Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:
— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!
Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:
— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!
— Їж, Куприку,— сказала й Оля.— І я з тобою. А вдвох буде веселіше.
Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.
Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.
Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: "Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!"
Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.
Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко-легко!
Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: "Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном не більше. Знайдуться ще й кращі ліки!"
Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.
Пахло близько річкою.
Це була Рудиця.
Розділ тринадцятий
Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:
— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова "йти!"
— Подумаєш,— бадьоро обізвався Кость.— Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися... Ось, наприклад,— іти. Потім... потім... потім...
Після третього "потім" Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.
— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло...
— Добрі мені синоніми,— засміялася Люба.— Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу кає. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі-довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська — та швиденько-швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: "Катерина пішла", а "Гляньте, он Катерина подріботіла!" Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею.