Це один аспект проблеми. Ось інший. У межах однієї комуністичної системи існує альтернатива: влада може вибрати як свою економічну основу або промисловість, або сільське господарство. Китай вибрав свого часу землю й селян, а СРСР — заводи й робітників. Отже, коли політичний режим обирає геополітичну програму, що грунтується виключно на промисловості, заводах і сталі, селяни автоматично стають зайвими. А тепер про особливості інструменту вбивства. Вірмен просто вирізали. Понтійців знищували з допомогою кліматичних умов. Їх постійно переселяли у несприятливі для них райони, внаслідок чого вони вимирали від холоду. Тобто в цьому випадку засобом убивства є Холод. Це вишукане "біле" варварство. Українців теж убивали за дуже тонким садистським задумом. Холоду вони не бояться, бо звикли до нього, ножі й багнети не застосуєш, бо час не той. Але є Голод, під час якого люди вмирають нібито самі по собі. Певно, сталінські стратеги діяли, як шахісти, котрі знають, що треба бити супротивника в найсильніше місце, туди, де дислокується Королева. А найсильнішим місцем українців на той час було зерно. Якщо забрати Королеву і поставити замість неї пішака, то противник неминуче зазнає краху.
- Але чому забирали зерно, а не землю?
- Бо українці краще знали, як вирощувати пшеницю, ніж будьякий інший народ. Отже, вигідно було змусити українця обробляти землю і забрати в нього зерно. Це, з позиції тодішньої влади, дуже вдалий стратегічний маневр. Сталь Сталіна вироблена за рахунок пшениці. Отже, геноцид українців — це боротьба пшениці зі сталлю. Серп, який зрізає колоски, символізує сталь. Але то не колоски, а душі українців. Комуністичний режим хвалився, що його сталь — найкраща у світі. Але сьогодні доведено, що це не так, і в технологічному, і в моральному аспектах. Бо сталь, вироблена ціною мільйонів життів, — гнила.
- Вражає покірність, із якою українські селяни дозволяли себе винищувати. Може, якби вони опиралися, масштаби цієї трагедії не були б такими великими, а може, її взагалі не було б?
- З історії ми знаємо, що українці не такі вже й покірні. Але йшлося про нерівну боротьбу. Жертва завжди проти того, щоб її убивали, але ж убивають все одно. Та особливість геноциду полягає в тому, що народ зазвичай не розуміє, що відбувається. І не випадково в Хартії ООН від 1948 року говориться, що геноцид ніколи не відбувається в рамках воєнних дій. Згідно з версією видатного дослідника геноциду Стантона, він має кілька стадій, серед них такі: визначення мети, вироблення методів досягнення, дегуманізація мети, реалізація злочинного задуму (погром, різанина, голодомор) і його невизнання. Так от: лише на передостанній стадії, коли вже нічого змінити не можна, людина починає усвідомлювати, що ж із нею відбувається і хто або що спричинило біду.
- Чому світова спільнота мовчала, коли українців винищували?
- Бо про це майже ніхто не знав. В деяких країнах з'являлися публікації, але їх було дуже мало для того, щоб сформувалася світова громадська думка. Закритість — одна з особливостей будь-якого геноциду. Його призвідці роблять усе, аби інформація про масові вбивства не вийшла назовні. Геноцид ніколи не відбувається поблизу кордонів. Основний удар зазвичай припадає на центр. Тож коли за кордоном і стає щось відомо, то на цей час чорну справу вже зроблено. Геноцид вірмен почався з 1896 року, а скінчився 1923-го. Ще в 1878 році на симпозіумі в Берліні один англієць написав Бісмарку, що вірменам загрожує небезпека, на що німецький лідер відповів: "Дрібниці". Цього листа було опубліковано в Європі 1919 року, але ніхто не звернув на нього увагу, це був голос волаючого в пустелі. Дуже важко встановити масштаби й причини геноциду, бо після нього майже не залишається свідків, адже вимирають цілі села, регіони. В Україні влада знищила й організаторів геноциду. Тобто лишаються лише тіні і сліди. Щоправда, є люди, яким пощастило врятуватися. Але пам'ять про геноцид настільки важка, що ці люди намагаються позбутися страшної ноші. Це на руку організаторам злочину. Восьма стадія геноциду — забуття і невизнання. Це — геноцид пам'яті. Жертви геноциду не мають права ні на життя, ні на смерть. За версією злочинців, ці люди ніколи не жили і ніколи не вмирали. І тому, коли ми вимагаємо визнання, потрібно пройти слідами всіх восьми стадій. Коли в Греції хтось помирає, його друзі кажуть: "Живімо, щоб його пам'ятати". Але якщо стирається пам'ять, для чого тоді жити?
- Декому здається, що тема канібалізму під час Голодомору завдає болю, сприяє депресії нації. Може, краще про це забути?
- Річ у тому, що цього забути не можна, хоч би й хотілося. Це треба пережити. Бо, коли про це мовчиш, тоді й тобі самому, і всьому світові здається, що винний ти. Коли говориш уголос, всі розуміють, що винний інший, той, хто організував цей голод, хто хотів принизити українців, довести їм, що вони — нелюди, канібали. Хоча насправді недолюдками і людожерами були ті, хто позбавив українських селян хліба. Людині, яка випустила свій біль назовні, легше з ним справитися. Це як жінка, котра стала жертвою згвалтування: доки мовчить, доти й страждає. Часто це стає причиною нервових розладів, які призводять до самогубств. Одне слово, мовчати не можна. Коли говоримо правду, то очищуємося. Ніхто не народжується жертвою. Але треба усвідомити, що ти був нею, щоб піти вперед. Це і є усвідомленням хвороби. У психології це використовується в терапії депресії. За теорією Аарона Бека, хворий має зрозуміти, що він хворий. Після цього зможе сприйняти і терапію. Судячи з того, як важко проходило у вашому парламенті питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу, не всі українці зараз займаються лікуванням хвороби безпам'ятства.
- Ви, вочевидь, добре знаєте, що робили вірмени, понтійці, євреї, аби добитися визнання та подолання наслідків їхніх геноцидів. Скільки іще нам іти, щоб теж досягти такого результату?
- Як на мене, Україна дуже швидко просувається до цієї мети. Але досвід народів, які теж постраждали від геноциду, вивчати все ж треба. Вони зуміли у повній мірі використати потенціал своїх закордонних діаспор. Для прикладу звернуся до вірмен. Найбільшої біди зазнала західна Вірменія, яка належить сьогодні Туреччині. Східна Вірменія постраждала найменше. Отже, діаспорні вірмени знають про геноцид набагато більше, ніж ті, що живуть у сучасній (східній) Вірменії. У випадку з Україною це, може, й не так. Але я помітив, що українська діаспора дуже тонко відчуває біль людей, які живуть у материнській країні. Громадяни України за численними соціально-економічними негараздами іноді забувають про духовне. Їх дратує, що посадовці, які не хочуть розв'язувати нагальні проблеми, просторікують про Голодомор. Діаспора ж більш-менш економічно незалежна, до того ж не відчуває тиску вітчизняних бюрократів, тому активно займається цією темою. Це, можна сказати, добровільні посланці України за кордоном, які пропагують її історію та культуру.
- А як бути з Радянським Союзом, якого вже не існує?
- Росія — правонаступниця СРСР. Це абсолютно аналогічно з сучасною Німеччиною, яка визнала злочини свого попередника. Таким чином вона заявила про зміну своєї політики. Рано чи пізно визнає Голодомор і Росія. Треба взяти до уваги, що нацистський режим припинив існування в 1945 році, тоді як радянський проіснував до 1989-го.
- Які джерела Ви використовуєте у своїх дослідженнях?
- Документи СБУ, КПРС та тодішнього уряду СРСР, судові рішення. Зазвичай вибираю документи російською мовою, як найбільш достовірні, не вражені почуттями. Так само, як у геноциді вірмен досліджуємо турецькі джерела, а не вірменські. Дуже важливо, щоб тебе не могли звинуватити в неточності. Наприклад, коли маєш підписаний і затверджений документ радянського політбюро, ніхто не може закинути тобі, що його не існує. Але коли цей документ — українською мовою, тобі можуть сказати, що він перекручений. Коли використовуєш українські, слід підтвердити, що це оригінали. Використовуючи російські, цього робити не треба, бо це офіційна мова системи. Дуже допомагають статті французької дослідниці українського походження Гені Кузен.
- Боротьба між пшеницею і сталлю триває?
- Так, але сталь не переможе. Бо пшениця — жива, а сталь мертва. Пшениця може померти, але може й воскреснути. Всі повинні зрозуміти: поки існує геноцид пам'яті, триває геноцид народу. Відродження пам'яті дасть вам енергію руху вперед, гідність великого народу.
Голос "Маковицької струни"
Розповідь про пісенний фестиваль русинів, які вважають себе українцями
Щороку у старовинному словацькому містечку Бардіїв, що за якихось півтораста кілометрів від нашого кордону, відбувається фольклорний фестиваль "Маковицька струна", в якому беруть участь українці Словаччини — здебільшого мешканці Пряшівщини. Наші брати тут живуть 11 віків. Називають себерусинами-українцями. Україна для них — кровна і духовна мати. Пережили австро-угорське, чеське, німецьке панування, але свої культуру, звичаї, мову зберегли.
Чому в назві фестивалю є слово "струна", я зрозумів із пісень — ніжних, хвилюючих, які пронизують серце і залишаються там бриніти.