І хоч увесь цей час безупинно працював над човном, удалось йому видовбати стовбур ледве наполовину. Але хоча й знав, що скоріше не доведеться скінчити човна, як за других три роки, проте не кидав початого діла і з завзяттям, як у перші дні, безупинно довбав та й довбав.
Одного дня, коли Микола відпочивав опівдні й роздумував над своїм життям, спало йому на думку, що хоча живе на острові три роки, проте не забирався в глибину своєї землі. Тільки близькі околиці, віддалені на дві-три години ходу від печери, були метою його дотеперішніх мандрівок. І тому Микола вирішив перейти цілий острів із одного кінця до другого й ще напередодні виготувати все необхідне до мандрівки. Другого дня вранці, навантаживши ламу поживою на кілька днів, узяв наш козак свою зброю й рушив у дорогу.
Спочатку не зустрів він у дорозі нічого цікавого: дерева, корчі, стрімкі скелі та бистра річка — оце все, що довелось йому бачити. Так пройшов Микола, може, зо дві козацькі милі. І тепер тільки на власні очі побачив, що оселився у найбільш неврожайній частині острова. Велике багатство незнаних фруктових дерев іще більше впевнили його. Втомлений цілоденною мандрівкою, йшов він берегом якоїсь річки. Сонце вже давно зайшло, й треба було думати про ночівлю. А що з огляду на хижаків ночувати в гущавині було небезпечно, Микола, недовго думаючи, вліз на розлоге дерево, прив'язав себе до гілляки мотузкою, як у перші дні, та й заснув твердим сном.
Удосвіта збудив козака пташиний ляскіт, що лунав просто над головою. Умившись із річки, Микола поснідав та й пустився в далеку дорогу. Йшов так кілька годин і нарешті побачив, що суходіл кінчається: це був південний берег острова.
І вже спустився Микола до самої бережини, коли спинився, мов уріс в землю, наче віддиху йому не стало: з піску виглядало кілька людських черепів. Широко розплющив він очі й дивився на ці страшні черепи з вищиреними зубами, ребра, кості ніг та рук.
Моторошно стало Миколі. В уяві почали пробігати різні картини: то здавалось йому, що колись хвилі викинули розвиток корабля з людьми, й вони тут із голоду загинули, то мимохіть згадував собі оповідання Джеймса Бровна про самотні, таємничі острови в океані, де закинуті після аварії корабля мореплавці гинули від не знаних нікому причин. Повів очима навколо й прислухався. Бо хоча небоязкий був наш козак і не раз зазирав смерті в очі, проте якийсь незрозумілий, непереможний жах брав його перед оцими кістками. Постояв-постояв, оглянув один череп, другий, та й, не оглядаючись, хутчій подався геть.
Пройшов зо два гони — й од несподіванки аж рота розтулив. За невеличким горбком побачив у землі круг: це був слід погаслого вогнища; навкруги лежали черепи, біліли кості рук та ніг, на яких іще видно було сліди зубів, що гризли м'ясо.
"Людоїди! — блискавкою мигнула в Миколи думка. — Не страшно, коли смерть чига тебе в завзятому бою, не страшно, коли роздерти може хижа звірюка, та коли подумаєш, що тебе живцем шматуватимуть на печеню, мов порося, — таки чуєш, як щось бігає поза шкурою, — подумав він. — Та не з цих я, що живцем віддаються їм у руки! Не лякавсь я ніколи бусурмана, ляха й Москвина, то, може, й з тобою справлюся, невідомий дикуне!" — розважав себе наш козарлюга. Але, хоч і намагався забути про це, таки страх як неприємно було!
Невеселі гадки одібрали в нього охоту мандрувати далі, й він вирушив додому. Але й у дорозі не міг позбутися думок про дикунів. У задумі й не приглядався куди йде і аж крикнув із люті, коли після довгої ходи знову побачив погасле вогнище, черепи й кості.
Придивився, іцо це було те саме, яке недавно покинув. "Отож блукати вже почав. Чи не водить мене, часом, якась нечиста сила!?" Сплюнув зі злості й пішов знову давньою дорогою. Йде, йде, коли почув, що в корчах щось шелестить і ступає слідом за ним.
"Невже доведеться мені ще сьогодні поміряти сили з дикуном?" — думає козак, прискорюючи ходу, щоб дістатися мерщій за корчі, біля яких бовванів уламок скелі. Захекавшись, добіг туди, притулився спиною до скелі, вхопив у руки сокиру, готовий до боротьби... і аж зареготався, коли побачив, що то не дикун, а його власна лама.
"Ну й дурень із мене, їй Богу! Заб'єш собі голову дурницями про таємні острови та й біжиш, як оглашенний! — лютував Микола на себе. — Тепер хай сам Люципер женеться за мною, то так уперіщу сокирою, що аж іскри посиплються йому з лоба. Як верну коли на Запорожжя, соромно буде розказати про те, як змірявсь я до бою стати з власного ламою, а то здіймуть мене на сміх братчики й таке причеплять прізвисько глузливе, що хіба бери та й утікай із Січі".
Отак, розмовляючи сам із собою, не стямився Микола, що сонце давно вже зайшло, і ніч темна почала огортати праліс. Додому було ще далеко, тому вирішив він переночувати в альтані, яку збудував собі ще того літа й частенько в ній ночував, коли пізно було вертати до печери. З бідою знайшов свій "хутір", як жартома прозивав наш острів'янин околицю коло альтанки, страшенно втомлений кинувся на землю й почав уже був дрімати, коли чує над головою ніби людський голос:
"Миколо, запорожцю із славної України!"
Микола зірвався притьмом й увесь аж потом облився. "Чи сплю я, чи, може, дух якого запорожця кличе мене?" Насторожив вуха й перестав дихати. Слухає, а тут тобі вдруге кричить щось: "Тут живе Микола, запорожець із славної України?".
Аж відітхнув бідолаха, вставши і побачивши над головою свого улюбленця-птаха, якого навчив отих слів, щоб хоч інколи чути рідну мову. Втішений папуга залопотів крильми й сів на плечі Миколі,, викрикуючи всі вивчені слова...
Довго пролежав Микола тої ночі без сну. Різні думки промайнули в його голові. То метикував, як би кинути оцей таємний острів, де люди знаходять собі смерть од незнаних причин, то знову, чи не знищити все до цього часу збудоване, щоб дикуни не зауважили, що, крім них, іще хтось живе на острові. Розмірковуючи отак, Микола не зчувсь, як заснув твердим сном.
Кінець другої частини
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ОБОРОНЕЦЬ ПОКРИВДЖЕНИХ
Глава перша. З пащеки смерті
Твердиня "Січ". Дикуни-людоїди.
"Людоїди людяніші, ніж
гнобителі-чужинці!" Один
запорожець проти трьох в оборону
поневоленого
а другий день прокинувся Микола з іншими думками та настроєм, аніж учора. Усі вчорашні міркування здались йому безглуздими та смішними.
"Уже так довго тут живу, — міркував він, — а ні разу не довелося мені бачити жодного дикуна. Оце найкращий доказ, що їх немає на острові. Мабуть, вони припливають із сусідньої землі, справляють свій проклятий бенкет та й одпливають додому. Ото щастя, що занесло корабель на цей бік острова, а то таки не з медом було б мені, коли б потрапив до їхніх рук".
Як-не-як, але вирішив наш козак трохи краще захистити свою домівку. Насамперед задумав Микола за рядом дерев, що росли перед печерою, розвести ліс. Дерева повинні були б замаскувати оселю від
бистрого зору дикунів. Для цього посадив наш козак більше як дві сотні гілляк із дерева, схожого на вербу, що дуже швидко прийнялося. Микола сподівався, що незабаром густий гай зазеленіє навколо печери.
Скеля, в підніжжі якої наш пустельник видовбав собі печеру, була не дуже-то широка. А що була вона з крихкого каменю, то й не важко було її продовбати наскрізь. Отже, коли б не вдалось оборонити від дикунів входу печери, завжди можна було врятуватися через другий отвір.
Продовбуючи підземний хід, Микола використовував бите каміння та землю до оборони так, що незабаром навкруги домівки виріс високий вал. А що шанці робити був він митець неабиякий, задумав перетворити свою оселю в справжню твердиню на взірець запорозького зимівника.
У кількох місцях пробив отвори, наче малі віконця-стрільниці, крізь які, не висуваючись із-за валу, міг перед собою все бачити. А щоб зручно було вилазити й злазити з валу при обороні, поробив подекуди східці. Тепер почував себе зовсім забезпеченим од несподіваного нападу. І віднині називав уже наш козак свою домівку-твердиню не інакше, як "Січ".
Та проминув місяць, другий, ба, й рік, — а людоїдів як не було, так і немає. І поволі забув про них Микола зовсім...
Не зауважував він, як жовкло й знову зеленіло листя, як карб за карбом значив на дереві прожиті роки. Аж десь на дев'ятому році таке сталося, що цілком змінило його дотеперішнє життя.
А трапилася ця пригода одного погідного ранку, коли Микола, зайнятий, як звичайно, своїм човном (бо, хоча проминуло вже стільки років, не покидав задуманого діла), збирався трохи відпочити.
Отже, саме влігся він горілиць на траву, коли бачить, що з-за лісу дим чи курява здіймається. Скочив та й подався мерщій додому, миттю по драбині виліз на скелю, з якої видно було цілий острів, глянув у той бік, звідкіль, як йому здавалося, підносився дим угору, та й задерев'янів: при березі вгледів кілька човнів та байдаків, а на побережжі вели танок довкола багаття, може, з тридцятеро червоношкірих напівголих людей. То розбігаючись, то з дивовижними рухами й підстрибами беручись за руки, кружляли вони, наче чорний обруч.
"От і діждався гостей, — подумав Микола. — Зачіпати вас не збираюсь, а як схочете напасти, то вчуєте на своїй шкурі, чи легка козацька рука".
Отаке вирішивши, запорожець зліз мерщій зі скелі, перевісив через плечі лука, за пояс устромив сокиру, узяв списа та й виліз знову на скелю. "От погань проклята!"— аж скрикнув Микола, стиснувши кулаки з люті, коли побачив, що дикуни вивели з байдака двох бідолах та й волочуть по землі до вогнища. Яка жде їх доля, сумнівів не було: полум'я розпаленого багаття та розлютовані дикуни свідчили про це найкраще. І Микола не помилився: кілька дикунів кинулися на одного з бранців, ударили ним об землю й з гарчанням, мов вовки, почали шматувати свою здобич. Кров ударила Миколі до голови: стиснувши в руці списа, готувався вже він зопалу, будь-що-будь, кинутися на ворогів.
Та потроху розум переміг. Миколина лють минула, Почав розмірковувати. "Адже ж це дикуни, — міркував він, — які, не знаючи нічого про єдиного Бога, живуть звірячим життям. А хіба ж можна лютувати на звіра, коли він кидається на іншу тварину й поїда її?"
І задумався козак...