– Протягом двох діб, не пізніше! Я не маю звички передавати накази двічі! Через три дні приїду перевірити. Якщо ти ще будеш у Харджибіє, відвезу тебе в Феодосію і замкну до в'язниці. А звідти не вийдеш! Зрозумів?
– І куди я мушу виїхати? – запитав Токгаргази.
– Куди хочеш! – відповів старший інспектор. – Якомога далі з Феодосійського повіту!..
Учитель Усеїн був безсилий проти цього наказу. Навіть усе село, склавшись, не змогло б його захистити. Люди могли тільки на словах висловити йому своє співчуття, обурюватися несправедливістю влади. І вчитель разом із дружиною залишив село.
Хатип Мамбет дав їм бричку, коней, і вони доїхали до залізничної станції.
...То було три роки тому.
Усеїн-оджа приїхав у це село вдруге. Спека. Поблизу жодного дерева, щоб заховатись у тінь, відпочити. Ніде не видно ні душі. Учителю відомі звички жителів Харджибіє. В цю пору молоді йігіти й жінки в полі, а літні чоловіки, певно, в дукані, де можна посидіти в прохолоді за приємною бесідою й насолодитись чашечкою кави.
Усеїн-оджа завернув за кут і зайшов у дукан. У приміщенні пахло вогкістю, смолою і затхлим, залежаним товаром. З бокової кімнати вийшов хазяїн. Учитель відразу впізнав Таліба, хоча той помітно розтовстів, на його скронях з'явилася сивина. Таліб теж відразу впізнав Усеїна-оджу, посміхнувся, обняв його, поплескуючи по спині.
– Виходить, приїхали? Хош кельдинъиз! Ласкаво просимо! – сказав хазяїн крамниці, оцінюючи його з голови до ніг. – Даруйте, я не зміг прийти до вас додому, щоб привітати з приїздом. Їздив у Дормен по товари. А ви, здається, зовсім не змінилися.
Токтаргази добре знав крамаря Таліба. Він дуже хитрий і спостережливий, цей в'юнкий пузань із гострими, як шило, очима. Ніщо не вислизне від його уваги. Усіх він знає. Хто з ким дружить, хто з ким ворогує, хто про кого і що говорить – про все обізнаний дуканщик Таліб. І коли треба, вміло цим користується.
– Звичайно, не змінився! – посміхнувся Токгаргази, теж з цікавістю розглядаючи старого знайомого. – Навіть на голові в мене та сама шапка, що була в Харджибіє.
Таліб сів на мішок з крупами і, вдавши, що не помітив іронії у словах учителя, вийняв із кишені кисета і почав скручувати цигарку.
– Де влаштувалися? – поцікавився ногайським діалектом. – У старому будинку?
Учитель кивнув і запитав:
– А у вас як справи? Чи жваво йде торгівля?
Таліб закурив цигарку, затягнувся, наповнюючи легені димом.
– Справи кепські, – сказав, із хрипом видихаючи сизі клуби диму. – Агалари[53] не дуже охоче беруть товар. У Феодосії в них свої постачальники, усе, що треба, привозять. А в селянина-обідранця вистачає грошей тільки на покупку дріб'язку: цвяхи для підків, господарське мило, олія, глибокі галоші, горілка... – Таліб посміхнувся і похитав головою. – От що йде добре – так це горілка, бо в більшості на місця на місце кавові чашки.– Де ви були ці три роки? У гірських краях?
Розповідали, що Таліб прибув у Харджибіє з Трапезунду. Спочатку в селі ніхто не розумів його діалекту. "Ти якою це мовою говориш?" – сміялися люди. Таліб був молодий, швидко навчився говорити місцевою говіркою.
– Якийсь час я жив у Кок-Козі, – відповів Усеїн Шаміль. – Потім в Айвасилі... Працював у міністерській школі.
У цей час на порозі з'явився хлопчик років дванадцяти. Його скуйовджене, давно не стрижене волосся стирчало їжачком.
– Іди й скажи Меджит-акаю, нехай принесе кави! – звелів йому Таліб і додав: – Скажи, що для вчителя Усеїна.
Хлопчик зацікавлено глянув на нову людину. Посміхнувся. Він упізнав учителя. Повернувся, було, щоб побігти виконувати доручення, але Усеїн-оджа його зупинив.
– Не варто, – сказав він. – Я щойно пив каву.
Хлопчик якийсь час постояв, дивлячись чорними антрацитовими очима на вчителя і посміхався. А потім зник у прочілі дверей. Усеїн-оджа розпрощався з крамарем і вийшов з дукану. Наче ступив у піч – така була спека. Повітря обпалювало обличчя, руки, було важко дихати. Щоб врятуватися від сонця, треба швидше ховатися в тінь. Але де вона, рятівна тінь, якщо сонце в зеніті, а поблизу жодного дерева? Може, повернутись додому? Але він два тижні просидів серед тісних стін, приймаючи гостей, розмовляв із ними, радів, що люди не забули його. Виходить, це село для нього не чуже. У його камінні, землі, людях, що вміють читати, писати, є і його праця, і його старання, любов. Три роки тому людина, що зустрічала Усеїна-оджа на вулиці, шанобливо кланялась, виражаючи йому свою повагу і вдячність. Усі вони в степу, на роботі.
Учитель поправив шапку, що раз у раз сповзала до потилиці густими кучерями, і пішов курною дорогою, розписаною слідами гарб, кінськими копитами й кізяками. Він хотів побачитися з Ібраїмом Карамановим, що продовжував учителювати в тутешній школі. Колись вони були досить близькі. Йому подобався цей кремезний чоловік із засмаглим до чорноти обличчям. Усеїн-оджа завжди був із ним відвертий. Чому?.. Можливо, тому, що у вчителя Ібраїма відкритий світлий погляд, відразу переймаєшся до нього довірою. Родом він, здається, з Таракташа... Таїр Бурнаш викладає російську мову. А він пише вірші.
Може, кинути писати вірші, щоб зберегти хоч трохи вільного часу? Уже скільки разів проклинав я віршування! Стільки лих звалило воно на мою голову... Ніколи більше не писатиму! Жодного вірша! Та чи можливо це? Це ж все одно, що вийти із задимленої хати і не вдихнути свіжого повітря. Ні, без цього я не можу. Бачить Аллах, не можу. Дивлячись під ноги, на свої запилюжені черевики, що м'яко провалювалися в дорожню куряву, Усеїн-оджа бубнів під ніс вірші, що крутилися в голові, наче музика.
Учитель задумливо йшов вулицею, тримаючи за спиною ціпка. Три роки тому він залишив це село. А тепер його знову сюди запросили. І він не став впиратися. Прийняв запрошення, повернувся. Чому він повернувся туди, звідки був вигнаний? Адже тут чимало людей, які все ще його ненавидять. При зустрічі з ним у них псується настрій, а їхні обличчя робляться кам'яними... То чому ж він повернувся в Харджибіє? Що його тут чекає? На це ніхто не може дати відповіді. Ні сам учитель, ні жителі села. Очевидно, його вабила школа, яку він сам колись відкрив. Адже стільки зусиль довелося докласти, щоб навчити не тільки дітей, але й багатьох батьків хоча б відрізняти чорне від білого. Він зірвав і відкинув темну пов'язку неуцтва, що затуляла людям очі, аби вони побачили світло. Він пишався тим, чого досягнув. І люди почували вдячність до нього... У цьому селі він полюбив красиву розумну дівчину, одружився з нею. У них народилася донька, і вони назвали її Нуріє, але недовго прожила небога, померла..
– Хай стане беєм, Усеїне-муалім, той, хто вас побачить...
Учитель здригнувся і повернув голову. Чи справді чує він цей голос? Біля великої зеленої брами високого будинку, склавши руки на голому круглому животі, стояв Аджиредин Ербаїн Емірзак-огли і посміхався:
– Не проходьте мимо, учителю. Зайдіть і в мій дім!
Аджи Ербаїн... Ім'я бея було записане на обкладинці Корану, коли той з'явився на світ, щоб його все життя супроводжували багатство й везіння. А в селі його всі шанобливо звали Аджиредином Емірзаком-огли.
– Дякую вам, Аджи Ербаїне-ефенді! – відповів учитель Усеїн і злегка вклонився, приклавши праву руку до серця. – Але я поспішаю.
– Не встигли приїхати, а вже й справи? Що ж це за справи такі? – Аджи Ербаїн пішов до вчителя, застібаючи на сорочці ґудзики. – Я дуже на вас ображусь, якщо не зайдете до нас хоч на кілька хвилин і не вип'єте фільджан кави.
– Зайду, неодмінно зайду, але іншим разом, – сказав учитель. – А зараз... вибачте, не можу.
Та Аджи Ербаїн, що не звик вислуховувати чиїсь заперечення, узяв учителя під руку, міцно стис йому лікоть короткими й товстими пальцями і потягнув до себе додому. У вчителя, звісно, сили в руках було не менше, ніж в Аджи Ербаїна, але, на жаль, тільки в руках. А в Аджиредина Емірзака-огли і хода, і манера розмовляти з ледь помітною усмішкою, і погляд уособлювали цю саму силу. Його ім'я в селі означало владу. Відмова чи опір Аджиредину Емірзаку-огли нікому нічого доброго не обіцяло. Тому вчитель вирішив не сперечатись і пішов до нього в дім.
У напівсутінках прохолодної кімнати на постелених миндерах сиділи літні чоловіки.
– Агаларе! – звернувся до них хазяїн дому. – Подивіться, хто до нас прийшов!
Розмова урвалася. Чоловіки, всі, як один, пишно вдягнені, здивовано подивились на гостя. Він упізнав їх усіх: Джемаледин, Баки Барієв, Ресиль Ефенді, Ебу-Бекир, Адиль-бей... Ні, Усеїн-оджа їх не забув.
– Ласкаво просимо, муаліме! – першим подав голос рудий Адиль-бей, що сидів найближче до нього, на краю миндера, тоді як усі інші все ще були розгублені. Ледь піднявшись, він двома руками потиснув руку вчителя. – Якщо раз залишив Харджибіє і повернувся, то, думаю, більше вже його не залишиш!
– Певно, що так... – відповів учитель і, визволивши свою руку з пітних долонь Адиль-бея, притулив її до грудей і обвів поглядом сидячих. – Дуже радий, що ми знову зустрілися.
– І ми... Дуже раді, що вчитель наших дітей живий і здоровий, – сказав Аджиредин Емірзак-огли.
Господар дому мовив ці слова, щоб підкреслити свою значущість і з першої хвилини дати зрозуміти вчителю, що він, Аджи Ербаїн, може ні на кого не зважати і гнути свою лінію, а заодно йому хотілося показати свою великодушність. Учитель це зрозумів. Бо ніхто інший і не поворухнувся, не підвівся хоча б задля пристойності, як заведено на Сході, коли входить шановний гість. Однак учитель не звернув уваги на їхню зарозумілість і в душі тільки посміювавсь, адже він дотримався звичаю і був чемним. Тож підходив до кожного окремо і тиснув руку, цікавлячись здоров'ям.
Нарешті Аджи Ербаїн показав учителю, куди сідати. І, коли він сів біля нього, Ебу-Бекир-бей прочитав коротку молитву на честь повернення вчителя до села, по завершенню якої всі провели долонями по обличчях.
– Ще тиждень тому мені стало відомо, що ви приїхали, – сказав Аджиредин Емірзак-огли. – Я думав, ви відвідаєте наш дім. Але ви не подарували нам такої честі... Розумію, розумію, у вас ці дні було багато людей... Тепер назавжди до нас?
– Так! – відповів учитель.