Аркадій, Марко, Кіра та Бася стояли зніяковілі, притиснуті до стіни директором школи Пилипом Даниловичем Кужелем. Яша Баркін ішов останнім і, своєчасно помітивши небезпеку, врятувався у вбиральні, де вирішив для заспокоєння викурити цигарку.
— А-а-а, ось іще одна хвора. Ви кашляли, чхали, скиглили? Що у вас, Гольдман, грип, дифтерит чи ангіна? — вкладаючи в свої слова якнайбільше іронії, спитав директор, розвівши руками.
Збентежена несподіванкою, Руфа застигла і, приголомшена, як дитина, промовила:
— Ангіна...
Навіть товариші її не могли втриматись від сміху, а Пилип Данилович тільки похитав головою. Чорне, з синюватим відблиском волосся трохи падало йому на високий лоб, поритий зморшками.
Директора поважали в школі. Він рідко вживав різких заходів. Зате все помічав і рішуче провадив війну до кінця, борючись з непорядками, вникаючи у всі дрібниці шкільних справ, у роботу педагогів і вихователів. Як у нього вистачало часу на все — ніхто не знав, але весь штат школи працював віддано, з усієї сили.
Зайвих розмов з учнями не любив Пилип Данилович, бо найменше допомагають нотації, "розпікання". Виховувати — значить учити на прикладах з життя кращих людей нашого радянського суспільства, вміти захопить учнів навчанням, роботою, виховати у них відданість Радянській Вітчизні, свідоме ставлення до самих себе, до свого громадського майбутнього.
Пилип Данилович зітхнув і, рубаючи кожне слово, нахмурившись, сказав:
— Тут всі комсомольці, за винятком Бубиря. На чолі з групоргом, здається? — спинив він очі на Аркадієві, що розглядав добре пошитий синій піджак на міцних плечах директора, шию, підперту чистим смугастим комірцем, і червоні краплини галстука на широких грудях.
Аркадію не хотілося йти з класу, але якась дитяча грайливість і веселий захват кинули його на цю непотрібну витівку. Щоразу він кається, зробивши дурницю. "Тільки розмовляти вмію про контроль над собою!" — гнівливо подумав Аркадій.
Десь ворухнулася неприязнь до директора, але ж Пилип Данилович слушно каже. За справедливість і поважають, люблять його в школі.
— Чого ж я вимагатиму від інших ваших товаришів? Ну, та про деталі поговоримо на комсомольських зборах,— сказав Кужіль.
— Ми німецьку мову знаємо і нам нудно...— прошепотів Марко.
— Знанням немає кінця. А дисципліна? Про це ви забули? — сухо відповів директор.— Деякі педагоги переконані, що учні десятого класу потребують виховання менше, ніж молодші класи. Невірно! З вами треба більше працювати, ніж з малятами! Оце й приклад! Ви йдете в життя, з вас уже повинні бути люди великих сердець, а завтра — і великих справ! Я прокидаюся вночі, мене мучить безсоння, я думаю про те, яких людей випустить моя школа. В голові перебираю кожного з вас, хвилююсь за ваші успіхи, за майбутнє. Мене партія, народ поставили відповідати за нове покоління. Покоління, розумієте?..— широко повів рукою Пилип Данилович і замислився.
Здається, він бачив перед собою це покоління. Мільйони юних ішли стальними лавами вперед, сповнені любов'ю до соціалістичної Вітчизни, готові трудитись для неї і віддати їй життя. На місце стомленого роками старого ставав молодий. Поряд з старим теж ставав молодий біля верстата, в науковому кабінеті, в Червоній Армії, за кермом машини, у полі... Міцною, впевненою рукою брався за нову роботу. Ось покоління! Мільйони народу, а на чолі — партія. Вона вказує, куди йти, яку підняти цілину, які перебороти перепони, як іти до комунізму.
— Вісімнадцять років!..— ніби прокинувся Пилип Данилович і сумно похитав головою, сховавши в кишеню ліву руку з почервонілими пальцями.— Ви ж знаєте вже, що встигли зробити, які думки роїлися в голові Маркса, Леніна в юнацькі роки. Оце для вас приклад і дороговказ. Твій батько, товаришу Троян, дев'ятнадцяти років був командиром, героєм і загинув смертю хоробрих...
— Пробачте нам, Пилипе Даниловичу, даю комсомольське слово, що це востаннє... Востаннє,— тихо, але рішуче випроставшись, сказав за всіх Аркадій, відкрито дивлячись у чорні, вугляні очі директора.
Пилип Данилович радісно поглянув на Аркадія.
— Не для того, щоб ви перепрошували, говорю. Ви знаєте, я не з балакучих. А все ж таки приємно, що зрозуміли. Я вас, товариші, добре знаю... Ходімо в клас! — раптом обірвав Кужіль і пішов попереду.
Без попередження рвонув двері і став убік у світлій квадратній класній кімнаті.
Учні встали, директор привітався і пропустив повз себе "хворих". Стоячи, десятикласники ковтали сміх.
Директор махнув рукою, учні сіли. Він повернув голову до Маргарити Генріхівни і, може, з півхвилини дивився на неї.
Маргарита Генріхівна почервоніла.
— Впіймалися! — пирснув Яша Баркін, що встиг уже повернутись і сидів з невинним виглядом.
19
Аркадій все приготував для зустрічі з Іваном Романовичем. Навіть перші речення своїх пояснень повторив пошепки кілька разів, походжаючи з кутка в куток. Така була у нього звичка — думати на ногах, міряючи кімнату.
Всю стіну проти полиць займала карта Європи. Аркадій спинився біля неї і швидко знайшов столицю однієї фашистської держави, куди в своїх мріях він мав намір направити сьогодні ракету. Перерізав поглядом ліси, річки, долини, риски залізниці і крапки міст. Вони його не цікавили тепер.
На столі лежали рисунки, зроблені його руками, і це було найвразливіше місце роботи. Аркадій не опанував ще як слід креслення і зробив усе умовно, з допомогою Яреми Галайди, що називав ці наївні рисунки наддилетантськими. Але основну ідею в них було втілено. Аркадій сам усе розумів по своїх рисунках, і цього було досить. Розміри теж видко, а зовнішня краса, ефектність його не цікавили.
З надією глянув Аркадій на годинник. Так повільно йде час — тільки сім хвилин до дев'ятої. Спізниться ще хвилин на десять Іван Романович! Значить, хвилин за двадцять буде! Закохані з таким нетерпінням чекають у романах своїх улюблених! Хоч долю ракети вирішатиме не Іван Романович, проте від нього багато залежить. Ціолковський в юнацькі роки...
Після такого порівняння Аркадій спинився і мало не почервонів. Порівняв себе з Ціолковським!..
Боячись, що мати почує його хвальковиті міркування, Аркадій одним оком злодійкувато зазирнув у щілинку непричинених дверей. Надія Василівна сиділа, нахилившись над столом, спиною до нього, щось уважно перечитувала, занотовувала. З лівого боку під рукою лежав відкритий портфель з напіврозсипаними паперами.
В цей час, рівно о дев'ятій, брязнув дзвінок. Аркадій несамовито кинувся в коридор через материну кімнату. Надія Василівна від несподіванки підхопилася і пішла й собі в коридор.
Іван Романович привітався з Аркадієм, як із старим знайомим, роздягнувсь і, познайомившись з Надією Василівною, пішов слідом за господарями в її кімнату. В руках ніс книжки і журнали.
Сказав кілька незначущих фраз, делікатно захистив Аркадія від материних звичайних докорів, що син її заіїмається різними витівками, а не ділом. Ще й у серйозних людей відбирає час.
Надія Василівна повернулась до стола, щось там ще відмітила. Гість швидко оглянув кімнату, стіл і на запрошення Аркадія пішов до нього. Аркадій акуратно причинив двері.
Тепер було видно, що у Івана Романовича дуже світлі, прозорі очі, допитливі й холоднуваті, ріденькі рівні брови — волосинки в бровах можна легко порахувати — сухий кощавий лоб і цупке блискуче волосся, щільно притиснуте щіткою до черепа.
Сідати Іван Романович не схотів, а, поклавши свої книжки на стіл, пішов до полиць і почав переглядати корінці тісно поставлених книжок, часом перегортаючи котру з них.
Аркадію кортіло почати розмову, але він ввічливо чекав. Нарешті взявся розглядати журнали, які приніс Іван Романович.
— Книжки у вас є путящі,— протяжно сказав Іван Романович і, нарешті, підійшовши до стола, сів на диван.
— Ну, давайте поговоримо, подивимося, що у вас за машина,— зручно усівшись, додав Іван Романович.
Як і слід було чекати, перші речення були зовсім не ті, які придумав Аркадій на самоті кілька хвилин тому. Він почав просто про технічні справи, ляснувши по корпусу моделі, що виблискувала нікельованими частинами і нагадувала формою гарматний снаряд.
— Аркадію, я вийду на хвилину в крамницю, а Галя готує вечерю і чай гріє. У неї примус шумить, вона, мабуть, не почує дзвінка. Може, прийде Василь Карпович, прийми його, доки я повернуся. Ключ я взяла з собою, а другий висить.
— Добре,— кинув Аркадій і знову поклав руку на модель.
Слухаючи Аркадія, Іван Романович розглядав масивний стіл з інструментом, лещата на ньому, маленьке ковадло, якісь скоби, прилаштовані до товстої дошки. Внизу спеціальні шухляди і полиці — теж для інструментів і матеріалів. Видно, що господар немало подумав, як пристосувати всі дрібниці, і вміє поводитися з металом і інструментом. Переконатись у цьому легко, оглянувши незакінчену модель, зроблену чисто, уважно, дотепно.
— Це повинна бути обов'язково антимагнітна сталь,— сказав Аркадій, помацавши оболонку моделі.— Форма така найдоцільніша, з невеликими чотирма крилами, яких я ще не приробив, але вони є на рисунках. Заряд, що міститься ось тут, дає їй хуткість колосальну, на двадцять процентів більшу, ніж артилерійському снарядові великого калібру. Розрахунки у мене є точні, я покажу вам...
Знову дзвінок! Ну, й не щастить сьогодні, без кінця турбують! Аркадій побіг у коридор і, погомонівши, повернувся.
— Пробачте, Іване Романовичу, мене до телефону кличуть, це у сусідів. Я на одну секунду.
Аркадій швидко пішов, грюкнувши вихідними дверима. Збирався лаятись, що його турбують, але, приклавши холодний ебоніт до вуха, почув схвильований голос Кіри. Вона дзвонила з аптеки. Становище хворого чоловіка Ольги Карлівни дуже погане. Він задихається, а на Ольгу Карлівну страшно дивитись. Руфа з Кірою стомилися зовсім, та ще надворі пішов дощ. Може, він прийде на допомогу? Не зараз, а туди пізніше, бо доведеться, мабуть, не раз бігти в аптеку і до лікаря. Був лікар і сказав, коли будуть якісь особливі зміни,— викликати його негайно.
Аркадій пообіцяв прийти обов'язково години через дві. Зараз у нього важлива розмова... Сказав Кірі про Івана Романовича, у якого він не має права даремно відбирати час. Добре, що Іван Романович взагалі погодився прийти!..
Поклавши трубку на чорні вилки, Аркадій швидко хотів бігти додому, але його спинила Наталія Павлівна.
— Чого ви так поспішаєте, юначе? Це неввічливо, ану назад! — кокетливо хотіла загнати Аркадія в кімнату.
— Пожалійте мене, там гість сидить і мені треба закінчити з ним розмову...
— Хто?
— Ви не знаєте.