Причепа

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 17 з 51

Густе пасмо русої коси скотилося з плеча. Великі синюваті очі розплющились, веселі брови піднялись угору. Осміх блищав на рожевих устах, виразно обведених навкруги. Вона підняла руку з грушею до самого світла. Рука, маленька, як у дитини, з одного боку забіліла, як найбіліший мармор, а проти світла вся світилась наскрізь, ніби налита калиновим соком. І рука з грушею, і сама панна і справді здавалась гарною цяцькою серед гостей.

Яким не зводив очей з тієї руки з грушею, з того червоно-рожевого просвіту її перед світлом. Після чаю старші панни Пшепшинські почали гуляти по залі і зашелестіли своїми сукнями. Найменша не пішла, а ніби покотилась до дверей, дріботячи ніжками. Коло Якима вона ніби ненароком випустила з рук хусточку. Яким в одну мить нагнувся і подав їй. З невимовним осміхом вона подякувала йому, спинившись на льоту, і пурхнула до другої кімнати щось поправляти на голові перед дзеркалом.

Вертаючись назад, вона промовила, дивлячись на Лемішковського: "Ох, як же мені хочеться пити!"

Мов несамовитий, кинувся він і приніс їй води. Вона кокетно взяла шклянку двома пальчиками, ледве помочила свіжі губи в погожій холодній воді і вернула Якимові, промовивши: "який же пан ласкавий і звичайний".

Яким не втерпів і простісінько промовив: "Чи не вас то я бачив колись влітку на скелі над водою в цій самій сукні? Ви стояли навколішки так надвечори і молились богу, згорнувши руки?"

Панна трошки почервоніла, а Лемішковський спахнув полум'ям до самих брів: йому здавалось, що він її зневажив.

— Ні, я ніколи не лазю по скелях, — промовила вона, осміхаючись. — Може, то була мрія вашої дуже палкої фантазії?

— То була мрія, котрої я ніколи не забуду, — промовив Лемішковський просто й щиро, аж кокетна панянка здивувалась.

Свою розмову панна вела по-польській, а панич по-московській, — така чудасія частенько трапляється на нашій Західній Україні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз танцював з нею під бренькання розбитого клавікорда. Старі дочки хазяїна понадимались, а Лемішковський літав по хаті з своєю панною, забувши про все і не зводячи очей з її білого личка.

Як танцювала вона з іншими, він водив очима слідком за її легким літанням, за тонким станом, за ясними локонами, розвіяними по голові в танці.

— Чи ви пак не нудьгуєте у нашому невеселому місті? — спитала Зося (так звали найменшу панну Пшепшинську). — Може, ви маєте доволі розваги у сім'ї з братами, з сестрами?

Лемішковський почервонів од цього натякання, та переміг себе і одказав:

— Мої батьки старі, а сестер не маю. Моє життя дома невеселе.

— Чому ж ви не шукаєте знайомості?

— Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

— А пан думає, що мені весело жити в сім'ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, і всі мої забавки й радощі.

— Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? — каже Лемішковський. Зося осміхнулась.

— Тільки й мого щастя, — промовила вона, — що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

— Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

— Зосю, — сказала вона, — чи не час пак нам додому?

— Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, — промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личком Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дома, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Лемішиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи: "отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!"

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм'якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, — щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохоложував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп'яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум'яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

— Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пішепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

— А ви, мамо, як знаєте про Зосю? — спитав син.

— А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

— А хіба ж ви, мамо, там були?

— Хоч б не була, та бачила…

— Чи не заглядали часом ви в вікна? — промовив син. Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум'янець сорому на його лиці.

— І прийшла вам, мамо, охота на старості слідком бігати за мною, тертись попід вікнами, між погоничами!

Мати замовкла.

Старий Лемішка вже давненько встав і ходив коло хати, згорнувши руки і бубонячи молитву. Через одхилене вікно до його вуха долетіла розмова матері з сином.

Лемішка всунув голову в вікно знадвору:

— А що це, волоцюго! думаєш матір вчити на старість, чи що? Спи, коли даю тобі пристановище в моїй хаті, а то про мене, на всі чотири!

Не озвавсь до його син, — він боявся батька, його крутого норову, твердого слова.

Довго не будила мати сина. Вже в церквах задзвонили на пізню службу, а Яким усе спав, — йому все снилась Зося то на високій скелі, то в тихій прозорій воді, вся біла, як перший сніг, то з'являлась вона йому з грушею в руці, то стояла вона перед ним вся прозора й рожева, мов огнева, в вінку з червоних зірок на голові, то з'являлась перед ним в блискучій короні, як от малюють святих на образах.

Промінь пекучого сонця впав йому на лице і розбудив його. Він швиденько вмився, одягся і побіг до церкви, маючи надію побачити там Зосю, хоч не в церкві, то, може, десь на улиці. Вже кінчали одправу, як Лемішковський протовпився наперед до іконостаса а, на свою велику радість, побачив там Зосю.

При недостачі католицьких костелів на Західній Україні католики не цураються православних церков. Зося стояла навколішки перед образом богородиці, по польському звичаю, і, опустивши вії на щоки, схилила голову над молитовником. Густий чорний вуаль затуляв її білий лоб і прибільшував білину її лиця, трохи блідого після вчорашніх танців. Ні разу не підвела вона очей, ні разу не подивилась вона на людей.

Люди заворушились, зашамутіли, виходячи з церкви. Не дивлячись на Якима, пішла Зося за людьми. За густим гуртом не можна було протовпитись до неї. Вихопивсь він у бокові двері і обійшов кругом церкви, гадаючи, що наздожене її. Зосі нігде не було видко. Мов привиддя, зникла вона кудись у бокову улицю. Довго він зиркав сюди й туди по місту, — нігде не було Зосі. Коли — підняв він очі на взгір'я, що тяглося понад домами, — щось біле майнуло між кущами ліщини.

То була Зося. В одну мить оббіг він поза дворами і наздогнав її на зеленому взгір'ї. Щоб одсапатись трохи, зайшов він за кущі і почав стиха ходити по горі, ніби оглядаючи чудову околицю, що розстелялася внизу з цілим містом, з домами, хатами, сіножатями, городами. Далі, мов несподівано, зустрівся з Зосею. Вона жахнулась, аж кинулась, вглядівши його перед собою, чи зробила такий вид, ніби жахнулась; а проте швидко оговталась і почала:

— Чи й ви любите гуляти по цих взгір'ях та милуватись виглядами на околиці? — спитала вона його і, не ждучи одповіді, додала, — ой, як я люблю природу! То найліпший час мого життя, як зайду я в тиху долину, в тихий гай, зостанусь сама з моїми думами, моїми мріями або з книжкою та з богом.

— Як мило слухати, що гарна панна та ще й любить те, що найкраще на світі! — сказав Лемішковський.

— Чи бачите той зелений гай на долині? Там є криниця, там є каміння, там повно квіток. Мій боже! — промовила Зося тоненьким голоском, згорнувши руки, як до молитви, і підіймаючи очі до неба: — Яке там чудове місце! Там птиці цілими хорами виспівують концерти, там травиця зеленіє… Ох! які солодісінькі години перебуваю я, сидячи там в самотині або гуляючи ранком, а часом ввечері!

— Тепер і я буду любити те місце, де ваша біла ніжка покинула слідочок.

Так розмовляючи, Лемішковський геть-геть провів Зосю, трохи не до господи її тата.

Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.

Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав прикмічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.

— Давай лиш, стара, по чарці! — промовив Лемішка, — вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!

Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок.

14 15 16 17 18 19 20