Мама витирала сльози, зворушена і радісна...
— Їм я не потрібен. Вони щасливі. А якщо чогось і не вистачає в їхньому житті, вони здобудуть це самі. Бо вони сильні, роботящі і веселі люди.
Діодор Аристархович бридливо обминув квартиру Тягниряднів і потрапив у гості до Дениса Тютіна. Тютя сидів за столом із забинтованими руками, а бабуся, як маленького, годувала його з ложки кашею.
Чарівник засміявся:
— Ці теж щасливі... А тепер — до тітоньки Наді.
Діодор Аристархович аж здригнувся від несподіванки — такою чудесною була кімната, яку він поба чив. Підлога встелена трояндами, на столах, тумбочках, буфетах і підвіконнях — скрізь розкішні букети рожевих, білих, кремових, червоних троянд. А на кухні кипів чайник, бо тьотя Надя задрімала і забула про нього. На колінах у неї спала, згорнувшись, кішка Су санна. Бідний Вассіан, який не терпів запаху троянд, нарешті не витримав, відчайдушно нявкнув і смикнув господиню за полу халата. Тітонька Надя прокинулась, охнула і побігла на кухню, а Вассіан вискочив у розчинену кватирку. Сусанні ж запах подобався. "Що я можу зробити для її господині?— замислився чарівник.— Начаклувати їй доброго і ніжного листа від дітей? Але ж у неї діти і так добрі та ніжні. І такий лист уже йде до неї. Грошей їй не треба, здоров'я теж. Може, друзів? Але ж і друзів у неї не бракує — цілий дім, і ще колеги по роботі. Хтось же із друзів зачарував їй чайник. Чи не колишній Кощій? Час мені залишати це місто. Адже тут і без мене тісно од добрих чарівників".
Діодор Аристархович знав Костянтина Борисовича з давніх-давен. Посада Кощія Безсмертного Сімнадцятого дісталася йому у спадок. Але що вдієш, коли природні нахили у молодого Кощія були добрі. І в цьому був винен його татусь Кощій Шістнадцятий, який взяв та й одружився на добрій феї, чим обурив усю ріднк
Отож Кощій Сімнадцятий вдався в матір. Успадкувавши кощійство, довгі роки він боровся зі своїми добрими природними нахилами. І тепер от, слава богу, доброта перемогла.
— Хай живе доброта!— вигукнув Діодор Аристархович і переключив телевізор на квартиру Костянтина Борисовича. В кімнаті поралася, готуючи святковий стіл, дружина Костянтина Борисовича. Господаря вдома не було. Великий Охоронець Скарбів увімкнув двір, а потім — вулицю. Вже аж біля базару побачив бадьорого, усміхненого Діда Мороза, в якому впізнав колиш нього Кощія. "Нарешті він знайшов себе!— зрадів Діодор Аристархович.— А тепер — до Орисі!"
В Орисиній квартирі було гамірно і весело. Бабуся ніяк не могла знайти свої нові туфлі і вже почала закипати обуренням, мов чайник. Але тут погляд її упав на столик біля ялинки, і бабуся розпливлася посмішкою. Вона побачила свою мрію — багатотомне видання творів Чарлза Діккенса.
Діодор Аристархович лукаво посміхнувся:
— Ну й хитрун Орисин тато! Тепер, поки бабуся не прочитає всіх двадцяти томів, їй буде не до сварок.
А прабабуся поставила на програвач подаровану їй онуками платівку із записами голосів рідного села. Ті голоси тато записав на магнітофон чудесного літнього ранку. У фоноателье переписали запис на платівку. Блаженно заплющивши очі, прабабуся слухала і вигукувала:
— Ой! Та це ж зозулька. Ах ти ж моя дорогесенька! А це ось жабки. Наші жабки, наші, впізнаю. Я їх з жодними жабками на світі не сплутаю... А це ось і телятко сусідське замукало. О! І Орисенька щось там лепече. А ото кринична корба зарипіла, забряжчало відро...
Орися захопилась новими іграшками. Діодор Аристархович докірливо похитав головою: знову дівчаткові подарували півкрамниці. Ех, дитину виховати — не штука, важче виховувати дорослих...
Тато не міг намилуватись чудовою новою авторучкою із золотим пером. А на мамі була нова голуба сукня. Але найбільше порадували всіх Орисині малюнки.
Дзявчикові подарували м'якеньку і теплу червону попонку. Задерши од захвату хвостик, він не відходив од дзеркала. Він був такий милий і кумедний, що геть усі: і мама, і тато, і бабусі, і Орися — сміялись, дивлячись на нього. І мама, звісно, уже не думала:
"Собаку в дім? І не проси!" А думала навпаки:
"Собака в домі — добрий друг.
Вірніш немає друга.
Цікавий ніс і двійко вух,
і оченята круглі.
Собака в домі! Півбіди,
що дворової масті.
Собака в домі — це завжди
хороший, добрий настрій.
І півбіди, що тарарам,
і клопіт, і гармидер.
Собака в домі — це, я вам
скажу,— істотка рідна!
Із нею веселіша гра
і затишніша тиша.
Собака в домі — просто рай.
А Дзявчик — наймиліший!"
Мама накривала на стіл. Вона дістала з буфета маленьку мідну ялинку з вітрячком замість верхівки. На підставці навколо ялинки засвітила чотири свічки. Тепле повітря од вогню розкрутило мідний вітрячок, і дві підвішені до вітрячка намистини почали ритмічно зачіпати два дзвоники. Як це було красиво: світили свічки, мерехтів вітрячок і ніжно лунав казковий дзвін. Цю іграшку колись давно-давно привіз із Чехословаччини тато. На Новий рік вона завжди прикрашала їхній святковий стіл.
За дверима почувся спів:
"Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся..."
То прийшли колядники — татові колеги по роботі. Стільки було пісень, танців, жартів, щедрих і щирих побажань...
Діодорові Аристарховичу не хотілося переключати телевізор, але часу у нього лишилося обмаль. Зітхнувши, клацнув важельком і опинився у квартирі дядька Кузі. Дружина дядька кричала в телефонну трубку:
— Які туфлі? Туфлі? Ми тобі прислали туфлі?..
Ні, ми тобі посилали продукти... Гаразд-гаразд, мамочко! З Новим роком тебе і всіх. Цілуємо...
Дружина дядька Кузі поклала трубку і спантеличено подивилась на чоловіка.
— Вона каже, що посилки з продуктами не одержувала, а одержала тільки ту, в якій ми вислали їй туфлі. Дуже дякує, каже, що туфлі їй в самий раз. Ти можеш мені пояснити, що за туфлі?
Дядько Кузя лише розвів руками. А троє дівчаток довкола столу, замазані кремом по вуха, наминали торт.
Діодор Аристархович посміхнувся:
— Ну й плутанина! Але те все не страшно. Головне, що Віолетточка видужала.
І старий чоловік ще раз перемкнув телевізор на двір.
— А Снігова Баба? І Сніговик зі Сніговичками? Як це я забув про них? Тим, хто зліплений зі снігу, не треба нічого, крім доброго морозцю. Морозець я їм пошлю. А до морозцю ще... Фрумпе-крумпе-крак!— сказав Діодор Аристархович, і високий, блискучий синій циліндр у білих зірках вилетів з шафи, пролетів крізь кватирку, збив з голови Снігової Баби старе діряве відро і міцно всівся їй на голову. За циліндром вилетів смугастий ковпак і прикрасив Сніговика, скинувши стару каструлю. І, як зграйка різноколірних папуг, вилетіли з ква тирки сім беретиків для малих Сніговичків. Скільки радощів було у снігової родини! Вони безнастанно милувалися собою в темних шибах "Ремонтної майстерні".
Вікно флігелька світилося червоним відсвітом грубки.
— Еге, отут я, здається, потрібен,— спохмурнів чарівник. Він вимкнув телевізор і замислився.
Розділ 30
ДЗЯВЧИК — ГЕРОЙ
Дзявчик біг сходами надвір і тихо дзявкав. Од того дзявкоту сходи прокинулись. А що розпочиналась новорічна ніч, то їм стало весело і закортіло погратися. Сходинки почали перескакувати одна через одну — то вгору, то вниз. Спершу гра подобалась Дзявчикові. Але коли минуло півгодини, а він усе ще скакав десь між третім і другим поверхами — Дзявчик вирішив схитрувати. Він прудко підстрибнув і з'їхав на черевці по перилах. З розгону песик буцнувся у поштову скриньку. Скринька роззявила рота і вже хотіла сказати щось дуже неввічливе. Але з неї посипались золоті, сині, червоні, срібні вітальні листівки. Вони барвистою завірюхою затанцювали у парадному, засяяли, залопотіли. Ще трохи — і листівки перетворилися б на пташок. До того йшлося. Але поштова скринька вчасно схаменулася. Вона сердито втягла в себе повітря разом з листівками. Дзявчик гавкнув на скриньку і, радіючи, що останнє слово лишилося таки за ним, вибіг у двір.
Собаки теж не позбавлені почуття прекрасного, і тому Дзявчик аж застиг на ґанку, заворожений красою новорічної ночі. Ішов прекрасний золотий і срібний сніг. Світилися різнокольорові вікна, з неба дивилися сині, червоні, жовті і зелені зорі. "А звідки береться сніг?" — замислився Дзявчик, сторчма піднявши одне вухо і опустивши друге. А оскільки снігу найгустіше було перед сяючими шибками, біля освітленої телефонної будки та навколо ліхтаря — Дзявчик і вирішив, що то дихає снігом електричне світло. Лимонні вікна видихають лимонний сніг, бузкові — бузковий, а рожеві —-найніжніший рожевий сніг. А біля тих вікон, в яких горять новорічні гірлянди на ялинках — сніг різнокольоровий. Телефонна будка видихувала золотий сніг. Сніжні іскорки так енергійно метушилися навколо будки, аж ніби гули, і Дзявчик злякався. Адже він був кімнатний пес, і життя знав лише з книжок та телевізора. Ця золота кабінка була схожа на вулик, а сніжні іскри — на розлючених золотих бджілок. Ще пожалять... І Дзявчик обережно обійшов будку.
І тут... (о, як не бажав Дзявчик цієї зустрічі) з-за рогу телефонної будки вийшов, зловтішно всміхаючись, Вассіан. За ним дріботіла гарнесенька сіра кішечка з рожевим бантом. Дзявчик привітався і ввічливо крутнув хвостом. А сам подумав:
"Біда із котами. Ну, кара та й годі!
Порядній собаці немає проходу.
А цей Вассіан — грубіян, хуліган,
та ще й інтриган, як на лихо.
А витягнеться, ну просто — ба-а-ян:
не обійти, не об'їхать.
А гордий! А пишний!
Подумаєш, пан.
"Я,— каже,— старий дворовий ветеран.
Я ще пам'ятаю ті давні часи,
коли двірником був вусатий Василь.
Ох, добре жилося тоді, до Потапа.
А зараз — не те... І твердіші канапи,
Дрібніші коти і не той смітничок.
І навіть звелася мітла на ніщо.
Хіба ж це мітла? От колись — то була!
Як десять сучасних. Добряче мела!
Як вшкварить, як вжарить —
злітаєш, мов птах,
тараниш навиліт шибки, як граната.
І мордою — в стінку!
Бува, що й на дах!
Ні, добрі часи були, є що згадати.
А зараз нее тільки й розваг, що мишва.
Ніде — ні вулканчика, ні землетруса.
Здрібніла епоха.