Ля Іллях іль Алла, Мухамед расуль Алла! — похваляв він Бога за таку звістку.
Він знав, що коли запорожці вертатимуться з Криму через Сиваш, то як перестріти їх у самого перелазу на Арбат, на ту вузеньку косу, що тоненькою і довгою стрілкою простяглася поміж гнилим Сивашем і Азовським морем, то там їх нетрудно буде перерізати і перестріляти, як шпаків або перепелиць — до одного, до послідньої ноги...
І Селім-Гірей зараз погнав своїх чаушів у гори, за Чатирдаг, щоб усі султани, мурзи і аги поспішали до його у Чуфут-Кале кожен з своєю ордою.
Як казав хан, так і сталось: Селім-Гірей обгорнувся великою ордою за п'ятдесят тисяч коней і сагайдаків.
Не втече тепер "урус-шайтан", не втече! У вершу щука головою попала і повороту їй не буде... Не втече "урус-шайтан"!
Але не так склалось, як жадалось...
Селім-Гірей з своєю ордою доскочив арбатського перелазу якраз у той день, коли й козаки мусили туди ж вернутись з ясиром і здобиччю. Аж там ждав на хана сам Сірко. Селім-Гірей і його султани ще здалека запримітили, що козаків дуже мало і що вони полягали за коней, як за живий окіп.
Було б вам звісно, що запорожці так було вимуштровували своїх коней, що коли скаже було; "косою, лягай тихо!" — і химерний коняка зараз лягав на землю і лежав як мертвий, а запорожець клав йому на спину свого мушкета і лущив ворогів неначе з прицілу.
Так от як побачив Селім-Гірей, що козаки полягали за коней то зараз звелів і своїй орді зійти з коня і вдарити на козаків пішки, великими лавами, спершу пускаючи в них хмари стріл, а потім, зблизившись, на ножі, рукопаш!
— Алла! Алла! Алла! — заголосила орда, пускаючи у козаків дощем стріл.
Але запорожці й не ворухнулись, бо Сірко зоставив у себе тільки панцирних, у дротяних панцирах попід кунтушами, і татарські стріли не то що не дошкулили їх, а майже й не вкололи, ні трішечки не вдряпнули. За те ж запорожці дали себе добре знати: кожен намітив із свого мушкета по ворогу — і разом не одна сотня бритих голів полягла на місці.
Не раз і не два кидалась орда на живі окопи і бриті голови валялись по полю вже не сотнями, а тисячами... Чотири тисячі трупів татарських, розказує літописець, полягло вже у полі, а запорожці ні на малу п'ядень не подались назад.
Селім-Гірей велів відступити на мушкетний перестріл. Йому думалось, що Аллах не навернув ще на його милостивого ока.
— Алла! Алла! Алла! — радісно заалалакала орда у задніх рядах. — Аллах керим! Аллах акбер!
І було з чого радіти. На поміч їм рушила друга орда: то сам Аллах посилав на "урус-шайтанів" своїх делібашів.
Але то не були Аллахові делібаші: то йшли запорожці, ті самі, що, як каже літописець, "нещадно струснули" увесь Крим.
Грицько Пелех і інші отамани-ватаги, довідавшись від татарського язика, котрого десь злапали козаки, що хан потяг з військом-ордою якраз до арбатського перелазу, де засів сам "батько" з панцирними лицарями, мерщій повернули своє військо з ясиром і здобиччю трохи на бік, зоставили там під охороною деякої сотні-другої козаків той ясир і здобич, а самі, розпустивши татарські знамена, що забрали у Бахчисараї, ринулись за ханською ордою, буцімто й вони — орда.
Але Сірко добре бачив, що то не орда, а його ж молодці-січовики.
— На кінь, дітки! На кінь, панове-молодці! — крикнув він.
— То наші браття йдуть... Ускочила орда межи молот і ковадло! Рушайте, дітки!
Як яструби на шпаків, понеслись козаки на татарву. Орда не вдержала і кинулась урозтіч по степу, посипаючи назад через ліве плече свої пернаті стріли. А там, у тому рідному їх степу, вже виглядала їх смерть неминуча. Селім-Гірей і його орда скоро побачили, що то Аллах не поміч своєму людові посилає, а смерть...
Ще кілька тисяч полягло орди на рідному полі та кілька тисяч у полон ускочило. Не піймали тільки самого хана, бо під ним був кінь, подарунок падишаха, кінь, пращур котрого, кажуть, возив на собі самого пророка Магомета.
Того ж дня усе козацьке військо, забравши свою здобич і тринадцять тисяч ясиру, пройшло арбатський перелаз і стало у степу коней попасти і самому їжею та спочинком трохи підкріпитися.
Тут Сірко велів козакам наварити якомога більше каші, так щоб сієї козацької страви стало й для усього ясиру.
Нагодувавши ясир, Сірко звелів козакам розділити його надвоє: осібно хрещених і осібно нехрещених. бусурман, і бусурман звелів зараз, як звичайно, перев'язати, а до хрещених, котрих було сім тисяч, козацький батько повів таку річ:
— Слухайте, хрещені! Хто з вас хоче, ідіть з нами у мир хрещений, у край веселий, на тихі води, на ясні зорі, до городів християнських; а хто не хоче, вертайтеся у Крим.
Хрещені і ті, яких хрещені матері привели вже у Крим і котрих звали "тумами", теж розділились самі надвоє: чотири тисячі з них захотіли вернутись додому, до рідної родини... А три тисячі — то все були молодиці, дівчатка-підліточки і діти — і ні одного козака або хлопця — ті захотіли вернутись у Крим... Гай-гай! За що ж їм, бідним, докоряти тим Кримом нехрещеним! За що? У тієї молодиці може дитя там зосталося; хоч воно й татарча нехрещене, але ж воно її дитинка, під її серцем зародилося, на її ж і лоні вигодувалося. У другої молодички хоч і діток там нема, але до серця її може припав який чорнявий та кароокий Ахмет або Селім, чи вже привикла вона у мурзи в гаремі до "розкоші турецької", до "лакомства нещасного"... Та й дівчаточкам-підліточкам може декотрим з них упали в око які очі карі, брови чорні та постать молодецька... За що ж і їм докоряти тією землею бусурманською!..
Сірко пустив їх, здавалось, без докору... Але...
Він думав, він ще мав надію, що може вони ще и вернуться. Так ні! Не вернулися! Довго стояв Сірко на високій степовій могилі, довго дивився услід їм...
— Вернуться, чи не вернуться? Хоч чи не оглянуться?
Ні! І не оглянулись... Так і зникли по край степу широкого... Довго стояв на могилі Сірко, довго думав, довго міркував з собою:
— Чи гріх, чи не гріх? На моїй душі гріх лежатиме? А Україна-ненька? Невже ж і їх діти шарпатимуть матір нашу? Ні! Не бувати цьому, не бувати! Нехай на моїй душі та каменюка лежатиме до спокути... Спокутую!
Він повернув коня і вернувся до свого стану.
— Дітки, панове-молодці, — сказав він. — Я пустив наших українок у землю невірну... Я мав надію, що вони вернуться... Вони не вернулись... Тепер та погань розповзеться по невірній землі як черва... А та черва дасть дітей-черву, і та черва невірна колись нас, козаків, і нашу неньку Україну їстиме, на те вона черва плодюча... Так от що, дітки: скачіть деякі з вас моторненько і знищіть усю ту погань дотла! Нехай та черва не розповзається між невірою.
І козаки, хоча й з великим жалем, зробили те, що велів "батько"...
Трохи згодом, як вернулися козаки, і сам Сірко метнувся на коневі туди, де сотворилося зле діло — бездушна різанина.
Страшне видовище побачили Його злі очі: то купками лежали мертві діти коло мертвих матінок, то сям-там розкидані по степу мертві дівчатка, невинними очицями дивились на небо... За що? За що?
Сірко став посередині сього мертвого поля і обвів його очима, в котрих хоч би маленька іскорка жалю засвітилася... Ні, погляд холодний, суворий.
— Простіть нас, сестри й діти малі, — сказав він, оглядаючи мертве поле. — Самі ж ви спочивайте тут до страшного суду Господнього, замість тою, щоби плодитись вам поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну, без святого хрещення, погибель.
І хоч би сльозина одна, хоч би зітхання від серця!
Такий був Сірко — син свого часу, свого віку. То був такий вік суворий, а Сірко — його правдивий вираз.
Покинувши мертвих українок і їх дітей на поталу звіру і птиці, Сірко повернув до свого становища і велів зараз лагодитись у дорогу до Січі.
Не мале ж то й товпище потягнулось по степу до Чортомлика. Двадцять тисяч запорожців, тринадцять тисяч ясиру та кримської худоби і овець вісімнадцять тисяч, та ще й козацькі вози й татарські арби з козацьким добром і цілими копицями усякої здобичі.
А от не за горами і Січ-мати. Вартова сторожа, що стояла по степу, давно угледіла, що запорожці вертаються з великим ясиром і здобиччю, і оповістила у Кіш.
Тоді назустріч вийшли попи з корогвами та образами, і свяченою водою окропили Сірка й отаманів і усе "христолюбиве воїнство", а у самій Січі стрічали козаків гарматними та мушкетними громами і церковним дзвоном, як на святий Великдень.
Два дні потім гуляло військо запорозьке так, як і на різдвяні свята не гуляло, а після гульні дуванили здобич і ясир — здобич між собою, а ясир — на чотири дуванки: у першу дуванку пішли українські полоняники й полонянки, що були у кримській неволі; їх пустили у свої городи і села, до батьків і матерів, до свого роду-племені... У три останні дуванки пішли ясирні: одну частину їх послали гостинцем у Москву, другу до гетьмана Самойловича, а третя — чотири тисячі татар і татарок, полоняників і полонянок — зосталися у Січі на викуп. Їм Сірко й курінні отамани оголосили — старому й малому, щоб кожне з них, коли бажає вернутися у Крим, не гаючись, клопоталось про свій викуп; а коли викупу скоро не буде, то їх мов худобу погонять у Москву на вічну неволю. Москва такою здавалася їм страшною, що вони зараз стали торгуватися з Сірком і з курінними — скільки кожне по своєму достатку зможе заплатити за викуп. Тоді усі через свого грамотія вписали в список свої імена і викупну суму та послали до свого хана у Крим з чолобитєм, "писаним кривавими сльозами".
XVI
А що ж тимчасом робить Юрась Хмельниченко?
Років з вісім назад ми бачили його у темній темниці, у високій башті в Марієнбургу. А з того часу він на волі — скинув з себе клобук і чернечу рясу і знов козакує. А поки ще він у Печерському поклони клав та "Блажен муж" щовечора читав, Україну, як ті євангельські ризи, ділили між себе — колишній джура Івашко Брюховецький та Павло Тетеря; а поки він томився у темній темниці марієнбурзькій, Тетеря одружився з його сестрою, ясноокою Стехою, що була перш за Виговським Данилом. Та не довго верховодив тогобічною Україною Тетері, нелегко воно показалось, і він забрався з України де спокійніше. За ним булаву перехопив Петро Дорошенко.