Їм ще довга і не скрізь рівна дорога. Але ніч місячна, тиха і можна їхати хоч на край світа...
Зараз після хрестин Оксенька захоріла. Що за чистець лихий? Ломить руки, ноги, болить у крижах... Чи не пристріт. На хрестинах, як звичайно, бабувала баба Велитка. Чи не вона часом "навела" пристріт. Всі знають, що баба та, як схоче щось недоброго підпустити, то підпустить. Таке у неї, бачите, вже око. На кого так гляне, одразу або вроки, або пристріт...
– Ой, Кононе, так мене ломить, так, чуєш, ломить, – скаржиться Оксенька. – Щось, чуєш, треба робити...
Що ж його, дійсно, робити? Куди вдатися? Докторів поблизу не має. Треба хіба аж до Острога чи до Здолбунова їхати.
– Може б ти, чуєш, пішов до Кодешки...
Кодешка – це чех з Борщівки. Він дуже добре лікує від пристріту. У нього є такі трави лічничі, такі зілля, що треба тільки зварити і випити і все, як рукою, зняло...
Конон думає. Трохи соромно звертатися до того Кодешки. Як-не-як, а він не баба, щоб вірити у всілякі там зілля. Треба було б до доктора. Але Оксенька все: "Поїдь, чуєш, та поїдь до того Кодешки". Чогось вона у того Кодешку дуже повірила. Він інших вилікував, то й її виліковує, а буде то недорого, i дорога не така далека...
Конон думав, думав і надумався. "Піду... Буде, що буде... Піду!.. Добре, – сказав він Оксеньці. – Потерпи трохи, як піду до Кодешки..."
Взяв він велику баньку і раненько, ще далеко перед сходом сонця, коли ще навіть не розвиднилось як слід, Конон пішов. Дуже йому не хотілося б, щоб хтось бачив, що він йде до Кодешки. Тому навіть уникав йти вулицями. Пройшов через село ще за півтемна, перейшов до Запорожжа, ровом стежкою вийшов на поле до могили. А там стежкою через поля подався на Борщівку.
Кодешка мешкає у невеличкій хатині, критій якимись дошками. Низенькі сінці, маленькі двері. У хаті по стінах сохнуть якісь зілля. Прийшов і привітався з добрим ранком. Ще було дуже рано, але старий вже десь пішов. Куди, його стара не може сказати. Він десь ходить до сходу сонця. Це Кононові не дуже приємно. Він хотів би ще раненько перейти через село, а особливо хотів би вийти від Кодешки, щоб його ніхто не бачив. Але що зробиш. Конон мусить чекати поки старий вернеться. Він вийшов на двір, зайшов у садочок, сів під кущем малиннику і чекає. Поволі сходить сонце, на городі, на полях, на всьому, що тільки бачать очі, блищить роса. У Бущенському лісі витрублює свою ранню прогульку побережник. Величезні сосни та дуби повиступали з темного бору і поставали по краях глинястих зарв над Борщівкою. У долині між зеленню помітні сірі солом'яні стріхи будинків. З деяких навіть зводиться вже дим. До лісу, видно, женуть хлопчики худобу. Корови поволі підіймаються по крутих глинястих стежках, зупиняються, інколи мукають. Десь, ніби їм у відповідь, гавкають собаки.
Конон все то бачить і чує. Він сидить на траві, біля нього стоїть банька. До голови тиснуться всілякі добрі і не добрі думки. – От, думає він. – Як то ще недавно був тут непрохідний ліс. Отут саме, він ще добре пам'ятає, де він сидить, була велика галявина. Тут вони, як були малими хлопчиками, пасли вівці, корови... Завжди боялися вовків, які могли показатися звідти, куди тепер йдуть так спокійно корови. І от прийшли здалека чужі люди, знищили ліс, побудували хати, клуні, хліви... Зробили село і то гарне село. Отам нагорі їх поля, їх хмельниці. Ті гарні, тучні корови, це також їхні. І такі ось все думки лізуть Кононові до голови, а сонце тим часом підіймається, припікає, обливає все навкруги світом, теплом, силою. Все росте і буяє, все тішить око...
Сидів довго. Коли сонце піднялося геть над лісом, прийшов Кодешка. Повільний, мовчазний, з великим червоним носом та білою чуприною, дід. Борода голена. Під підборіддям висять, ніби капшучки... Очі великі, мокрі. Чоло порите глибокими дугастими зморшками.
– Що жекнеш, Кононе? – спитав старий з наголосом на друге о. – Що там маш?
Конон дивується, що він його вже знає. Але хто в Дермані та поза Дерманем не знає Конона.
– То, діду Кодешко, маю клопіт...
– Аа-а, просім, просім... Жікай, цо там маєш, – кахав повільно старий ломаною мовою.
– Щось захоріла моя жінка... Думаємо, що пристріт...
– А-а, то шпатнє... То шпатнє... А цо там у неї болі?
– Ломить, знаєте, руки, ноги, болить у крижах...
Старий подивився перед собою, поміркував, похитав головою.
– То є шпатнє... А цо вона єдла? Яке біло єї здравє пшед тім?
– Мушу вам, діду Кодешко, сказати, що вона вже, як то кажуть, ходить в надії...
– Аа-а, то шпатнє, то шпатнє... А мусела ніцо піт... Корілку?
– Ну, були ми вчора на христинах...
– То, то воно і є... Біла там Улітка і зробіла пристріт... Тото воно і є... Піла корілку... Цопак... Можу вам помоц... Маю на то баковов травічку... Маю, маю, Кононе... Посидь тегле, а я ігнед то удєлам...
Конон зістався сидіти в хаті, а старий вийшов. Пройшов довший час. Старий не приходив і не приходив. Минула година. Рипнули знадвору двері і увійшов старий. Він був розчервонілий, ніс його ще більше забарвився, на собі мав хвартух, як який кухар...
– Ну, подь сем, Кононе, – сказав він. Конон встав і вийшов за Кодешкою. Завів його до невеличкої кухоньки. На плиті стояв і парував залізний горщик, а в ньому було щось рідке і чорне, мов чорнило... Він взяв у Конона баньку і налив її повну...
– Ать піє, – сказав він... – Два, тші крат на день.... Шклєніцов... Як випіє і як не поможе, прийдь єще...
Конон взяв баньку.
– Ну, а що вам винен? – запитав...
– Винен? – перепитав його дід. – Ніц... – сказав він коротко. – Абі стала здрава... бой пан Буг. Ідь з Богем...
Але Конон цим не вдовольнився. Він рішив все-таки старому чимсь віддячитись... Виймає гроші... Та старий не дивиться на гроші.
– Як буде здрава – заплатіш... За цо маш платіт... А може, она умре... – сказав старий...
Конон сховав гроші. Він віддячиться йому інакше…
– Ну, добре... Але я вам все-таки віддячуся, – проговорив Конон, насунув шапку і пішов. Пішов вже іншою стежкою, ніж ішов сюди. Пішов навпростець до придатків, потім стежкою поза ровом біля Ровіцьких, зійшов униз і долиною біля криниці з двома молоденькими вербами, через Шавронського береги до манастиря...
Оксана лежала і охала. Як тільки Конон приніс ліки, одразу налив горнятко і почала пити. Питво було дуже гірке, недобре, але вона все-таки пила його... Кривилася, але пила...
– Я думав, – поволі снідаючи, говорив Конон, – що той Кодешка якийсь чарівник... А він... – I Конон не договорив... – Треба буде йому щось завезти... А ти пий...
Оксенька пила. Не треба було її до того приговорювати. Хоче виздоровіти. Скрізь стільки роботи. Грядки он зілля поймає. Полоти, проривати, обкопувати...
– А чи там той... З картоплями... Як ти думаєш? – питав поволі Конон.
– Треба їх обгортати... Бери рало, дівчину та йди... Оксенька випила баньку ліків і почала ходити. Виздоровіла. Болі перестали.
– От воно, – казала вона після. – Смійтесь, не смійтесь, а я все-таки вірю в зілля...
– Божа сила, Божа сила, – повторювали жінки... – У кожному зіллю Божа сила...
Конон завіз Кодешкові кілька різників сала та півмішечка муки. А до того ще й подякував.
Дні йдуть. В роботі. Всі в полі. Сходить сонце, всі встають, всі кудись йдуть. Пастух вигонить корови, хлопець, якого наняв недавно Конон, запрягає коні, Конон бере на плечі косу, Оксенька йде полоти пшеницю, дівчина поряється біля свиней. Хутір працює. Літо швидко йде вперед. Ось вже покосили сіна, косять конюшини. Це вперше в Дермані почали сіяти конюшини. Навчилися від чехів. До того часу конюшини не знали. Все обганялися сіном. Чехи прийшли і почали сіяти конюшину. І що це з того вийде, питали себе мужики. Як звичайно, дивилися на це скептичним оком. Не вірилося, щоб з того могло щось пітьнє вийти...
Але вийшло пітьнє. Найкраща паша для коней. І то не тільки літом, але зимою. Де наберешся стільки того сіна. Ось, наприклад, Конон майже не має луга. Має тільки старий Федір і тим сіном, що накосять на мочарах, треба обігнатися в обох господарствах. Але останнього року дерманьці почали й собі сіяти конюшину. Хтось там пішов до чехів за насінням, за ним другий, третій... Ще минулого року не так багато було таких, що сіяли. Але цього року вже, дивись, майже кожний має трохи присіяно тієї паші. І добре виросла, гарно зацвіла... Зараз ось тільки підкладай косу і махай, скільки влізиться. Конюшина поросла, як ліс... Вийдеш, глянеш на поле і видається не поле, а килим розтелений. А пахне медом, а скільки на ній джмілів. Шкода, що бджоли не можуть з неї дістати меду...
Конон все косить. Викосив у себе конюшину, пішов викосив у батька один і другий лужки... Починають літні дощі і сльоти. То була гарна погода, а як тільки почнуть косити, одразу дощі...
Скоро приходять і жнива, але для Оксеньки вони не дуже веселі. Якраз так випало, що на жнива чи по жнивах вона має розсипатись. А тут скрізь стільки роботи. Рук не хватає. І те треба, і там те треба... І жати, і в'язати... Хоч-не-хоч, а цього літа приходиться наймати женців та в'язалників. Конон все-таки побоюється, щоб молодій жінці чого не сталося. Та й батько йому порадив. "Ти, Кононе, зважай на неї", – казав хриплим голосом старий. Щось він все гірше і гірше говорить, а при тому частіше кашляє. Своєї пов'язки з шиї не здіймає навіть літом. Але це не значить, що Федір має собі увильнути від роботи. На таке він собі не дозволить. Він так само, як і ціле своє життя, встає, мов добрий точний годинник, разом зі сонцем... Мовчки йде, мовчки робить, мовчки приходить додому, мовчки їсть... За цей рік він зовсім замовк. На голові у нього замість шапки якийсь ковпак. Ковпак той запотів, заялозився так само, як і його обязка на шиї. Але він не думає про такі речі. Він мовчить, а уста його тісно, тісно затиснуті. Він ходить пішки з Запорожжа на хутір і назад. Приходить часом раненько до сонця, часом пізно, коли смеркне. Кажуть йому ночувати, але нащо йому десь ночувати. Дома коні, худоба, завтра раненько треба встати...
Дивний старий. Де у нього береться та сила. Здається, що він руїна, здається, що повійне вітер і звалить його з ніг, а прийдеться йому колоду підіймати чи пня виважувати, чи снопи возити і його руки робляться твердими, як з заліза чи з чогось такого, що ані не гнеться, ані не ломається.