На добраніч.
Платон витягує з чемодана свої речі, розкладає книжки і конспекти на етажерці; коли ще він візьме їх у руки? Фотографію Наташі, яку вона прислала з Вінниці, ставить на столику. Треба написати їй.
Листа від Наташі він одержав перед самим від'їздом з Києва. Хлопець дістає його з чемодана, перечитує:
"Платоне!
Нарбутовське з'єднання без втрат зайняло населений пункт — Вінницю. КЕЧ розмістив особовий склад у двоповерховій кам'яниці по вулиці Котовського. Над нами живе генерал — дуже симпатичний і дуже цивільний. Він мені подобається. Кімнат багато, і нам нічого у них ставити.
Місто красиве і тихе, ходять маленькі трамвайчики. В центрі, на другому поверсі готелю,— величезний годинник. Вежу для нього будувати, очевидно, не захотіли, і годинник помістили у вікні. Оригінально і солідно. Тут є красивий парк і величезний фонтан. Парк, звичайно, носить ім'я Горького. Не розумію, чому всі парки називають його іменем, наче Горький все своє життя провів у парках. Більше я ніде не була і нічого не бачила.
Посилаю тобі свою фотографію. Фізіономія статистки з поганенького театру.
Виконуючи волю матері, місцеві ескулапи вже зайнялись моїм серцем, наче воно не моє, а належить медицині. Поки вони вислуховують та консультуються, моє серце робить, що хоче: то б'ється, то ні…
Ти правильно зробив, що вирішив їхати в село. Треба думати не лише про себе. Я знаю, що тобі буде важко, але купити квиточок на щастя не можна. Він дуже дорого коштує…
Іноді за нього розплачуються життям. Але я — купила б.
Привіт від нашого гарнізону.
Наталка".
Вранці Платон з Галею пішли до Косопілля, і він упросив директора, щоб її прийняли на другий курс. Потім найняв куточок для сестри і надвечір повернувся в село.
У хаті не сиділось, і хлопець, наказавши Васькові, щоб добре вивчив уроки, пішов до Снопів. Ще на подвір'ї почув голосну розмову. І справді, за столом сиділи Ничипір Іванович, Михей Кожухар, Мирон Мазур та Данило Вигон — грали в підкидного дурня.
— О, а я думаю, де ж це запропастився Платон? — Ничипір Сніп радо зустрічає гостя.
— Я ще вчора знав, що ти приїхав,— підморгує Михей.
— Аби ти — та не знав,— сміється Мазур.
— Може, повечеряєш? — згортає карти зі столу Марія.
— Дякую, ми вже з Васьком попоїли.
— Добре діло зробив,— піднімає продимленого пальця Кожухар,— що Галю вчитись послав.
— Сказано, брат,— зітхає Марія.
— А сам же куди, Платоне? — підсувається ближче Мирон.
— Думаю до Ничипора Івановича проситись в бригаду… На тракторі не доводилось працювати, але машину знаю.
— Приймемо, Платоне. Зараз саме ремонтуємо. Запасних частин мало…
— Діла-а,— крутить головою Данило Вигон.— А як же наука твоя?
— На заочний, діду, перевівся.
— І повигадують ото… як же ти оту науку заочно пройдеш? — знизує плечима дід…
— По книжках,— роз'яснює Мазур.— Начитаєшся, а потім ідеш та розказуєш, що вичитав. Он і вчитель наш так уже років сім заочно здає, та ніяк не здасть…
— Воно, скажу вам, огрономію всяку та землю вивчати краще не в городі, а таки в селі,— міркує Данило Вигон,— бо в городі вся земля в камені і чоловік її не бачить і не чує… А землю чути треба…
— Є такі, що й роблять на землі, а не чують її і не бачать,— безнадійно махає рукою Мирон.
— Бо нема, значить, до неї серця.— Михей сідає ближче до комина, щоб дим витягувало.— От примусь ти мене, к приміру, сторожувати… Дай мені сто карбованців на місяць, а я не буду, і все… А чому я не буду? Тому, що не можу без людей. Замкни мене в одиночну камеру — помру на другий день.
— Що ти оце верзеш, Михею? — сердито черкав сірником Вигон.— Коли людина на самоті залишається, то до неї мислі йдуть і всяке понятіє приходить…
— І до вас прийшло? — хитро посміхається Михей.
— Прийшло.
— Тоді скажіть мені, Даниле Степановичу, чого наш колгосп на такій низькій графі стоїть? Наче все робимо, і Коляда ночей не спить, а графа ні до бісової, вибачайте, матері…
— І скажу, твоїми ж словами, Михею, і скажу. Не відчуває наша земля, сосонська, серця… Розлюбили її люди. О! Таке моє понятіє.
— Добре кажете, Даниле Степановичу,— підтримує Вигона коваль.
— А чому розлюбили? Колись один одному кілками голови за вершок розбивали, а зараз розлюбили, чому? — допитується Михей.
— Сам розумій… Людина, коли працює, інтерес свій бачить… Скільки заробить, що матиме… Були тяжкі роки, ще коли я головував і опісля,— весь народ труднощі ніс — нічого не вдієш, війна… Потім уже і родило, і не родило — все одно на трудодні не проживеш… Молоді — з села у міста подались… А що їх тут утримає? Клуб скоро обвалиться, ні тобі електрики, ні тобі ніякого удовольствія…
— Не все зразу, Даниле Степановичу,— тяжко зітхає Ничипір Іванович,— колись і ми розбагатіємо.
— Ти мені скажи, коли, строк мені вкажи,— не заспокоюється Вигон.— От ви з Мироном партійні, скажіть… Ага, мовчите? А ви б запитали Коляду: "Куди ти нас ведеш?" — якщо самі не знаєте…
— Та, мать, і Коляда не знає,— спльовує Михей,— ходить та кричить, мов недорізаний.— Ох і не люблю, як ото на мене кричать…
— А колись був хлопець нічого, метикований,— каже Вигон.
— Через жінку свою світ білий зненавидів,— пояснює Марія Платонові.
— Отож я і кажу,— підводиться Михей,— що без любові ні чоловік жити не може, ні земля. Мені пора, люди добрі.
— Посидів би ще, Михею.
— Ганна чекає… А ось заколю кабанця, прийдете на свіжину, тоді й посидимо. Славний кабанчик, на пудів шість тягне.
— То й ми за одним рипом.— Мирон теж встає.
— Отакі наші діла,— каже Ничипір Іванович, зачиняючи двері за гостями.
— Невеселі.
— То приходь завтра в правління, поговориш з Колядою і почнеш заробляти трудодні…
— А де ж це Юхим? — питає Платон.
— Де? У Степки,— не задумуючись, відповідає Марія. — Тільки тобі одному, Платоне, й скажу: очманів хлопець, та й годі, дня без неї прожити не може. А вона ж, вертихвістка, і не дивиться на нього.
— Ти там знаєш,— перебиває Марію Ничипір Іванович.
— Люди знають. Мені Михей казав! — посилається на найбільший авторитет Марія. — А Михей не збреше…
— Тільки вигадає.
— Така ж, як і мамуня, буде,— знову Марія до Платона.— Комусь щастячко попадеться!
— От ви, баби,— без злості говорить Ничипір,— кого хочеш перетруть язиками. Дівчина як дівчина. Славна, і в кашу собі не дасть наплювати.
— Хай собі, що хоче робить, а мені сина жаль.
— То що вона, з'їсть його?
— Хай би вже швидше заміж виходила та хлопцям голови не дурила.
— Така в дівках не засидиться. Правда, Платоне?
— Не знаю, дядьку Ничипоре…
По дорозі додому Платон завернув до клубу. Темно, ні душі. Тільки в конторі світилось. Зайшов. У своєму кабінетику, на цератовому дивані, спав Коляда. Прокинувся:
— Хто там?
— Це я, Гайворон. Голова протер заспані очі:
— То заходь, Платоне, або залітай, як ти Гайворон… Сідай. А я оце прихворів, пече мене щось всередині вогнем…
— Додому б ішли, Семене Федоровичу.
— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…
— Так у нас же й клубу нема.
— Ну то й що? Аби гроші тобі йшли… Ти ж як-не-як — студент. З якого курсу пішов?
— З четвертого.
— Якби раніше приїхав, то взяв би тебе агрономом, а зараз не можу — директор маслозаводу синка свого прислав. Нічого робити не хоче. І на цій агротехніці так розуміється, як я на атомах…
— Навіщо ж ви брали такого?
— Не хочеться з його батьком заїдатись, бо таку жирність молока виведе, що я цього плану до кінця віку не виконаю… Хай покрутиться. То підеш завклубом?
— Та ні, я до Ничипора Івановича в бригаду, якщо не заперечуєте.
— Іди, Платоне, іди, а ми вже тебе не зобидимо,— зрадів Коляда.
"І чому це люди говорять, що Коляда злий? — роздумував Платон.— Розмовляє щиро і привітно… А сам заклопотаний, блідий та худий. Спить в конторі, що ж то за відьма така в нього?"
— Вам би полікуватись, Семене Федоровичу,— сказав.
— Робота, Платоне, робота. Поживеш, побачиш — ні дня не маю, ні ночі… Моститься на моє місце Макар Підігрітий, хай би й ставили, а я спочину.
— Чого ж це він задумав сільраду залишити?
— Влади хоче. Каже, що я йому поперек дороги став. Це вже мені люди передають, а колись добрячий був чоловік…
Додому йшли разом. З хати Чугая долітали звуки баяна. Не змовляючись, зупинилися — і Платон, і Коляда.
— Це Юхим Степку Чугаєву розвеселяє,— сумно промовив голова.
— Весілля буде, погуляємо… Якщо покличуть. О, танцюють.— Платон помітив, як у вікні колихаються тіні.— Зайдемо, Семене Федоровичу?
— Ні, Платоне, вже відходив. Ти йди, може, вибереш яку…
Платон перескочив через перелаз, а Коляда ще довго стояв на вулиці, і в нього чомусь щеміло серце…
Побачивши гостя, Степка зойкнула і швидко прикрила рукою рота. Юхим відклав баяна, обнявся з Гайвороном:
— Нашого полку прибуло!
— Друзі зустрічаються знову,— потиснув руку Дмитро. Цього разу він був одягнений у шкіряну куртку з безліччю блискавок.— Представляю наших дам: Оля, Соня, Світлана — дочка сосонського "президента" Макара Підігрітого, а це — наша прекрасна господиня…
— Здрастуй, Степко.
На лаві сиділи Петро і Максим Мазур — обидва трактористи.
— Я вам танці перебив.
— Та що ти! — Юхим знову заграв.
Платон ступив крок до Степки, але її підхопив Дмитро Кутень, довелось запросити до танцю Світлану. Це була товстенька, рудувата дівчина, яка, напевне, ніколи не скаржилась на відсутність апетиту… Але танцювала вона напрочуд легко і граціозно. Максим — високий, стрункий, як спортсмен,— танцював із сором'язливою Софією. Тільки Оля з Петром сиділи, обнявшись, біля мисника і про щось розмовляли.
Танцювали польку. Хлопці не шкодували чобіт. Так вибивали, що аж вгиналась підлога. Буде взавтра Степці робота. Дівчата, підхоплені дужими руками хлопців, танцювали на носках, ледве-ледве торкаючись землі. Швидше, швидше! Розтягує баяна Юхим, і здається, що в нього сто пальців. Перед очима чоботи, дівочі литки, понадувались парасольками спіднички, аж вітер ходить по хаті і лампа — ось-ось погасне…
Так і є. Блимнула і погасла. Сміх, крик.
Лясь! — хтось із хлопців уже заробив по фізіономії.
Юхим засвічує сірника: дочка "президента", збуджена, розімліла, горнеться до Платона.