Отець Порфирій чоловік розумний. Духовну академію закінчив, має високу церковну нагороду... Проте п'є, як і його батько. Та це не біда. Слухайте його — він любить це, — то й виведе вас в люди. Головне, — повчала вона, — треба молитись і молитись богові. Тільки молитви врятують вас від злих духів і злиднів...
— А хіба може допомогти молитва? — спитав я.
— Що? і— здивувалась Магія. — Питаєш, чи допомагає молитва? Дуже допомагає. Одна дівчина не послухала батюшки і замість того, щоб причаститись у церкві, пішла в ліс по гриби і провалилась у яму. Провалилась та й стоїть, плаче в куточку. Коли гульк — аж з усіх шпарин ями до неї почали сповзатись гадюки, звиваються в кільця, сичать... Останньою виповзла найбільша змія. Вона залізла дівчині в пазуху, оповила її кругом і приросла до тіла. Через кілька днів дівчину знайшли, але ні відірвати, ні відрізати змії не могли. Довелося йти до батюшки. Він похитав головою і звелів дівчині відмолитися в сорока монастирях.
— І допомогло? — не вірив я.
Допомогло, — відповіла Магія. — Коли молилась у тридцять дев'ятому монастирі, то зміюка вже ледве трималась на ній. А як тільки помолилась в сороковому — гадюки не стало, невідомо де й поділась.
— Невже це правда? Аж не віриться...
— Не віриться? — перебила мене Магія. — Хто втрачає віру в Христа, той і на мілкому потоне. Бог знає всіх віруючих і невіруючих. Ми з вами говоримо, а він все чує і бачить,—не вгавала Магія.
— А що ж сталося з дідом отця Порфирія? — спитав я.— Чому він став святою людиною?
— Е, — відказала Магія, — таких, як дід Лаврентій Щавель, тепер в усьому світі не знайдеш. Він пішки ходив аж в Палестину, до гробу господнього. Він бачив те місце, де був господь бог похований.
— А чого ж він ходив туди?
— Батюшка Лаврентій був сином Семена Щавля,— почала розповідати Магія. — Жили вони багато, мали п'ятдесят десятин землі, сто душ кріпаків, які обробляли цю землю, і безліч корів, свиней і різної птиці. От якось старий Щавель сів на коня і поїхав оглянути, що робиться на полях, де працювали його люди. Та хоч він і був побожною людиною, проте забув, що в той день було Михайлове чудо. Виїхав отож він, глянув на свої лани і скипів. Жодного кріпака не було й близько ні на полі, ні на сіножаті. Завернув він коня в село і вигнав своїх кріпаків на роботу. На другий день половина людей в селі стали каліками. Сам Щавель осліп, крім того — в нього відібрало ліву руку й ногу. Я слухав Магію і не дихав.
— Тоді приїхав з Чернігова його син — отець Лаврентій, — він був батюшкою в Борисоглібському соборі — вислухав, що трапилось, і заплакав. Хтось порадив йому йти до гробу господнього в Палестину. Там на горі росте яблуня, й якщо з неї зірвати яблучко і з'їсти, то всі гріхи прощаються, всі недуги зціляються.
Взяв отець Лаврентій торбу з харчами за плечі, обвішався хрестиками спереду і ззаду, попрощався з рідними та й пішов. З дому вийшов молодим, а повернувся сивим, як борошном обсипаний, і з бородою до пояса. Старий Щавель давно помер, так і не діждався цілющого плоду з святого дерева.
— Що ж, приніс отець Лаврентій це яблуко? — спитав я.
— Ні, не приніс, — похитала головою Магія. — Спіткало його велике лихо біля гробниці господньої.
Сорок днів і сорок ночей блукав отець Лаврентій по безлюдній пустелі, поки до святих місць приплентався. Там він розпитав про плід святого дерева. Щоб здобути його, треба набрати у рот води, вилізти на височезну кам'яну гору, об яку й хмари зачіпаються, та й полити яблуню тією водою.
"Якщо ти праведний чоловік, — сказали там йому, — то донесеш воду в роті, поллєш яблуню і зірвеш одно яблуко; коли ж грішник — додолу скотишся".
Магія важко зітхнула і перехрестилась.
— Робити було нічого. Жаль сліпого батька отцю Лаврентію. Набрав він святої води в рот і пішов на гору. Ліз день, ліз другий, на третій стомився і ліг перепочити.
"Що ж робити? — думав він. — Дертися далі чи проковтнути воду?" Губи й лице"як вогнем обпалило сонце, та занепав і на силі. Глянув сердешний на небо, перехрестився і заплакав. "Видно, приречено батькові сліпим лишиться, бо все ж одно на гору не злізу". — І проковтнув воду.
— А потім що? — спитав я нетерпляче.
— Та я ж казала вже — повернувся в своє село без яблука і не застав батька живим. Помер той в ту хвилину, як отець Лаврентій ковтав на святій горі воду.
З цими словами Магія витерла сльозину, що покотилась по щоці, підвелась і перехрестилась.
— Оце і все? — спитав я. — А де ж дівся отець Лаврентій після того, як повернувся додому?
— Розповів матері про свою подорож до гробу господнього, далі замовк і більше вже ні з ким не розмовляв до смерті. Кажуть, що кожного дня набирав у рот води і лежав на млиновім камені, так і помер. І після того його син отець Іоан почав денно і нощно пити горілку з твоїм дідусем Кирилом Бурею. І сталося так, що отець Іоан потонув у Захарківській криниці, а дідусь Кирило впав з церкви й розбився. Так їх бог покарав, щоб врятувати від лукавого. Тож слухайте отця Порфирія, моліться богу і не противтесь злу.
Уже Магія пішла, а я все ще сидів як скам'янілий. Нарешті скочив з ліжка, прокрався по крутих східцях і вийшов надвір.
Ранок був такий тихий, що все навкруги стояло як мертве. Клени уже пожовкли, з них сипалось листя і шелестіло між гіллям. Над кленами і каштанами голубіло небо. Осінь розсівала по ньому шовкові нитки.
З старої кам'яної огорожі я побачив Дніпро. По ньому спокійно пропливали баржі й плоти, снували по воді легенькі човни з рибалками.
Я важко зітхнув і мало не заплакав. Чомусь не вірилось, що я бачу все це насправді. Може, все оце тільки сниться мені?
Повернувшись в свою печеру, я побачив таку картину. Двері до отця Порфирія були розчинені, а сам він лежав на канапі п'яний, розпатланий і страшний. На столі стояло безліч пляшок з-під вина й горілки, на підлозі валялись черепки з розбитої миски і шматки хліба...
Хотілося їсти, вабило взяти хоч кільце ковбаси, та я стримався і побрів до своєї печери по крутих східцях, як той Лаврентій до гробу господнього.
Прослав ковдру на підлогу і ліг біля ляди.
— Ти живий там? — питаю Гараська.
— Живий, але дуже змерз, і дихати тут важко, як в домовині, — відповів Гарасько. — А пацюків стільки, що, мабуть, обгризуть мені вуха й носа, поки випустить на волю отець Порфирій.
— Він лежить п'яний, може, розбудити?
— Ні, не треба, — відповів Гарасько. — Чомусь мені вже не вїриться, що на небі є бог. Та й яка богові користь від нас, адже ми тут тільки лежимо та молимось і нічого не робимо. Краще б я цеглу носив на розбитій вулиці, ніж оце сиджу в підземеллі, — сказав сердито Гарасько і вилаявся.
Я хотів йому щось відповісти, але не встиг: на східцях почулись кроки. Стукнув тричі кулаком об ляду, щоб Гарасько замовк, і сам сів на ліжко.
Двері відчинились, і в підвал увійшов отець Порфирій. На ньому були нова ряса і чорна шапка. В руці він тримав якусь книжку і був трохи схожий на Миколая Чудотворця, тільки не з білою, а з чорною бородою.
— Ну, як тут поживають мої ангелята? — сказав лагідно він, ніби зовсім забув про вчорашній гнів.
Дістав ключі, відімкнув ляду і випустив Гараська.
— Ну, ангеле мій, сподобалось тобі сидіти в покоях диявола? — сказав єхидно отець Порфирій. — Не будеш більше писати гріховних вихваток проти святині?
Гарасько мовчав. Видно було, що він дуже змерз і знесилів від голоду й безсоння, адже просидів у підвалі цілу добу.
— Зараз помийте підлогу в господі моїй та підемо в печери, подивитесь на святі мощі, приклонитесь до них чолом своїм.
— Ми ще не снідали, — сказав я. — А Гарасько і вчора не снідав і не вечеряв.
— Бог все бачить і знає. Він терпів лихі муки за нас, то й ми за нього потерпимо. Моліться та йдіть мийте підлогу,— сказав суворо отець Порфирій і вийшов.
Ми принесли води і взялись до роботи.
— Тут, мабуть, всі святі вечеряли, — пожартував Гарасько, — бо й хрестики погубили.
І справді, скрізь на підлозі валялись хрестики, порвані разки намиста, під столом я навіть знайшов гаманець з грошима. Гарасько взяв його, розчинив і посміхнувся.
— Мовчи, — сказав мені пошепки. — Це, мабуть, сам бог підкинув нам, щоб можна було втекти від отця Порфирія.
Скільки там було грошей, ми не лічили, а сховали гаманець надворі під карнизом старої дзвіниці. Помили підлогу, витерли спітнілі вікна, і лише тоді нас посадили обідати.
Магія поставила на стіл миску холодного борщу, про який згадував Гарасько в своїй філософії. Ми швидко висьорбали все з миски дерев'яними ложками і перехрестились.
— Ну, ходімо зі мною, — сказав отець Порфирій, і ми вийшли надвір.
Свіже повітря одразу сп'янило нас, Гарасько аж похитнувся і мало не впав під ноги отцю Порфирію.
Я вхопив його під руку і підтримав. Якусь хвилину він стояв нерухомо з міцно заплющеними очима.
— Голова запаморочилась, — сказав він. Постояв, розплющив очі і пішов тихенько за отцем Порфирієм.
Спершу ми йшли вузенькою стежкою понад крутими схилами, звідки було видно Дніпро, що виблискував проти сонця, як живе срібло...
— Глянь, — сказав Гарасько, — уже осінь. Як швидко вона прилетіла...
Отець Порфирій теж позирав на Дніпро, проте мовчав. Потім він звернув у вузеньку вуличку, і ми опинились перед низеньким будиночком.
Тут ми взяли кілька свічок в ченця і спустились вниз крутими східцями, що вели в далекі печери.
В одному місці отець Порфирій зупинився, поцілував1 маленьку ікону, що лежала на столику, потім тричі перехрестився і велів нам зробити те ж саме.
Пішли далі.
Держачи в одній руці свічку, а другою підтримуючи Гараська, я поспішав за отцем Порфирієм. Навкруги в печерах було вогко, темно і моторошно.
Отець Порфирій водив нас від одних мощей до других і розповідав про тих, що лежали під склом, вкриті дорогими покривалами. У деяких було видно кінчики висохлих рук,, почорнілих від часу і зморщених.
— Так і ви будете лежати серед цих святих, — сказав, отець Порфирій, — якщо будете мене слухати, молитися богові й вірити в його силу небесну...
Гарасько смикнув мене за сорочку. Я зрозумів, що йому не дуже припадало до серця місце в печері, яке обіцяв отець Порфирій. Довго ми ходили вузькими проходами, розглядаючи святі мощі. Обравши слушну мить, Гарасько нагнувся і сказав мені тихо:
— Доки він водитиме нас в цьому підземеллі? Скажи, щоб вів назад.