Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:
– Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар – мужеський. Для тебе вийде чобіт – зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.
– То ший мені, – погодився Ілько, а зараз шкодує, бо має ще з армії дві пари, хоч і не нові, а ще який рік походить.
– Таню, Таню, – легенько торкнувся до руки дружини.
– Ти є, Ільку? – злякано закліпала очима Тетяна.
– А де дівся? – звично відповів Ілько. – Я оце про чоботи думаю.
– То вирішили ж для Настуні, – осміхнулася Тетяна, наче вмилася.
– Та каже швець, що товар – мужеський...
– То ший собі.
– А може, тобі, Таню?
– Хай уже Настуні будуть, бо коли ще ми на ті чоботи зберемося? Де ж це вона забарилася? – поглянула на "ходики" Тетяна.
– Мабуть, у клубі на танцях, – заспокоїв дружину Ілько, – ще звечора гармошка рипала. І той, Милентій, приїхав...
– Справді? – чогось зраділа Тетяна.
– А як приїхав, то що? – знову заходився біля кожуха Ілько.
– Та казали молодиці, що на Настуню оком кидає... Я б і не проти, га, Ільку? Хлопець смирний, при должності.
– То вже хай сама думає, Таню.
– Вийшла б заміж, то і нам якась полегкість була, – зітхнула Тетяна.
– А в нього наган є? – раптом підвівся на лікті старшенький – Петрусь.
– Ти чого не спиш, га? – накинулася мати.
– Бо розбудили, – розгнівався Петрусь. – Я чув, як ви про чоботи говорили... А коли мені пошиєте? Я піду і скажу, щоб мені пошили...
– Підеш, підеш, – заспокоювала мати Петруся, – спи, синочку, спи...
Почекала Тетяна, поки Петрусь заснув, та й знову до Ілька:
– Милентій зможе нам і лісу на хату дістати.
– Сам дістану, – пошепки пообіцяв Ілько. – Може бути, що мене бригадиром призначать.
– Невже?!
– Вчора на правлінні голова сказав, що скличуть правління і затвердять. Виб'юся, Тетянко, і я в начальники, бо яка з мене, безрукого, робота?
– Ти й однією більше зробиш, ніж хто двома, – сказала Тетяна. – А якби в бригадири пішов, то було б добре, бо цей же твій взвод щодня їсти просить і босий по снігу ходити не хоче...
– То кому чоботи пошиємо, Таню? – знову згадав нерозв'язану проблему Ілько.
– Собі поший, Ільку, бригадиром станеш, то на людях все будеш...
– Тобі треба, Таню... Я б тобі й золоті купив...
– А може, Настуні? Прийде Милентій сватати, а дівка – в чунях...
– Охо-хо, – зітхнув Ілько і погасив лампу.
* * *
У всьому селі ні вогника, тільки світяться вікна у клубі – невеличкій похиленій хатині, завіяній снігом. Пашить вогнем залізна грубка, долівка полита водою, щоб не здіймалася курява, – танцюй хоч до знемоги. Горою лежать на лаві піджаки, пальта і кожухи, тільки довга синя Милентієва шинеля висить на гвіздку біля дверей. Дівчат більше, ніж хлопців, тому доводиться їм танцювати одна з одною, і тільки щасливішим випадає потанцювати в парі з хлопцем. Дівчата вже сто разів підходили до Милентія, запрошуючи до танцю, але він відмовляється, бо Настуня не кличе, та й боїться Милентій і ходити по клубу; вже двічі зачепив головою сволока і набив чималу гулю.
Милентій "дурно" сидить біля гармоніста і не зводить очей з Настуні. А вона ніби й не помічає: якщо не танцює, то біля вікна стоїть з дівчатами. Милентій уже кілька разів збирався заговорити з нею, але все не наважувався. Так і пропав вечір. Мав сьогодні бути Милентій у Кам'янці. Вже за північ, а він ще сидить у Семидолах і не знає, коли вибереться звідси. З Настунею весь час танцює секретар сільради – піввершка від горшка – в батьковому кітелі. Якщо він піде проводжати Настуню, то Милентій уже мовчати не буде.
Гармоніст, перебираючи однією рукою баси, другою вийняв з кишені годинника – "цибулину" на ланцюжку і на півноті обірвав гру. Хлопці до нього:
– Ми тобі ще пляшку поставимо!
– Ні. Було домовлено: дві пляшки – до півночі, а я вже й так переграв.
Почали збиратися додому. Милентій одягнувся і чекав Настуню на вулиці.
Вона, звичайно, вийшла з секретарем. Милентій зібрав усю свою мужність, відкликав його і сказав:
– Спати пора.
Секретар закліпав повіками і слухняно звернув у вуличку. Милентій наздогнав Настуню. Їй було важко йти, бо позасипало стежки.
– Іди за мною, Настуню, – чужим голосом промовив Милентій, – я тобі протопчу дорогу.
Милентій своїми велетенськими чобітьми розсував сніг, наче бульдозер ішов поперед Настуні. Їй дуже хотілося сміятися. А Милентій проклинав себе, що так необачно вихопився зі своєю пропозицією, бо ж тепер не міг і слова сказати дівчині... А могли ж вони іти поруч. Милентій підтримував би її за руку або навіть ніс би на руках... Милентієві чоботиська разом із снігом відкидали на два боки камінці, якісь залізяки – все, що попадалося під ноги, – і Настуня йшла по стежці. Нарешті показалась Сторожукова хата.
– Ось ми й прийшли, – почав дуже мудро Милентій.
– Спасибі! – подякувала Настуня і прошмигнула в хату.
Це було так несподівано, що Милентій нічого не встиг сказати. Але він ще зранку поклявся, що сьогодні освідчиться в коханні. І щоб дотримати слова, Милентій підійшов до хати і сказав кудись у стріху:
– Я тебе люблю, Настуню.
Клятву було виконано.
* * *
Якось уранці прибіг виконавець і ще з порога оголосив Ількові Сторожуку, щоб негайно йшов до контори, бо приїхав секретар райкому і скликають комуністів і членів правління.
– От, я, Таню, – сказав, поголившись, Ілько, – і бригадир... Так що стрічай начальство. Сам Мірошник приїхав мене затверджувати, це тобі не жарт.
– Який з вас, тату, бригадир, коли у вас і голосу нема, – озвалася Настуня.
– Е-е, дочко, не все криком взяти можна, – махнув рукою Ілько. – До людей треба з добрим словом...
– То не скоро буде, – сказала Тетяна.
– Буде, – стояв на своєму Ілько. – Крик – то не від добра...
Дістала Тетяна зі скрині нову сорочку чоловікові: може ж, і справді бригадиром призначать Ілька. Буде з нього бригадир: люди поважають, поле знає і не заллє очі горілкою, а трудодні щодня писатимуться. Тетяна комірця Ількові застібає, а Настуня сніданок готує, діти шапку і рукавиці шукають – добре бути бригадиром, посміхається Ілько. І йому дуже хочеться зробити щось приємне всім. Ілько ледь помітно, щоб не бачили діти, вщипнув Тетяну, сипнув дітям жменю цукру-рафінаду, а Настуні сказав:
– Сьогодні, доню, підемо чоботи забирати, казав швець, що готові.
– Краще б собі пошили, – радісно сказала Настуня.
– Ти ж, Ілю, не відмовляйся, – наказала вже в сінях Тетяна, – бо я ж тебе знаю, не постоїш за себе.
...Уже зібралися члени правління і всі п'ять комуністів села Семидоли, а Мірошника не було.
– З самісінького ранку по господарству ходить, – пояснив голова сільради Кирило Швайка.
– Чого ж він нас зібрав?
– Накачка буде...
– У нас ніби все гаразд. Насіння очистили, ремонт іде...
– Почуємо...
Мірошник прийшов з головою колгоспу Гнатом Чупруном, був у доброму настрої, і в усіх одлягло від серця. Привітавшись, Роман Олексійович попросив, щоб кожен бригадир розповів, як іде підготовка до весни. Бригадири відповідали як по писаному. Один лише Симон Підпара не міг звести кінці з кінцями, переплутав усі цифри, але закінчив урочисто:
– Дане слово наша бригада виконає і перевиконає.
"Мабуть, оце мене замість Підпари будуть затверджувати, – подумав Ілько, – бо він же не висихає від горілки".
Мірошник уголос прочитав план сівби, який склало правління разом з комуністами, і попросив обговорити його. І знову почалася балачка.
Нарешті план було погоджено в усіх деталях і Мірошник сказав:
– А тепер нам треба розв'язати одну справу...
Ілько Сторожук випростався на стільці, щоб бути на видноті, і чекав: зараз Мірошник скаже, що є думка висунути на бригадира...
– Нам треба, – говорив секретар, а в Ілька пересохло в горлі, – з вашого колгоспу послати одного комуніста або...
"Мене, мене треба послати", – благали Ількові очі.
– ...або комсомольця, – вів далі Мірошник – на курси лісоводів, які відкриваються при нашій науково-дослідній станції... Ми мусимо підготувати своїх спеціалістів, ви знаєте, яку величезну роботу ми розпочали на пісках нашого району. Мені хотілося б, щоб на ці курси людина пішла добровільно, зрозумівши всю серйозність справи, бо, можливо, доведеться на все життя виїхати в степи...
У кабінеті стало тихо-тихо. Усі раптом поопускали очі, кожен вишукував сотні причин, щоб відмовитися, якщо Мірошник звернеться до нього.
– Добровольців нема? – порушив мовчання Мірошник і подивився на Ілька. І не тільки подивився, а й усміхнувся йому.
І пригадав Ілько, як вбігла в хату Настуня, коли її привіз Мірошник зі степу, виручивши з біди, я плакала від щастя Таня. Та за те добро, що зробив для них Мірошник, Ілько готовий був піти не тільки на курси лісоводів, а й у самісіньке пекло.
– Я – доброволець, – сказав Ілько.
– Куди тобі, – махнув рукою Гнат Чупрун, – шестеро дітей, хата валиться. Сиди й не рипайся. Комсомольця знайдемо, а не інваліда.
Та за кого ж мене вважає цей Чупрун? Хіба я останній чоловік у Семидолах? Хіба мої діти без хліба сидітимуть? Ми хоч бідні, але горді, і я в партію поступив не для того, щоб по соцзабезах з однією рукою ходити.
– Спасибі, – сказав Мірошник і потиснув руку Ількові.
Коли всі порозходилися, Ілько підійшов до секретаря і, пустившись берега, промовив:
– Може, зайдете до мене, Романе Олексійовичу, та перекусите?
Чупрун з докором подивився на Ілька і постукав себе жовтим нігтем по лобі, мовляв, дурний дурне й меле, ще не вистачало, щоб секретар райкому по хатах ходив.
– Спасибі, прийду, – сказав Мірошник.
* * *
– Чого ж ти лізеш поперед батька в пекло? – виказувала Тетяна Ількові. – Хай би якийсь комсомолець нежонатий їхав на ті курси, а в тебе ж цілий взвод на шиї! Та як же я тебе прохарчую?! Куди ж тобі вчитися, як ти вже й азбуку забув!
– Таню, це діло політичне, не міг я інакше, коли партія мене, значить, посилає...
– Та не партія тебе посилає, а голова твоя дурна в світи тягне! А що ж я з дітьми малими робитиму? А як в степи тебе, однорукого, зашлють? Ой бідна моя голівонька...
– Таню, не плач, – заспокоював дружину Ілько, – бери краще гусака смаж, бо гість прийде.
– То ти ще й гостей на мої злидні кличеш?! А не діждав би ти!
– Та вгомонися, Таню.