Друге. Ми глибоко і щиро переконані, що всі міжпланетні проблеми треба розв'язувати шляхом переговорів, без застосування сили і навіть погроз такого застосування. Ми відкрито і голосно заявляємо про це, хоч маємо зброю, здатну знищити Землю. Не збираючись нікому погрожувати, ми говоримо по-добросусідському: наші бази є наші бази. Третє, щодо торгівлі. Свято дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи інших народів, ми не можемо допустити такого несправедливого становища, коли сусіди відмовляються від вигідного для нас обміну товарами. Такий був випадок з річковим судном. Супроводжуючий його матрос відмовився мати з нашими представниками діловий зв'язок. Це був прояв нічим не прикритої дискримінації, і, зрозуміло, матрос не міг не зазнати деяких репресій. Відповідальність за цей інцидент цілком і повністю лежить на Раді Комун. У зв'язку з тим, що ви не маєте збройних сил, а ми їх маємо, ми великодушно взяли на себе місію оберігати ваше мирне життя від агресії, від загрози поневолення. Ось чим керувалися ми, не шкодуючи зусиль і коштів на створення гімалайської бази. Хто ж після цього наважиться заперечувати, що Земля повинна з вдячністю взяти на себе обов'язок утримувати цю базу, постачаючи її гарнізон усім необхідним? Замість цього нам невдячно пропонують евакуюватись, нехтуючи при цьому принципами рівності, справедливості і поважання суверенітету. Сподіваємось, що Рада Комун перегляне свою політику і буде поважати принцип невтручання у внутрішні справи сусідів, принцип їхньої незалежності. У світлі вищевикладеної доктрини ми сподіваємось зустріти підтримку наших ідеалів добросусідства, гуманності і справедливості. Треба зрозуміти, що всі ми несемо відповідальність за мир.
Голос обірвався. Аміно, зручно вмостившись у кріслі, спитала:
— Що ти скажеш на це?
— Коментарі, як у нас казали колись, тут зайві.
Знову заговорило радіо:
— Відповідь Великої Ради Комун. Самочинно прибулим марсіанам пропонується: перше — відпустити вченого, відрядженого на Гімалаї з місією доброї волі; друге — негайно залишити планету. Велика Рада Комун гарантує, що при виконанні цих умов вона утримається від застосування санкцій.
— Ну так що, рушаємо? — Ігор почав вистукувати на перфораторі завдання моделюючій установці.
— А чи не буде це порушенням волі Великої Ради Комун?
— Гадаю, що ні. Наша мета — визволити дідуся. Якщо вони не нападуть на нас, ми не зробимо жодного пострілу, адже так?
— Вірно, любий! Ти в мене… як це звалося колись?.. дипломат!
— Сядь отак, накинь оці паски… А я за пульт…
Загриміло, наче обвалилися гори, корпус ракети задрижав, невидима сила притиснула Аміно до спинки крісла. "Яка міць, яке могуття!" — промайнула думка в голові дівчини, і вона з любов'ю й повагою подивилася на Ігоря, що схилився над пультом. Їй хотілося доторкнутися до його впертої шиї, пригладити непокірну шевелюру. Виглянула в ілюмінатор: внизу пропливав середньоазіатський степ. Так, це він, онде видніється в мареві Каспій, ось поблискує дзеркало Аральського моря, а там он уже починається Китай… "Невже так швидко? Я ж не встигла навіть опам'ятатися! Значить, ця ракета — достойна попередниця сучасних апаратів…"
Рівномірне гудіння в дюзах нагадувало їй гудіння тієї фантастичної великої бджоли, про яку розповідає одна з чудесних казок: "Летить бджола, як хата, як самольот, крилата, гуде, гуде, гуде…"
БІЛЯ ЕВЕРЕСТА
Аміно здавалося, що ракета висить на одному місці, а планета обертається під нею.
Показалися гори. Але як можна знайти в цьому хаосі хребтів і шпилів ту місцевість, про яку розповідав пілот? Суворий, неприступний колись дах світу. Країна вічних снігів і холодної тиші…
— Еверест! — гукнув Ігор. — Бачиш, Еверест!
Дивлячись на могутню гору, яка тримає на своїх засніжених плечах склепіння неба, Аміно нагадала, що марсіани розташувалися побіля Евереста. Добрий орієнтир!
Посадити величезну ракету в горах було справою нелегкою навіть для такого досвідченого механіка, як Ігор Підгайний. Він то "повисав" на одному місці, розглядаючи місцевість, то з шумом спускався вниз, щоб потім підскочити на газовому стовпі вгору. Нарешті намітив стрічку льодовика і пішов на посадку. Риск був величезний. Від однієї думки про аварію Ігоря кидало в жар. Адже він ризикував не тільки собою і ракетою, — він наражав на небезпеку Аміно.
Вирішили спуститися на льодовик. Гори виростають, як на дріжджах… Поштовх, ще поштовх. Двигуни замовкли. Сувої пари обгорнули ракету. Тиша.
"Чого я жду? — думає Ігор. — Треба діяти негайно, негайно…"
Швидко встає. Беручи карабін, наказує Аміно:
— Обороняй ракету, поки я не прийду з дідусем. Не підпускай їх близько, щоб не підірвали амортизаторів. Тримай їх на віддалі. Набоїв досить. Не розгубися. Стріляй прицілюючись, кидай гранати. Так, як я показував. Ну, я пішов.
Хотів вийти, не оглядаючись на дівчину, вже й люк опустив, але не стримався — обернувся, мовчки поцілував її в губи, обпаливши гарячим диханням, і ступив через поріг. Швидко спустився вниз, швидше, ніж надбігли сюди марсіани. Їхні чорні постаті з'явилися з підвищеного краю льодовика, перекресленого тінню ракети. Ігор встиг засісти за скелею. Причаївся, ждав. Коротка цівка його карабіна дивилася в бік ворогів. Ігор пригадав фронт, шалені атаки…
Марсіан було, може, душ десять-дванадцять. Вигляд величезної ракети, глибоко вгрузлої в лід, видно, вразив їх, бо зупинилися, ґелґочучи і жестикулюючи. Потім один щось верескливо прокричав. Аміно відповіла йому, виглянувши з люка, але що вона сказала, Ігор, звичайно, не міг знати, бо не розумів по-марсіанському. Тоді марсіанин клацнув чимось металевим, схожим на коробку для кінострічки, і почав прицілюватись. "Ах ти ж падлюка!" — пробурчав крізь зуби Ігор, натискуючи на спусковий гачок. Вони вистрілили разом — Ігор і марсіанин. Аміно встигла підняти люк, вогненне яблуко електричного розряду розбилось об його броню, розсипалося на тисячі іскор. А марсіанин впустив свою машинку, почав хилитися, наче бажаючи її підняти, застогнав і впав. Марсіани кинулися до нього. І в цей же момент Аміно пошпурила в них гранату. Ігор ледве встиг сховатися, як оглушливий вибух стряс повітря. Виглянув з-за скелі — жоден з нападників не вцілів! Одні лежали горілиць, наче дивилися в небо, інші скарлючилися на снігу, ніби прислухаючись до чогось, а деяких зовсім пошматувало.
— Отак і криши їх! — гукнув Ігор і, пригинаючись, поза камінням подався в бік вершини.
Аміно тривожно стежила за його постаттю. Які енергійні рухи, як він пробирається понад урвищами! "Боєць, справжній боєць… — думала дівчина. Страх за Ігоря і захоплення ним наповнювали їй груди. — Це ж і тоді, в давнину, отакі безстрашні солдати, не шкодуючи свого життя, воювали з нападниками".
Ігор тим часом пробрався далеко. Помітивши східці, про які згадував пілот, він обійшов їх і подерся на гору, голіруч хапаючись за холодне випнуте каміння. Підлізти вгору ще метрів з двадцять п'ять — і він добереться до великої палатки, що чорніє під сірою скелею. Та, оглянувшись, він похолов од жаху: на маленькому п'ятачку, майже під ним, стояла ціла батарея якихось великих дископодібних апаратів. Двоє марсіан поралися біля неї, повертаючи диски у бік ракети. "От, негідники! — вилаявся про себе Ігор, підносячи пістолет. — Ні, тут треба тихо". Думка про Аміно, про його любу Аміно, надавала йому сили і спритності.
Спустився вниз і накинувся на марсіан з тилу. Одного з усієї сили стукнув прикладом по голові, другого скинув у прірву. За обслугою полетіла вниз і батарея. Але диски так заскреготали по камінню, що Ігор аж присів: думав — почують. На щастя, ніхто не почув. Може, тому, що близько не було іншої батареї, а може, тому, що гори пригасили звуки.
Добре роздивившись навколо, Ігор знову подрався до скелі. Руки його були в крові, штани порвалися на колінах. Варто оступитися — і він полетить вниз, розіб'ється об гостре каміння. А тут ще карабін заважає. Надівав його на плече, закидав за спину, зрештою причепив до пояса. Метр за метром підтягувався вгору. Інколи ноги сковзались, і він, важко дихаючи, повисав на руках. Коли б не був альпіністом — нізащо не подолав би такого важкого підйому. Ось коли пригодилися йому навики цього спорту відважних!
Ще одне зусилля — і він вхопився за верхній карниз. Підтягнувся на руках і — виліз!
Лежав, прислухаючись і роздивляючись навколо. З того боку, де була ракета, зрідка долинали приглушені віддаллю постріли; в повітрі прострекотів марсіанський літальний апарат; щось важко гупнуло.
Сонце черкалося горизонту. "Швидше, швидше, — стукало в голові. — Там же Аміно…" Страх за дівчину стискував серце. Як він міг її залишити? Поповз до палатки. Біля неї ходив, дрібно ступаючи, озброєний марсіанин. його маленька постать була загорнута в чорне. Ігор не хотів стріляти, щоб не зчинити шуму, і підповзав усе ближче. Але раптом той помітив, викинув руку з чорним зарешеченим колесом, клацнув — і яскраве біло-рожеве яблуко обпалило Ігорю плече. Вдруге марсіанин уже не встиг пальнути. Ігор кинувся до нього і прикладом вибив йому зброю з рук. Марсіанин стрибнув, як пантера, холодними руками вчепився в Ігореву шию і почав щосили душити. На пальці в нього був великий перстень, який роздряпав, опалив Ігорю шкіру. "Ах ти ж гад! — прошепотів Ігор, вириваючись з його обіймів. — Мало ще ти каші марсіанської їв!" Але не так-то легко було впоратися з розлюченим ворогом. Вони попадали і мало не скотилися з кручі. Ігор почав задихатися: давалася взнаки розріджена атмосфера. Плече пекло вогнем. Але він напружив свої м'язи, і марсіанин зів'яв у його руках, засичав і мертвий повалився на камінь.
Ігор важко дихав. Прислухався — з палатки чути голоси: розмовляло двоє. Він зразу впізнав голос Саджера.
— Ні, ні, дорогий колего, я дозволю собі не згодитися з вашим трактуванням, — говорив старий учений. — Про історію цього унікального слова я написав п'ятитомне дослідження.
— Я знайомий з цією фундаментальною працею, — сказав марсіанин, — і глибоко переконаний, що вона внесла багато принципово нового як в марсіанське, так і в земне мовознавство. Зворотно-порівняльний метод, розроблений вами, розкриває величезні можливості…
— Вивчаючи звичаї і мову племені Трівіум Шаронтіс — одного з найменших на Марсі, — я натрапив на співзвуччя, яке можна розглядати як основу для творення подібних багатоскладових слів.