Охоронець надій,
Лицар вічного саду.
І знову ранок. І мовчущий дуб
У вікна зазира, мов добрий геній.
Він стільки бачив радощів і згуб,
Чужі життя минали, мов на сцені.
А він дивився, думав і мовчав:
Мовляв, на цій землі ніщо не вічне.
Мовляв, на цій землі ніщо не вічне.
А крона розросталася велично
Над часом, що між листям протікав.
Він знає все: як в'януть від журби,
Як молять Бога, як долають скруту,
Як бавлять немовлят, і сіють смуту,
І гинуть у невірній боротьбі.
І як кохають вірно, далебі,
І як уміють шанувати друга,
Як важко, часом, перти свого плуга,
Допоки сил не вистачить тобі.
В нім стільки нагромадилось порад,
Він міг би нас навчити жить безгрішно
Не гірш, ніж боговірний Рамакрішна,
Чи той, хто кликав нас плекати сад.
Та він мовчить, бо знає, що душа,
Людська душа не чує мудрих істин,
Допоки не проходить шлях тернистий
По гострім лезі вічного ножа.
Отож, мовчить крислатий дідуган,
У вікна зазираючи щоранку.
Я відхиляю голубу фіранку
Вивірки, птахи, комахи,
Навіть оси попід дахом —-
Це моя компанія,
Фауна й гербарія.
Ці створіння ніжні й милі,
Ці троянди білі-білі —-
Мій зелений парламент.
Ну а спікер-диригент —-
Цей каштан старий й розлогий,
До якого всі дороги
Мого саду приведуть.
Він перстом вказує путь.
Мов державнії персони,
Ми досліджуєм закони
Саду й космогонії,
Аби жить в гармонії.
На засіданнях щоднини
Ми відшукуєм причини
Спек, дощів і завірюх,
Тож тренуєм розум й дух.
Отаке життя у мене
В цім парламенті зеленім.
Квіти, звіри і зірки —-
Все на відстані руки.
У Бонні Sonnenglut...
Каріби і Суматру
Допоки відкладіть.
Їй Богу, це не варто
Рушать у довгу путь,
Складать валізи грубі,
Коли стрибає ртуть
За сорок, мов на Кубі.
Наш сад пашить вогнем,
Тераса, мов жаровня.
Ми маримо дощем,
Ми сподівання повні,
Що якось уночі
Розверзне тишу громом
І упадуть дощі,
Немов щасливий спомин.
І прохолода вод,
Небесних, срібносяйних,
Врятує від спекот
І помислів печальних.
Та досить уявить,
Що скоро сіра мряка
Застелить небосхил,
І Sonnenglut ніяка
Вже не лякає нас.
Ми будемо мудріші.
На все є Божий глас,
Так вирішив Всевишній.
Спеку страшну приборкав.
Повеселішали квіти —-
Петунія й майорка.
Троянди сьогодні ніжні,
Немов на початку літа,
І радо всміхається вишня
Плодами червоними вкрита.
Дрозди заливаються зранку,
І дятли взялись до роботи,
І я наварю бурачанки,
Бо завтра гряде субота.
А потім вмощусь під каштаном
На мармуровім ослоні
І буду читать Хаяма
Поміж лілей і півоній.
Вірш про вино ширазьке,
Вірш про троянду білу,
Вірш про любов зненацька,
Котрої не зустріла.
Троянди, троянди довкола веранди,
Осіннього саду сумні аксельбанти.
А поряд жоржини вздовж вогкого тину,
Неначе сузір'я топазів й рубінів.
Галявина айстр серед саду, а далі —-
Злотавого листя невічні скрижалі
І сяйво лілей, і вогонь барбарису
Підсвічують сад трохи збоку і знизу.
Пейзаж досконалий. В нім царствує спокій,
Неначе в душі благородній й глибокій.
Ми жодили до осені.
Невже ж минуло літо?
Те літо, що і досі ним
Я нібито зігріта.
Коли ти, мов просякнута,
Самшитом і жасмином,
Коли на серці злагода
І ніжна, і дитинна.
Коли довколо лагідно,
Як в материнськім лоні,
Коли червона ягідка
Палає на долоні.
І диво дня прозорого,
Глибоке й нескінченне,
Допоки попід зорями
Не зійде сон на мене.
Шерхіт листя, парк осінній,
Квіти вересня сумні.
Зникли десь у безгомінні
Наші теплі, літні дні.
Накрапає дощ раптовий,
Вітер з півночі рвучкий,
Стала голою діброва
І садок вишневий мій.
У фотелі, пледом вкрита,
Зуб на зуб не попаду,
Я пишу й пишу про літо,
Про левкої й редезу.
Осінь —— це так красиво!
Вид із вікна казковий.
В золоті наша слива,
В золоті наша діброва.
В золоті вся дорога
Аж до старого парку,
Де на конарах розлогих
Вже не співають канарки.
Спокій і рівновага!
Що за пору чудова!
Втолює нашу спрагу
Гармонії дії і слова.
Вчить розуіти сутнє —-
Мову дубів і в'язів,
Дихання сфер могутнє
І пробачати образи.
Білий будинок. Зелені віконниці.
В тихім саду при осінньому сонці.
Щастя, мов янгол, витає над ним.
Світлий, ласкавий і затишний дім.
Денно і нощно гостює в цім домі
Злагоди подув, подих любові.
Музика слів достеменних і вічних,
Аура душ незбагненна й магічна.
Денно і нощно, вчора й сьогодні
Нам обіцяють диво Господнє.
Небо і сонце. Сяючий ірій.
Вірю і мрію. Мрію і вірю.
Спочатку була фантастична погода.
Весь жовтень ми грали на кортах, і врода
Природи світилась ледь-ледь бурштиново.
Звучали оркестри на літніх естрадах,
Ще айстри всміхались погідно і радо,
І катер відходив кудись в невідоме.
По Рейну гасали блакитні байдарки,
На білім причалі звучала мадярка
І чайки зривались у небо бездонне.
Старенькі бабусі, мов зграї лебідок,
Вздовж Рейну гуляли в кашмірах і твідах
І сонце високе стояло над Бонном.
А потім упали сніги і морози
У нас викликали прокльони і сльози,
Немов опинились у вражім полоні.
Та тиждень минув, і душа зрозуміла,
Що тиша зимова і паморозь біла
Природні, неначе сивини на скронях.
Пірнаю під плед із трактатом Монтеня.
Які парадигми, які одкровення.
П'ю мудрість чужу, мов старезний нектар.
Хоч знаю, що наше життя незбагненне
Ані для Сократа, ані для Монтеня.
І Мудрі трактати ми пишем задар.
Обтрусим з магнолії листя, коханий,
Сьогодні холодний по-зимному ранок.
Підріжем троянди, присипем землею,
Прочистимо саду доріжки й алеї.
Невже листопад, листопад на порозі?
Скінчилася, любий, скінчилася осінь.
Невдовзі Різдво й Новорічні свята,
У щастя нового зоря розцвіта.
Прикрасим ялинку, запалимо свічі.
Не намилуватись і не надивиться!
Ідилія затишку, вогнище дому
І пах помаранчів з дитинства знайомий.
Нам діти вручають свої подарунки.
Я стіл накриваю, вітання, цілунки.
І віра, й надія, і віще прозріння,
І Божої длані благословіння.
Звільняємо сад від осіннього листя.
Які кучугури —— іди подивися.
Колись це було і красою, і співом,
А нині згоріло усе, перетліло.
Звільняємо сад для жоржин і левкої,
Для фуксій рожевих, фіалок, красолі.
Тут буде квітник з молодого люпину,
Тут буде нове, відчайдушне, нестримне.
А потім повіють вітрища холодні.
Зів'януть ці квіти такі безтурботні.
І Листя впаде, і надійде зима.
Прокинемось вранці —— а року нема.
О, як заколисує ритм цей правічний.
Навча рівновазі, до сповіді кличе,
Втішає і радить: "О, голубе милий,
Не думай про те, що вернути безсилий".
І сказано, що плоть, ніби трава,
А слава, наче цвіт на дикім зіллі.
Лише подує вітерець осінній —-
Ні зілля, ані цвіту вже нема.
І сказано: "Безсмертна є душа".
Ми носимо в собі це вічне древо,
Що тягнеться до неба й достеменно
Врятує нас від крові і ножа.
Бондони Бонна, дзвони Бонна,
Тут все знайоме, все відоме.
В маленькім місті поміж гір
Життя розмірене і строге,
Мов ця, простерта в даль дорога,
Що понад Рейном тішить зір.
Минули новорічні свята,
Пора щаслива і крилата,
Бо кожен мрією злетів
Понад котеджі, понад вежі
У тихе зоряне безмежжя
І свою зірку засвітив.
А нині дійство карнавалу
Не за горами, бо вітали
Нас на бульварі хлопчаки
В знайомих строях Арлекіна.
Ще день чи два —— і як дитинно
У ці провулки старовинні
Ввіллється карнавал невпинний
З жагою й силою ріки.
А потім Великодні квіти...
Ми будемо їм так радіти
Опісля довгої зими.
А потім літо, літо потім.
Світило золоте на сході
Й майбутнє, сповнене снаги!
Вже провістила ластівка весну,
Вже проросли нарциси і тюльпани,
Вже затягнулись невигойні рани.
Квітневі дні оновлення несуть.
І Великодній піст, що проминув
В щоденнім каятті був, мов свічадо,
В якому ми побачили початок
Невідворотних і цілющих жнив.
Так, жнив душі. Бо змучена душа
Стає ураз, неначе поле щедре,
Коли її наповнить милосердя
І спраглим дасть напитись із ковша.
Я вірю, що храм цей на древній горі
Найближчий до неба, до хмар, до зорі,
Що голос мій тут долітає до Бога,
Бо душу ураз відпускає тривога.
І Легкість якась неземна, мов паріння,
І віра тривка у вселюдське спасіння.
Пам'яті Віктора Зарецького
I
Я тричі позувала вам,
Я тричі вас любила.
Майстерня, гамір, та-ра-рам
І крила, крила, крила.
На тепле світло у вікні,
Аж легко, як згадаю,
Мов з піднебесся, з вишини
Злітались птаства зграї.
Всі генії, всі диваки,
Всі мали до Дантесу,
В кишенях —— тільки мідяки.
Поети й поетеси...
Між задавак —— заводіяк
Були ви жрець безсоння,
Мов зодіаку добрий знак,
Мов золотавий сонях.
Ось три портрети на стіні:
Сімнадцять, сорок, тридцять,
Три квітки ніжні і сумні,
Три жінки, тр изірниці.
Невже ця пава у бузках
З метеликом на лікті
Пере білизну (просто жах!)
І тре долівку віхтем?
Я тричі позувала вам,
Народжувалась тричі.
Майстерня, гамір, та-ра-рам...
То був не дім, а світлий храм,
Миттєвості величні.
II
Цей чоловік, подібний на апостола,
Мені всміхнувся віддано і просто.
Мовляв, віднині і довіку —— твій.
А, може, то здалось мені. Не знаю.
Та поряд з ним душею спочиваю
В його саду на лаві голубій.
Вже третій день він пише мій портрет.
Я —— в білому між золотих тенет,
В ногах у мене півники бузкові. —-
"Ти —— український Клімт", —— жартую я. —-
"О ні, о ні, це вигадка чиясь.
Любить жінок —— це радше голос крові".
Я згодна з ним. Любов —— то Божий дар,
Дорога, ще веде нас на вівтар
Пречистих дум, високого паріння.
Без неї меркне все й втрачає сенс,
Вона підносить душу до небес
А на землі ж бо є вінцем творіння.
Сідає сонце. Гасне виноград,
Що обвива старий паркан.
І Сад Поволі огорта вечірня сутінь.
Ти миєш пензлі, пахне молочай.
Не залишай, побудь, о, постривай
Прекрасна мить, легка і незабутня.
III
Ніжний шепіт, вітру легіт,
О, який солодкий гріх.
Я ступила нині втретє
І востаннє на поріг,
На поріг твоєї хати,
Що біліє у бузках.
Я не годна розказати
Про оцей солодкий страх.
Обступила нас розлука,
Ніби військо —— звідусіль.
Я не бачитиму друга,
О, який солодкий біль.
Але поки, але поки,
Ох, солодкий цей одчай.
Ти всміхнувся яснооко:
"Не забудь мене. Вертай!"
Повернулась, мов у Мекку.
Дім порожній, голий сад.
Де ж товариш мій? —— "Далеко.
Не повернеться назад",--
Відказав холодний голос,
Що лунав із висоти.
Я з розлукою боролась,
Прагла віднайти сліди.
Потім стишилась, а потім
Зрозуміла, що душа,
Вириваючись із плоті,
В путь прийдешню вируша.
Тиха осінь бродить в полі,
Ніч, як марево, легка,
І горять, як очі, зорі.
І Тече мов час, ріка.
Сходіть до Naturhistoriches Museum —-
І ви позбудетесь будь-яких сумнівів,
Якщо вони вам колись допікали,
Щодо прогресу людства, доцільності
Цивілізації тощо.
Переконливість експозицій вражає,
А її наукова обгрунтованість
Не підлягає обговоренню.
Ось неоліт...
Які інстинкти задовольняла первісна людина
З перших своїх кроків:
Захист існування, вгамування голоду,
Прикрашання плоті...
Сокира, глечик, намисто —— ось вони.
Сьогодні натомість сокири —— ракети,
Натомість глечика —— майсенська порцеляна,
Натомість намиста —— прикраси від Фаберже.
Так чи не лишились ми homo erektus і досі?
Тож носимо наше минуле у наших душах.
Куди не глянь, куди не забреди,
На цій землі скрізь Бісмарка сліди —-
Суворі вежі і похмурі башти.
От і у нас на пагорбі стоїть
Між сосен дивовижних верховіть
Камінн6ий помник військового братства.
Ну що ж, це врешті можна зрозуміть,
Адже у вирі грізних лихоліть
Повстала сильна, з'єднана держава.
Залізний дух і воля до мети.
Це він сказав: "Німеччино —— гряди!"
Це він —— її коханий син і слава.
Спочатку здавалось, що Вів'єн і Томас —— улюблені діти свого часу,
Такі собі пестунці від "ар нуво".
Та й хіба можна було сумніватись у цьому,
Дивлячись, як чарівна Вів'єн,
До бісу подібна на статуєтку "Ніч",
Соренсена, одягнена у японські шовки,
(Що було само собою зрозумілим
Для тогочасних модниць),
Бігає по художніх крамницях,
Скуповуючи меблі від Макінтоша
Та лампи від Даума.
Або як ночами вона читає і
Перечитує вірші свого чоловіка,
Умліваючи від неземного захвату.
Та раптом, без жодної видимої
Причини, шляхи їх почали
Катастрофічно розходитись.
Вона рішуче пориває з аристократією
Заради служіння новому.
Він напроти —— добровільно
Стає банківським службовцем
Заради стабільного існування.
Для неї модерн стає і божеством, і релігіє.
Він нежданно пориває з атеїзмом
І стає ревним католиком.
Вона сповнена жертовної любові до нього.
Він не здатен на жоден теплий порух душі.
Вона —— дух, що палає.
Він —— спопеліла пустеля.
Не в силах бачити щодня
Свідка свого безсилля,
Він позбувається дружини у дивний спосіб:
Здає її на лікуванн6я до божевільні.
І Тут, тепер вже вона добровільно
Приймає правила його гри
І заради нього до скону
Лишається у лікарні.
От я і кажу: "Безплідна земля" —-
Воістину пророча назва для Еліота.
-— "Ну, і за що страждав Савонарола?" —-
Питаєш ти наївно і спроквола,--
"Чим закінчилась вікопомна пря?
Хто переміг? Всесильний дух чи злото?
Чия у світі нині більша квота —-
І править нами істина чия?
Хто викупив у церкви Галілея?
Хто вирізав нещасних трамплієрів?
Чому вітало людство кальвінізм?
Як сталось, що про голку і верблюда
Забули на землі усюди люди,
Відкинули біблійний остракізм?
І, Врешті, всі оці метаморфози
Хаба не правлять за страшні прогнози
Відносно неминучого кінця?
Так-так, канця, точніш, Страшного Суду,
Адже гріхи, облуда і полуда —-
Це дітища Злоченого Тільця".
Я слухаю уважно і печально,
Я розумію логіку повчальну,
Не заперечити, не спростувать.
І Лиш душа, моя душа не вірить.
Вона, мов птах, до Бога рветься в ірій.
І Не спинить її, не перейнять.
"Так в чому ж суть революцій?" —— запитую я,
"Заради чого стільки крові і жертв?
Адже нові полум'яні гасла
Про справедливість і рівність
Давно канули у безвість,
А старі палаци лишились,
Аби в них раювали нові господарі.
Так заради чого?" Пале-Рояль...
Тут лукавий і підступний
Кардинал Рішельє плів сіть своїх інтриг,
Безжалісно караючи ворогів
І обдаровуючи лицемірних прибічників.
Цей злий геній епохи, втілення пороків,
Навіть у дурному сні не здогадувався
Про те, що чекає Францію попереду.
Самовпевнений сибарит, він вважав,
Що вирішує долі історії і будував,
Затято добудовував свій палац.
Пале-Рояль невдовзі став окрасою Парижу.
Цей символ багатства і влади по праву
Успадкував Людових XIII, естет і красень.
Він сам спланував парк з гідним подиву
Почуттям міри і гармонії.