Ото злазь з трактора чи з сівалки й не показуйся ні мені, ні людям на очі. Якщо ж усе до ладу буде – сам носитиму на руках, коли матиму час...
Після такої промови Сніп сідав на однокінну лінійку і їхав до другого агрегату. Колгосп купив для Ничипора мотоцикл з коляскою, але бригадир відмовився.
– Що я з того мотоцикла побачу, Платоне? Миготітиме в очах, а я мушу все бачити... Раніше, сам знаєш, пішки ходив, а зараз важкувато...
Постарів за останні роки Ничипір Сніп, все глухо кашляв, але тримався. Марія вже не раз казала:
– Іди, Ничипоре, на пенсію, спочинеш, хай уже Юхим за тебе поробить.
– Хай він, Марусю, за себе... Як же я вдома всиджу? Може, я й живу, й працюю за інерцією... Розігнався змолоду й досі в борозні... Зупинюсь – кінець мені.
– Невже без тебе не справляться, Ничипоре? Он які хлопці повиростали!
– Справляться, – погоджувався Ничипір, – але я віку свого дожити хочу в строю, а не в обозі... Зірку Золоту одержав та й на призьбу? Що люди скажуть? Що про мене правительство подумає?
– Зірку тобі, Ничипоре, за все твоє колгоспне життя дали... І за хліб, який ти виростив, і за землю, яку зорав та кровію своєю полив.
– То сама ж бачиш, Марусю, що не можна мені без цієї землі... Оце обсіємося, взимку спочину, а там побачимо.
Сьогодні Ничипір Сніп перевів чотири агрегати на Видубецькі гори. Хлопці зайняли ділянки і почали сіяти ще вдосвіта. Ничипір пройшов гони за трактором Юхима, час від часу нахилявся, розгортав вогку землю й брав на долоню зерно, потім знову, ніби золотинку, клав у грунт. За Юхимовим агрегатом тягнулися рівненькі рядочки.
"Добре, сину, добре. Сій. Тільки не забувай за буденною суєтою, що ти робиш. Якщо сповнюється твоє серце радістю хлібороба і ти осмислив своє життя на цій землі, то й думи твої будуть високі й чисті й скажуть про тебе, що ти справжня людина".
"Уже пора й одружитися б Юхимові, – думає Сніп. – Треба, щоб діти були". Хотілося б Ничипору і їх, онуків, закохати в ці поля, щоб росли дужі й мудрі, щоб ніколи не полишили цю землю. Донька Підігрітого – дівчина славна, припала до душі. Як-не-як, хоч батько й у начальстві ходить, а дочка буряки сапає. Не дають спокою Ничипору Снопові ці сапи. Уже й комплексні ланки організували, стараються механізатори, а проривка все ще на руках жіночих... Вчених є стільки, ракети запускають на Місяць, а машини, щоб руки жіночі замінила на буряках, нема... Оце Юхим з Максимом вступили до інституту механізації сільського господарства на заочний відділ, може, вони придумають, як вивчаться?"
Юхим до діла всякого беручкий. І в солдатах прослужив, роду Снопів не зганьбивши, і з села не чкурнув на легкі хліба, як дехто, і в бригаді перший... А ще є пісні Юхимові... То теж Снопова відрада. Може, в їхньому роду й складав хтось пісні, але того не відають люди, а Юхимові пісні співають у селі й по радіо з Києва передавали. Мабуть, то щедра людина, котра дає людям хліб і пісню...
Ничипір зупинив коня і зіскочив з лінійки – під гору було тяжко Архімандриту, і він весь час косив карим оком на господаря.
– І ти втомився. Постаріли ми з тобою, Архімандрите, – Сніп узяв коня за вуздечку й пішов поруч. – Нам би вже з тобою не в гори, а в долини...
На Видубі Сніп прив'язав коня, зняв кашкет і обвів поглядом чорне безмежжя ланів. "Хай би й поховали мене отут, – подумав Ничипір. – Так не хочеться лежати на тому цвинтарі, тісно, у спеку пахне бузиною, а взимку занесе снігами... А тут простір, шугають вітри весняні..." По обличчю, поскородженому густими зморшками, котиться сльоза.
Клятий вітер, запорошує тобі очі... Ничипір швидко витирає сльозу, ніби боячись, що хтось її побачить.
Оглянувся: Архімандрит дивиться. У нього теж котяться з очей важкі сльози. А ти ж чого плачеш? Хіба в тебе не було радісних днів? Ти ж пам'ятаєш, як лошам біг за матір'ю в поле, не забув м'якого вим'я і запаху вечірнього молока? А як молодим жеребчиком, витягнувши довгу шию, мчав ранковими сивими луками і тобі здавалося, що ти літаєш у хмарах? А хіба ти забув, як тебе вперше запрягали у весільного воза? У гриві твоїй були стрічки, грали музики, і ти виривав копитами землю, і летіла вона по всьому білому світі... Ти любив, коли віжки тримав Савка Чемерис. Він завжди знав, чого ти хочеш... Потім Савка почав тебе запрягати і в плуг, і в борони... Ти мусив з ним добувати хліб... Тебе любили, годували вівсом, сіном запашним, своїм кожухом прикривав тебе Чемерис, коли морози сковували землю, а ти возив гній на поле... Не плач, коню...
Ничипір Сніп з торбинки дістав шматок хліба, посипав сіллю й розділив навпіл:
– Бери їж, поснідаємо з тобою.
Їли запашний чорний хліб...
Могла б у тебе бути й краща кінська доля. Міг би ти носити в січі воїнів і чути гул бою, дзенькіт шабель, бачити спалахи пожеж, а потім викрешувати підковами іскри з бруку на парадах... Не журись. Так уже сталося, що інші були в боях, тягнули нескінченні грабарки на Дніпрельстанах та Магнітках, підвозили боєприпаси й забирали поранених... Ти ж – звичайний колгоспний кінь. Ти – прекрасний кінь, і твоє життя прекрасне, бо й ти служив людям. Не плач, коню.
Стишився гуркіт моторів. Ничипір оглянувся: стояв агрегат Максима Мазура. Потім він побачив Гайворонового газика біля трактора Юхима. І той зупинився. Що там у них? Механік же сам перевіряв агрегати. Може, насіння не вистачило? Саме ж сіяти, а вони стоять. Ну, я ж вам! Гайворон поїхав тепер навпрошки до машини Григорія Шпака. Теж зупинив.
Ничипір відв'язав коня і сів у лінійку. Ну, звичайно, з гори Архімандрит біг, як молодий.
Юхим і два сівачі сиділи на рові, курили.
– Чого це ви перекури влаштовуєте? – зупинився Ничипір.
– Ет, – сплюнув рябий Лаврін Питель. – Кінчилося наше сіяння, Ничипоре.
– Запоров машину? У такий час! – накинувся Сніп на сина.
– Тату, чого ви? – Юхим дуже не любив, коли батько лаявся. – Гайворон приїхав і сказав, що не будемо вже засівати видубецькі поля.
– Як не будемо? А хліб де наш родив, хіба не тут? Хе, – посміхнувся Ничипір. – Спритний який!
– Мать, будуть шахти копати, – міркував Питель. – Усе перевернуть догори дном...
– Полєзні скопаємі, – підкинув і своє Петро Сідлак, або по-вуличному Перепічка. – Свердлили цю землю, свердлили й знайшли. Полєзні скопаємі... Секретні...
– Що ти там верзеш? Скопаємі... Нафту знайшли, – підправив Перепічку Лаврін.
– Він мені каже, – засміявся Петро. – У мене на квартирі стояв їхній майстер... Чоловік брехати не буде... Каже: таке знайшли, що тепер Сосонку називають "об'єктом"... А якщо "об'єкт", то, значить, скопаємі секретні. А він мені каже...
– Вйо! – вискочив на лінійку Ничипір.
Видно, Гайворон помітив Ничипора, бо розвернув машину й поїхав навперейми.
– Що ж це робиться, Платоне? – запитав Сніп. – Ти заборонив сіяти пшеницю на Видубецьких горах?
– Я.
– Навіщо?
– Щоб зерно не переводити, Ничипоре Івановичу... Днями тут почнеться будівництво, велике... Є рішення...
– Чиє рішення? Де ж це видано, щоб забороняти сіяти? – Ничипір Сніп так дивився на Гайворона, ніби це він усе вирішив сам. – А чому ж нас не спитали, мене? Мало хто задумає тут будувати... А хліб? Ні, ні. Ти собі знай своє, Платоне, а ми своє. Ми будемо сіяти.
– Ничипоре Івановичу, ми скличемо збори, про все поговоримо... приїдуть учені, розкажуть нам, що ховають у собі наші гори. Так треба для всіх, розумієте? – намагався переконати Снопа.
– Хлопці-і! – гукав Ничипір. – Дава-а-ай! Чого поставали?
Юхим перший почув батьків голос і сів у кабіну. За ним рушили інші агрегати.
– Ничипоре Івановичу, – майже благав Снопа Платон, – не треба, пропаде стільки зерна...
– Те, що в землі, – не пропаде. Сійте, хлопці, сійте, бо ні в кого рука не підніметься на хліб... І в тебе, Гайвороне, теж...
Платон поїхав з Видубецьких гір, по дорозі зустрічав машини, навантажені зерном, і завертав їх до складів.
Ничипір Сніп бачив, як згодом один за одним зупинялися агрегати – закінчилося насіння. Трактористи й сівачі посходилися до бригадира, що сидів у тяжкій зажурі край дороги.
– Що будемо далі робити? – тихо запитав Максим Мазур, наче боявся потривожити Снопову задуму.
– Сіяти, – ні на кого не дивлячись, відказав Ничипір.
– Нема насіння, батьку, чим же ми ці гори засіємо? – Юхим заглянув у сівалку. – Порожня.
– Діла-а-а, – присів навпочіпки біля Снопа Петро Сідлак. – Полєзні скопаємі...
– Може, переведемо трактори в третю бригаду? – несміло запропонував Максим.
– Там сьогодні без нас закінчать, – сказав Грицько Шпак.
Ничипір повільно підвівся з землі, і лише тепер помітили трактористи, що він плакав. Скинув кашкета й витер ним очі.
– Ось що... будемо сіяти... без насіння. Щоб усі бачили, що моя бригада в роботі і ми перед землею не винуваті...
– Та що ви, тату, – Юхим здивовано знизав плечима, – як це без насіння?
– Чого це ми будемо даремно витрачати пальне? – підтримав товариша Максим.
– Пальне, – повторив з докором Сніп. – А душу твою не палить?
– Якщо полєзні скопаємі, то... – Перепічка похитав головою і змовк.
– Треба йти в село, – сказав Юхим. – Там про все й дізнаємось.
– Ходімо, – погодився Шпак.
– Як ви можете залишити оце поле? – на кожному зупинявся поглядом Сніп.
– А нам що? – розтоптав недокурка Лаврін Питель. – Привезуть насіння – посіємо, скажуть шахту копати – почнемо. Одне слово, колгосп.
– А батько в тебе розумний був, – відвернувся Сніп. Хлопці розсміялися. – Чого вам смішно? Сідайте в машини.
– Я не буду волочити порожню сівалку, батьку.
– Будеш!
– Ні, – Юхим узяв з кабіни фуфайку. – Я піду в село.
– Ідіть, усі йдіть. Я сам залишуся, сам, – Сніп повільно відійшов од гурту.
Скреготали гусениці, підминаючи під себе круті гони, сошники сівалок залишали за собою рівні безплідні рядки. Юхим біг поруч з трактором і кричав:
– Тату, зупиніться! Тату!
Але Сніп не чув сина. Сидів у кабіні, подавшись уперед, міцно тримаючи важелі, наче на собі тягнув сівалки. Юхим з останніх сил забіг наперед і став перед трактором.
– Тобі чого? – висунулося з кабіни сіре обличчя Снопа. Здиблений трактор здригався всім своїм могутнім тілом.
– Тату, не смішіть людей, ходімо в село!
– Мені, Юхиме, гірко від того, що тобі смішно, – промовив Сніп, не дивлячись на сина.