— Ви не знаєте, кого ми до вас привели! — Це вже до господарів, двох на диво мовчазних вулканологів.
Володя й не подумав образитись. Звівся, веселий, високий, плечистий, переповнений силою:
— А що! Дайте час — на всіх побуваєм! За найвищі вершини в нашому житті! — І підняв кухоль з чаєм…
Згадавши про це, Анатолій аж зігнувся — таким щемом озвалося серце. Наче хто взяв та й проткнув його наскрізь ножем.
І ще подумав, що коли б Володя хоч на хвилину ожив та осмислив, що з ним, то заповів би поховати себе саме тут, під скелею, перед самим вулканом.
І ще подумав: "Коли доведеться померти, то тільки так, як Володя…"
Сонце сідало все нижче, пора вставати і йти. Він звівся і, глянувши на Володю — востаннє, став знову на лижви.
Скільки йшов — не пам'ятає. Як ішов — теж. Пригадує тільки, що перед самим будинком упав. Скинув лижви й поповз. По снігу, по втоптаній стежці, по сходинах, виважуючи обважніле своє тіло. І волік за собою ноги, де в черевиках аж хлюпотіло: не кров'ю — окропом.
Вистачило сил, чіпляючись за двері, знову звестись на ноги. Ступить досередини. А там ще раз упав. Стукнувся дерев'яно об підлогу й застиг.
І коли його підняли, й посадили на ліжко, й роззули, й знову віддерли шкарпетки, то всі одразу ж і вмовкли. Бо те, що вони побачили, важко було назвати ногами.
— Мужики, слухайте:
"Спочатку був біль.
Не було ні землі, ні води, ні неба, ні сонця — був лише біль.
Носився у просторі, всюдисущий, всеосяжний, всевладний.
І ліпив з людей різну гидоту. Слимаків, хробаків, нікчемних очкариків, — лукавий погляд в бік Дахіна, — які голосять за мамою, досить діткнутись їх дорогоцінного пальчика…"
— Так з усіх і ліплять? — уїдливо Дахін.
— Ні, не з усіх. Справжні люди ліплять самі з себе що захочуть. На жоден біль не зважаючи…
— Що це ви тут цитуєте?
— Біблію. Для обморожених…
Двоповерховий дерев'яний котедж. Другий поверх, сонячна, на двоє вікон, палата. Районна лікарня в Ключах, куди їх перевезли вертольотом, хірургічне відділення. Царство Івана Андрійовича, єдиного хірурга на кількасот кілометрів довкола, людини в цих обставинах непохитно-рішучої: будь-яку операцію, навіть найскладнішу, береться робити, не вагаючись. "Нашому лікареві голову комусь відрізати й пришити заново — раз плюнути!" — з гордістю говорять про нього камчадали. Ключевська сопка в ясну погоду заглядає просто у вікна.
— Вона себе ще покаже! — кажуть камчадали про неї. Їм так і свербить, щоб вулкан, який дрімотно й знехотя пахкає парою й димом, врешті проснувся та й показав, почім ківш лиха.
Поки що мирнішу картину, ніж Ключевська, важко й придумати. Ідеальний конус, акуратно врізьблений в небо. Часто на весь день ховається в густий молочний туман, але навіть тоді вона вгадується: рухливою тінню на білому тлі. Окраса Камчатки, цариця Камчатки. І кожен з них відчуває, що віднині його доля пов'язана з цією горою навіки. Де б не був, куди б не закинуло. Що б не робив.
Вона снитиметься посеред ночі, в міській задушливій квартирі, могутньо розсовуючи стіни, піднімаючи стелю до самого неба. Навідуватиме в тісних канцеляріях, за щільно зіставленими столами, з телефонами, арифмометрами, цілими паперовими горами, яким немає початку й не буде кінця, в яких тонеш щодня з головою, щоб, ледве виборсавшись під кінець робочого дня, наступного знову пірнуть з головою: вічна карусель, ненасит-на момона, невідомо ким і для чого запущена. Вона виросте раптом посеред вулиці, в обідню перерву чи під кінець робочого дня, коли машини мчать збожеволіло, а люди біжать як зачумлені, товпляться в двері магазинів, перукарень, їдалень, кіно, штурмують метро, трамваї, тролейбуси, мов уже настав кінець світу і цей трамвай чи тролейбус останній, на якому можна ще в'їхати в, рай, — здійметься попереду, велична й спокійна, і ти враз замреш, і вже нічого, крім неї, для тебе не існуватиме. І потім, коли вона зникне, тобі жалко стане оцей увесь люд, який нічого не знає про неї.
Хіба що з ілюстрацій чи з "Клубу кіноман-дрівників". Перед екраном телевізора, цього новітнього пожирача людського часу й енергії. З чашечкою кави в пухкеньких долоньках. Що не знали іншого інструмента, крім виделки та ложки.
— Мамонько, поглянь, яка гірка!
На екрані. П'ять, десять сантиметрів од сили. Мініатюрна й безпечна, як ялинкова прикраса.
Як приємно і зручно отак мандрувати! В м'якенькому кріслі, з кішечкою на колінах, з дружиною під боком, що, надівши акуратний фартушок, готує вечерю.
І здається, що вже й оця симпатична гірка пахне смачною печенею. Апетитною рум'яною булочкою, яку щойно дістали з духовки…
Щоранку, після того як сестри зміряють температуру, до них ввалюється обрубок людини. Обрубок такий безжурно веселий, що навіть повітря довкола нього починає світитися і сяяти.
— Драстє! Дядя Вася вас лічно привєтствуєт!
Щось неприродне, опереткове було в цій щоденній появі.
Дядя Вася — місцева знаменитість. Щозими він акуратно лягає в лікарню. Не з своєї волі, звісно: вкладає горілка. Або, якщо точніше — спирт, яким торгують у місцевих шалманах.
Тож дядя Вася, відколи себе й пам'ятає (а пам'ять його веде свій вік від першої чарки), спожива лише спирт.
— Кінчаю десяту цистерну! — доповідає він гордо. Цистерни, звісно, залізничні, чотирьохосьові, в кожній можна легко втопити слона. Чи носорога.
Дядя Вася весь людський рід ділить на тих, що п'ють, і тих, що не п'ють. Хоча в душі переконаний, що тих, які не п'ють, взагалі не існує. Вони тільки вміють прикидатись тверезими, от в чому фокус!
— Не п'є тільки півень! Та й то лише тому, що йому не підносять.
Алкоголіком же себе дядя Вася не вважає.
— Хто єсть справжній алкаш? Справжній алкаш є той, хто не зна міри. Я ж свою міру знаю. Приймаю вовнутрь за один раз не більш, ніж півлітра. То ви мені поясніть після цього: який же я алкоголік?
В нього, розповідають, золоті руки були. Столяр, пічник, кравець, бляхар і мисливець — гроші колись так і пливли з усіх боків, і він їх акуратно отоварював спиртом, цим, в очах дяді Васі, єдиним крамом, за який варт платити гроші.
Тепер, коли рук не стало, одержує пенсію. Як інвалід першої групи. Живе від випивки до випивки.
Якось Анатолій запитав:
— Дядю Васю, ви тут прожили все життя: невже вам жодного разу не захотілося піднятись на Ключевську?
-— А на хрена? — здивувавсь дядя Вася. — Там же рундуків з пивом немає!
Дядя Вася на своєму віку не піднімався вище магазинного ганку. Зате падав звідти грунтовно й надійно: головою в сніг. Лице в нього було теж не раз обморожене, і рожева шкіра блищить, мов полакована. А рук-ніг поступово позбувсь до колін та до ліктів: що йому обріжуть, підлатають та підлікують, він наступної зими знов обморозить.
— На мій вік вистачить! — безтурботно відмахувавсь куксою. — Ви мені краще скажіть: за яким хреном вас на ту гору носило?
Дядя Вася ніяк не може повірити, що хлопці не за гроші подерлись на Ключевську. Ну, хай би з п'яних очей, тоді зрозуміло. Та ще хоча б улітку. А то ж взимку, в найлютіші морози. Не інакше, йшли за якоюсь великою вигодою!
Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.
Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.
Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.
— Вітю, — запитує Анатолій, — а ти лоток заховать не забув?
Двері, що почали прочинятись, завмирають.
— Та начебто заховав, — одразу ж включається в гру Якубенко.
— Наче! — сердиться Анатолій. — Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.
— Та заховав же, кажу!
Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. "Та-ак, — написано на обличчі каліки. — Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш — не на такого натрапили".
Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:
— Оце да!
— Що там? — поцікавився Сергій.
— Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?
— Сімдесят п'ять!
— А ви кажете… Гм, гм, — наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету. — Що ж тут далі… Ось… В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса…
Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!
Якось не витримав:
— А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!
Плюнув з досади великої і погойдав із палати.
Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.
— На перев'язку, хлоп'ята! — проспіває вона.
Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й" непорочної чистоти сірі очі.
— Хто перший? — сяє усміхом серни.
Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навітьнатягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.
— Котіть, Валю, сюди! — каже тоді Анатолій. — Давайте ваш катафалк!
Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне — не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги — наче міни. Один лише порух невірний — і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.
Тож Анатолій переносить ноги в крісло, а хлопці, боячись ворухнутись, напружено стежать за кожним його рухом.
Все! Можна везти.
— Громадяни пасажири, — обов'язково пролунає тенорок Пашки-лейтенанта, — робіть висадку й посадку, дотримуючись черги! Не лізьте один поперед одного, не товпіться, поступайтесь місцем інвалідам, жінкам з дітьми і громадянам похилого віку!
Ніхто не думає сердитись, хоч він уже набрид цими "громадянами", як гірка редька. Всі зітхають полегшено, наче кожен одбув оту операцію.