Думалося: моргне бровою — і щастя розсиплеться навколо срібним намистом. Життя протверезило її. Зробило спритною і недовірливою. Цілий рік після закінчення школи шукала роботу, яка б імпонувала намірам. І не знайшла. Раз, правда, їй запропонували місце секретаря-друкарки в районному відділі соціального забезпечення. Та, попрацювавши з тиждень, надивившись на згорблених дідусів і бабусь, відчула — це не для неї.
Батьки Регіни розійшлися. Батько (дехто в Золотопіллі каже, що він їй зовсім не батько) подався до Магадану, а мати знайшла якогось удівця-залізничника, переїхала до нього в Одесу. Регіна залишилася з бабою Ганною, ладною возити на своїм хребті дорогеньку внучку до останнього подиху. Звісно, Регіна теж не сиділа склавши руки: шукала своєї долі. І знайшла...
Тепер єдина надія на те, що вдасться привернути до себе Тимофія. Він би тут влаштувався в таксомоторному парку. Можна було б непогано жити, а у вихідні їздити власного машиною (така перспектива їй здавалась реальною: Марчуки — заможні люди) на прогулянки: в Чернівці, Кишинів, Хмельницький. Тимофій буде уважним чоловіком. Чи ж варто чекати на кращого? Та й доки чекати?..
Вечоріло. Вона подумала, що час вертати додому. Але не квапилася —там все нагадує про самотність. Задумливо побродила в парку, постояла над Смотричем. Коли підходила додому, помітила: на неї чекають — від стіни, навпроти її будинку, відділився якийсь чоловік — постава його здалась Регіні дуже знайомою,— і рушив назустріч.
— Тимофій?..— 3 хвилину дивилася на нього повними радості очима.
До півночі вони блукали над урвищами Кам'янця. Регіна відчувала себе закоханою. Завтра вона пройдеться з ним плече до плеча через усе місто, по всіх магазинах — нехай усі побачать, який він ставний, молодий, і заздрять.
— ТімоІ
Вона зупинилась, звела на нього зволожені очі.
— Я така щаслива, Тімо. Мені плакати і сміятися хочеться.
— Мені теж,— сказав він тихо.
йому й справді з Регіною було якось простіше й легше, ніж з Лідою. І зовсім Регіна не така легковажна, якою він її вважав ще три місяці тому. Вона приваблива, щира, палка.
— Про що ти думаєш?
Він нахилився до її кучерів:
— Навіть не знаю... Думаю, що нам з тобою зараз гарно, що якби ось так — на все життя...
Про Ліду не згадували. Регіна вирішила нічого не говорити про свою суперницю, не розпитувати Тимофія. Краще робити вигляд, що її взагалі не існує. Хіба не так?
Повернулися додому десь за північ. Регіна відчинила балконні двері своєї кімнати, застелила постіль свіжими запашними простирадлами.
...Вони дивилися на зорі, тихо розмовляли. Регіна розповідала різні смішні історії. Нараз замовкла, стиха пригорнулася до його грудей.
— Тимоше...
— Що, Регіно?
Вона ще помовчала.
— Тебе щось непокоїть?
— Я хотіла сказати...— вона знітилась.— Але боюся...
Боюся сполохати свою долю.
— Скажи тихо, щоб почув тільки я.
Вона підвелася, сперлася на лікоть.
— Я хотіла сказати... У нас буде дитина, Тимоше.
— От і добре. Я волію бути з тобою все життя. Щоб ми все життя любилися і ні про кого більше не думали. Мені так хороше!
Тиміш подумав про Ліду. Адже у неї теж може бути дитина. Чи треба про це говорити зараз?
— Про що ти думаєш?
— Прозорі.
— А ще про що?
— Про тебе...
— І більше ні про кого?
— Так.
Його мозок потроху прояснювався в білому світанні; приходив до практичної реальності.
— Чи є в Кам'янці якась підходяща для мене робота?
— Треба знайти,— відповіла пошепки Регіна.— А на яку саме ти розраховуєш?
Тимофій зітхнув.
— Чого ти?
— Просто так... Завтра пошукаю Мар'яна Сотенчука.
— Хто це?
— Мій друг, разом служили в армії. Він родом з Кам'янець-Подільського і повинен нам щось підказати. Інакше як же нам жити?
Ця відповідь злякала і насторожила Регіну. Вона розуміла: Тимофій боїться самостійного життя, боїться, що батьки будуть не дуже щедрими на допомогу. І чи взагалі вибачать вони синові втечу? Отже, підходящу роботу Тимофієві повинна знайти вона.
Народжувався день, поставали нові турботи. Регіна не хотіла бачити Тимофія зажуреним і робила все можливе, щоб відвернути його від буденних клопотів, щоб він, бува, не засумував і, чого доброго, не почав думати про Ліду.
А Тимофій все ж не переставав думати про неї. Потай він шкодував, що так сталося, його лякала перспектива бути водночас батьком двох дітей від різних жінок. Щоправда, юридично Ліда не матиме права подавати на нього до суду, але все-таки... Він взяв обіруч Регінину голову.
— Що, любий?
— Хочу надивитися... А це правда, що твоє ім'я означає "царівна"?
— Правда.
— Я тебе люблю, Регіно.
— Спасибі,— зворушено прошепотіла вона.
Він мовчки гладив її чорні коси, милувався проясненим обличчям.
— А ваші знають, що ти тут?
Тимофій зам'явся: казати правду?
На четвертий день після втечі Ліди мати порадила йому їхати до Вінниці. Але він несподівано захворів. Мати два тижні поїла його теплим молоком з медом, через 108 .
день посилала на інгаляцію. Тимофій все робив нехіть і крадькома пив холодне пиво. Йому не дуже хотілося їхати до Вінниці, перепрошувати дружину: раз сама втекла, то нехай сама й повертається.
Нарешті, за тиждень до закінчення студентських канікул Марчуки все-таки випровадили сина на розшуки. Тимофій пробув у Вінниці п'ять днів, але так і не зустрівся з Лідою, бо вона з тіткою і дядьком поїхала відвідати батькову могилу. Тимофій сповістив своїх про "ситуацію", а сам гайнув до Кам'янець-Подільського.
— Про.це в Золотопіллі ніхто не знає,— признався він тихо.
— Що ж, тижнів зо два поживемо без свідків. Згоден?
Він покірливо схилився до неї. Регіна щасливо посміхнулася — не так Тимофієві, як своїй затаєній думці.
— А де працює твій Сотенчук? Він теж шофер?
— Механік. Дуже тямущий — в армії його завжди ставили за приклад.
Регіна мовчала.
Розділ одинадцятий
Ніч вимальовувала на склі різні дива. На верхній шибі утворилася гострякувата шапка з гаптованими квітами і зорями. З-під неї вибивалися сиві пасма. А внизу розстрішувалася довга біла борода. Уява домалювала кострубаті брови, примружені веселі очі Діда Мороза. Навколо його голови відсвічувалися химерні узори мережок.
Ось з цим Дідом Морозом і зустрічала Ліда Побережник новий, 1965 рік. Скрушно і сумно було на серці. Подруги по кімнаті умовляли йти в інститут на карнавал. Вона категорично відмовилась, майже силоміць виштовхала дівчат з кімнати, залишилася одна.
Години минали повільно й журно: Ліда намагалася розвіяти гнітючий настрій, переконувала себе, що нічого страшного не трапилося.
"Хіба мало жінок воліють стати матерями і не можуть?— думала вона, малюючи на спітнілому склі ще одного Діда Мороза. Кожна з них тільки позаздрить мені, навіть зараз, коли я самітня. І взагалі — жінка перш за все покликана продовжувати людський рід, а потім уже бути дружиною. Спочатку мати, а тоді вже дружина".
Не помічала, що привезла ці думки од вінницьких родичів і ними часто тепер втихомирює сум. Нараз їй здалося, що от-от прийде Тимофій, стане на коліна, попросить пробачення. Уявляла його блідим, змарнілим, і від того десь в глибині душі ворухнувся жаль — до себе й до нього. Правда, жаль швидко минув, натомість озвалася лють, підступав відчай. Хотілося вирватися з цієї кімнати, втекти від німотних стін, від себе й знайомих.
"А мені ж хвилюватися не можна,— намагалася переконати себе,— мені треба бути зараз спокійною..."
Тимофій не давав про себе знати ось уже п'ятий місяць. Взагалі сім'я Марчуків мовчала. З кожним днем те мовчання ставало зловіснішим. Тимофій уявлявся по-різному: то була певна, що він тужить за нею, а часом здавалося, що він зовсім її забув.
Напередодні нового року одержала звістку від сестри. Десь в кінці листа, ніби між іншим, Лариса повідомляла, що Марчук — так їй переказували — живе тепер у Кам'янець-Подільському з золотопільською сусідкою. Ліда відчула раптову слабкість. Мабуть, і з обличчя змінилася, бо Світлана Торочко здивовано запитала, що сталося.
— А справді, чого я хочу?.. Ну, чого хойу? Бути щасливою. Наче в світі багато людей, що можуть назвати себе щасливими. Коли б не так! Чого ж тоді щодня — ну це ж факт, стільки сімей розвалюється?
Знервовано ходила по кімнаті. Хотілося кричати голосно, на весь гуртожиток. На все місто!
— Боже! Так можна здуріти!
По радіо передавали новорічний концерт. Звуки пісні заповнили кімнату. Співав Муслім Магомаев. Співав про любов — велику, всесильну. Звичайно, така любов існує на білому світі. Наприклад, між тіткою Оксаною і дядьком Остапом. Але не до кожного приходить. А чому? Дурниці! На це питання ще ніхто й ніколи не знаходив відповіді.
Десь перед першою годиною нового року її почав змагати сон. Постелилася. Звичайно, хотілося дочекатися подруг — може, Женя і Світлана скоро повернуться? Нахвалялися довго не затримуватися. О, здається вони вже йдуть. Мимохіть стала прислухатися до кроків у коридорі. Хтось наближався до дверей їхньої кімнати. Ні, це не Женя й не Світлана. Видно, котрась із дівчатсусідок. Може, Зебра?..
Кроки стихли, але у двері ніхто не стукав. Ліда подумала про Тимофія. Серце зойкнуло, на якусь крихту часу зупинилося. Невже за дверима справді Тимофій?
Нишком підступила до порогу, притулилася до одвірка. Нічого не чути, лише гупання власного серця. За дверима хтось стоїть. Це не Женя й не Світлана. Зебра теж не має такої звички — вона скоріше влетить до кімнати без стуку, ніж вичікуватиме в коридорі дозволу. Тоді хто ж?
Треба бути абсолютно спокійною, байдужою. Звичайно! Хто для неї тепер Тимофій Марчук? Чужий чоловік та й годі. А серце чомусь не заспокоюється. Спитати б, чого?
У двері постукали. Це — Тимофій! Оглянулася, швидко вдягла плаття, витягла з-під ліжка новенькі чобітки — подарунок вінницьких родичів. Нехай думає, що вона тільки-но повернулася з гуляння. Стукіт у двері повторився. Гучніше. Ліда випросталася, повільною ходою пішла відчиняти. Не спитала, хто прийшов — чи голосу не вистачило, чи сміливості? Відмикала двері й думала лише про одне: як би не виказати радості. Ні, ні — треба бути поважною, гордою. Взялася за ручку, наскільки могла неквапно відхилила двері — у коридорі стояв Юрій Смугло.
Чого він так пізно? Хіба не знає, що Женя пішла в інститут?
— З Новим роком, Лідо!
Юнак обома руками тисне їй правицю.
— З новим щастям, Лідонько!
Які теплі в нього руки!
Стриманно відповідає усмішкою на усмішку, запитує:
— Ти Женю бачив?
Вона помічає стурбованість на Юрковому обличчі.