і Кирпиченко... (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..
ЖІНКА христиться... І мала христиться... ЖІНКА тужно:
— Два місяці мордували, та й ще...
ДІВЧИНКА:
— Мамо дивиться!!.
— Ох... Боже ж мій... (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать... дні і ночі біжать... Та й ще... коло НЕЇ... зупиняються...
Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть...
Десь далеко стогне алярмова сирена...
Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою "КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР". Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки... Темний, як хмара...
З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх... Він зорить щось угорі з-під долоні... А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:
— Ха-ха... От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах... Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять... От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер... Гех біжать...
— Нехай біжать... їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).
ДІДУСЬ обернувся:
— Га... А ти звідки?
— 3 Колими, діду!...
— Так ти був на Колимі-і!!?
— Сім років, діду!..
— О!.. З моїми синами...
— З твоїми, діду...
— А тепер?
ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:
— В Европі був...
— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками...
— З твоїми, діду...
ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:
— Господи!... А що ж тепер... Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать...
— Нехай біжать... (крізь зуби) — їх і в Берліні знайдуть!!.
— Синку!.. А ми ж... А нас?!.
— (понуро) — Повішають, діду... (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають... Так... Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок... (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!... І немовлят об стовпець головою... як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) — От трупи... Це нас сорок сім тисяч... за тиждень... вимерло... від голоду... (шепоче) — За тиждень, діду... А за два роки... а... (та й глянув на діда).
ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився... А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх...
ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:
— Це... про ту жінку...
(і помалу-помалу теж зняв шапку).
Далеко виє алярмова сирена.
..............
1
Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою...
Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини...
ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо... Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини... Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть... Далеко виє сирена... Хтось голосить:
— Ого-го-го... Тікають... "Диви!.." Санчатками... "Як старці вже..." Ой, Боже, Боже... Навіщо ж вони її... (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).
2
До помешкання засапаний вбігає МАТІС... З костуром, з рюкзаком за плечима.
Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом...
— "Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити... Мушу!.. Фу-у... Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) — Але... Я — живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова... зайшов... Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений:) — Що це?..
Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі...
— Фрау Ольга!!.— вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.
— Так... Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на "мармурову" жінку, не в силі одвести очей.
— ...Фрау Ольга...
і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:
— "Королева"...
Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось... Ні, не загубив... Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику... Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи... Потім старанно сховав... і перевів очі на площу... та й враз закрив ті очі ліктем:
— Безглуздя... Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:
— Ха-ха-ха-ха.., От... (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда...
Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:
— Раус!!. Раус!!.
Але враз махнув рукою, саркастично:
— Цу шпет... Ес іст цу шпет майн лібер гер... Хм... Це називається "перемогли"... Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха... (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так... (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!... (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг... Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш... ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними... через твою голову... Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити... (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття... Я знаю... Ми лише прислужилися — унагляднили... (мацає голову, тисне на скроні).
Ах, все йде в прірву... Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву... Тепер ясно, — ми котимось... у прірву... А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути...
(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)
Дві... Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради — упокорювали, нагинали, ставили на коліна... А Ти все була горда... І от — нарешті поставили... І ти стоїш... Але — стривай... Момент... Де ж її дитина, син?.. У неї ж був син!..
(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках... Оглядає всі речі... Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити... Шепоче:)
— Ні, і Ми, і Вони — безсилі Тебе подолати... І Ми, і Вони пописалися ось так... На цілу Історію. Але — й тільки... Крапка. І зветься та крапка — "ганьба на віки вічні"...
(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові... Бере костур:)
Прощай, фрау Ольга!.. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей... навіть не чув шелесту за собою).
3
До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком... Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.
МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:
— Мати Маріє!.. Мати Маріє!.. (і прошепотіла) — Куди ж?!. (та й забилась в мовчазному риданні).
МАТІС обернувся:
— Син!.. О, майн... майн кінд!..
БОРИС ухопився рукою бабусі і стояв нахмурений, дивлячись великими, розумними очима, повними сліз, на Матіса усторч...
МАТ1С зробив крок вперед...
БОРИС зробив крок назад... і не зводив тих очей, мерехтливих, трагічно розширених, мовчазних, але ненавидящих.
МАТІС приголомшений став, як укопаний, — не витримав погляду:
— О, майн Ґот!.. (провів рукою по обличчі) — Х-ха... Ось... (враз збагнув найтрагічніше, найстрашніше у всьому цьому... Очі йому заблукали гарячково. Потрясений тією думкою, він її прохрипів схвильовано, пророче й гірко, як власне прокляття:) — Так, так... Ось!-
Батька замучили ВОНИ...
Матір замучили МИ...
А обоє ми будемо прип’яті до ганебного стовпа Історії НИМ!!.
І, задкуючи-задкуючи, помалу вийшов геть.
Вийшов. Щез.
4
МАТИ, стояла, вклякнувши... І навіть не бачила Матіса...
БОРИС тримав її рукою за плече і дивився в проломину, де щез Матіс і де в далині маячив трагічний сильвет його матері з обличчям, піднесеним до неба.
........................
...Людський цурпалок випліває з імли, обсічений кругом — лиш тулуб і голова та й, та безока з чорними дірами, замість блакитних очей — він випливає з хаосу... Його вивозить в візочку старенька-старенька матуся до камплички, що стоїть на перехресті шляхів Баварії. Вивозить до камплички і ставить, а сама вклякає перед образом Марії з дитям. Безпомічна й безпорадна, така мовчазна і тиха в свіїй журбі, старенька матуся.
А цурпалок сидить у візочку... Теж мовчазний... Нерухомий... Дивиться порожніми очицями десь у безвість, дивиться тими чорними дірами й дивиться ротом, туди, до сходу сонця...
Він нічого не бачить??
...Ні, він бачить... Він внутрішнім зором бачить більше, аніж інші, аніж цілий світ. На пукатому, колись гордому, а тепер безокому чолі хвилями сходяться тугі й глибокі зморшки, і товпляться... І вже не можуть розійтись. Так, либонь, товпляться думи... Дивиться назад, в минуле, і дивиться вперед — в майбутнє, напруженим внутрішнім зором...
Вони зустрілись в убані, в центрі Берліну, вірніше, під центром Берліну, в підземних провулках, сповнених грохоту останнього страшного побоєвища, — командир дивізії без назви (просто "Н/Н" —) степовик Сашко і командир дивізії з армії "Ґрос Дойчлянд" — Матіс таки...
Зустрілися... І перший власноручно обсік другого з скоростріла, — обсік його кругом, як обсікають дерева з угілля, але не втяв душі, — пустив живим, сказавши великодушно: — "А тепер іди... Живи собі". І сам пішов... Пішов, далебі, назад... десь у свої степи... Похмурий і страшний в своїм непогамованім гніві... Так, він пішов готувати грізний реванш, — останній реваш, за ОЛЬГУ, за ВСІХ і за свого брата Комбриґа...
"Ґрос Дойчлянд" розлетілася, як розлетілися Матісови руки й ноги.
Лишився цурпалок...