Він уп'явся очима у відкритий лист Сергія та Валентини Любченків... Та це ж про Юру і Петю. Він уже радився з директором цирку, з своїми новими друзями-артистами, як виручити їх з біди, як повернути додому. Так ось як вони опинились у фашистській Німеччині. Янчук просто втік, захопивши з собою дітей. Скористався з повітряного нальоту!..
Генріх Зайднер не став пити ранкового чаю. Він схопився з ліжка, швидко одягся і вибіг на вулицю. За півгодини був у кабінеті директора цирку.
— Що з вами, товаришу Зайднер? — запитав той, побачивши у дверях вкрай збудженого артиста.— Ви захворіли?
— Ні, я цілком здоровий,— відповів Зайднер.— Але я прошу дати мені триденну відпустку. Мені конче треба побувати у радянського повпреда.
Директор цирку округлив очі:
— Вам? У повпреда? Чи не збираєтесь ви залишити циркову арену та податися на політичну?
— Такого наміру я не маю. Але допомогти хорошим людям треба. Тільки я можу це зробити. Тільки я знаю, де хлопчики!
— Це вже щось від детективу,— пробубонів директор цирку.— Які хлопчики? Ви щось забалакуєтесь, товаришу Зайднер. Чи, може, це ваш черговий жарт? То ми з вами — не на манежі.
— Це ж ті самі, що я вам про них розказував. Ось Юрині батьки листа до газети написали. Послухайте.
Директор цирку не знав російської мови, і Зайднер змушений був перекласти листа дослівно на німецьку. Директор був вражений і схвильований.
— Авжеж, вам неодмінно треба їхати,— сказав він.— І негайно ж. Хоч зараз. Безсумнівно, радянський повпред зв'яжетьться з комітетом по репатріації. Хлопців повинні повернути до дому. Бажаю вам успіху, товаришу Зайднер.
9
Світлий просторий кабінет з білими шторами на високих вікнах. Великий горіховий письмовий стіл з дебелими різьбленими ніжками. Перед столом два м'яких крісла. В одному з них сидить Юра. Власне, не сидить, а увесь час совається. Він не може сидіти спокійно. Та й хто б усидів! Адже йому й не снилось і не гадалось, що його можуть покликати на таку розмову.
За столом привітний чоловік з густим сивим чубом і маленькими вусиками. Він веде розмову неквапно, спокійно.
— Ти знаєш, хто ти і звідки?
— Знаю, знаю,— аж задихається Юра.— Я — Юра Любчен-ко. Постійно жив у Києві. Але був у багатьох містах України. З цирком, на гастролях...
— Ти пригадуєш своїх батьків? Не забув, які вони? — питає чоловік.
Хіба ж він може забути ласкаву, ніжну маму, доброго татка, який був для нього не тільки батьком, але й другом! Ось же й фотокарточка в нього є. Дивіться, ось такими вони й лишилися у Юриній пам'яті назавжди!.. Він цю фотокарточку так ховає, що Кріт ніколи про неї не дізнається. Тільки друзям своїм показав, Петі і Марті.
Чоловік довго і уважно розглядає обличчя на фотокарточці. Потім повертає її Юрі.
— Гарні в тебе батьки. їх як звуть?
— Татка звали Сергієм, а маму — Валентиною,— каже Юра. Обличчя у нього палає, великі карі очі повні сліз. Він ось-ось вибухне тяжким плачем, але стримується.— Вони були чудовими повітряними гімнастами.
— А чому ти кажеш "були", "звали"? — питає сивий чоловік.— Хіба ти певен, що їх уже немає серед живих?
— Я не знаю,— каже Юра.— Тоді дуже бомбили фашистські літаки, стріляли з кулеметів... Це було на якійсь станції. Але на якій саме, я не пригадую.
Чоловік встає з-за столу і починає ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
— Це було на станції Берегова,— тихо каже він, ніби сам до себе, і раптом зупиняється проти Юри.— А ти хотів би повернутись додому, на Батьківщину?
Юрині нерви не витримують. Він схоплюється з крісла, підбігає до чоловіка, хапає його за руки.
— Зробіть. Поверніть мене додому! Я не хочу тут бути, поверніть. І мене, і Петю, і Марту. Пан Янчук знущається над нами. Він б'є нас.
Тепер уже Юра плаче, як маленька дитина. Рясні сльози котяться по його щоках.
— Заспокойся, Юро,— лагідно втішає сивий чоловік і обнімає хлопця за плечі.— Ти вже не маленький і повинен триматися твердо. Хочу тобі сказати, що твої батьки живі. І вони розшукують тебе.
— Де вони? Де? — вигукує Юра, тремтячи всім тілом.
— Вони в Києві. Живі й здорові. Нам відомо вже і про них, і про тебе, і про твоїх друзів, Петю та Марту. Про Янчука — теж.
Він довго мовчав, зупинившись проти вікна і дивлячись на вулицю. Потім заговорив:
— У тебе є ще один щирий друг. Це — Генріх Зайднер. Знаєш такого?
— Пан Зайднер! — вигукнув Юра.— Де він зараз? Що з ним? Ми тільки раз зустрілися, як він вийшов з табору.
— Тепер він уже не пан, а товариш Зайднер,— посміхнувся чоловік.— Живе у Східній Німеччині. Це він і допоміг нам зустрітися з тобою. Читати не забув?
— Ні.
Чоловік взяв зі столу газету.
— Ну, то бери читай ось цього листа. Бачиш, хто його підписав?
— Татко і мама! — вирвалося у хлопчика.
Жадібними очима ковтав Юра рядок за рядком, забувши про все. У нього було таке відчуття, немовби оці чотири роки він прожив у жахливому сні і тепер прокидається. Ніби навіть і не жив, а увесь час крутився у шаленому вихорі якогось нескінченного чорного сальто.
Юра вже дочитав листа, але все ще не міг відірвати від нього очей. Він плакав, губи його шепотіли: "Татку любий, мамуся моя рідна". А сивий чоловік мовчки стежив за ним збоку, і очі його теж блищали слізьми.
— А тепер давай домовимось, Юро,— сказав він на прощання.— Янчук, звичайно, знає, що ми запросили тебе сюди, питатиме, навіщо. Особливо не розказуй поки що. Скажи, що питали, хто ти і звідки. Про газету, про цього листа — ні слова. Йому цього не треба знати. Друзям своїм, Петі і Марті, можеш сказати. Вони ж у тебе справжні друзі?
— Я їм вірю, як собі,— сказав Юра.
— Ну от, їм сказати можна. Потерпи ще трохи, і ти повернешся додому. З ними буде важче. Але й вони повернуться, настане час. Поки що живіть, як жили. Виступайте. Зрозумів?
— Зрозумів. Усе зрозумів,— сказав Юра палко.— Тільки швидше б додому! Тільки швидше б!
— Будеш дома, Юро. Про тебе є кому потурбуватися.
10
Владислав Янчук не помилився. Оголошення в газеті привело до його вагончика десятки безробітних артистів. Вони пропонували свої послуги не з гідністю людей, які знають собі ціну. Вони заглядали в очі Янчукові з благанням і рабською покорою і говорили, що ладні працювати в нього в цирку за будь-яку плату, аби тільки він узяв. Янчук користався з цього, висуваючи найвигідніші умови для себе і найневигідніші для них.
— Плата потім, після першої вистави,— кожного попереджав він.— Подивлюсь, хто з вас на що здатний.
Робітники швидко поставили шапіто, заправили арену, і на ній безробітні артисти один за одним, група за групою, показували Янчукові свою майстерність. Люди давно не виступали, не тренувались, до того ж голодні. їм було важко. Але кожен хотів сподобатись хазяїнові цирку. Далеко не всім щастило цього добитись.
Юра бачив, як артисти благали слізно:
— Пане Янчук, дайте мені кілька днів потренуватись, і ви самі переконаєтесь, який у мене ефектний номер.
Янчук був невблаганний. Він не бажав чекати кілька днів. Йому треба негайно давати виставу. Йому потрібні гроші. Він відповідав:
— Ото потренуйтесь, а через кілька днів і прийдіть.
І тоді невдаха-артист ішов геть, згорблений, пригнічений. А на його місці вже викручувався, вигинався, стрибав, перекидався інший, докладаючи всіх сил, аби тільки цей всевладний пан Янчук сказав: "Беру".
Добре йшли справи у Янчука!
Одне тільки непокоїло його останнім часом: навіщо Юру викликали у комісію по репатріації? Невже дізнались про його існування? Але як могли дізнатись? Це ж не доросла людина, прізвище якої можна знайти у списках переміщених осіб, а дитина без роду і звання. Звідки ж їм стало відомо, що є такий у Кобурзі? Адже навіть на афішах ніколи не було його прізвища чи імені! Просто була група "Троє дияволят".
Янчук розпитував у Юри, що від нього хотіли. Але хлопець сказав тільки те, що Янчук і без нього міг знати: виясняли, хто і звідки.
Але ж для чогось виясняли! Цим вони не обмежаться!
Піти б самому в комісію по репатріації та розпитати, в чім річ, так страшно. А раптом і за нього візьмуться. А це вже потягне за собою неабиякі ускладнення!
Ні, Янчук не такий дурний, щоб його можна було обкрутити навколо пальця. Він не буде сидіти в цьому місті та чекати, поки стрясеться щось небажане. Дасть кілька вистав і поїде на гастролі. Сьогодні тут, завтра — там. Хай шукають!
11
— Троє дияволят! Повітряний політ! — голосно вигукнув ведучий програму.
Юра, Петя і Марта вибігли на манеж. Як і завжди, всі в чорному трико, з ріжками і хвостиками. Хвилину-дві вони стрибають, перекидаються, крутяться на арені, а потім їх наче вітром понесло вгору, під купол цирку. Не втрачаючи шаленого темпу, взятого ще на манежі, загойдались на трапеціях, полетіли туди й сюди, крутячись у повітрі.
Працювали всі троє як ніколи. Юра вже розказав друзям про свою розмову з сивим чоловіком, і тепер у кожного з них ніби справді виросли крила, які, мов легких птахів, тримали їх у повітрі.
Недовго вже їм бути в цій чужій країні! Недовго вже лишилось підкорятись цьому ненависному Янчукові! Скоро вони будуть на рідній землі. Виступатимуть перед своїми людьми.
— Аллей! Ап! — долітає з височини.
Публіка захоплена сміливим польотом трьох дияволят. Публіка нестримно аплодує.
Внизу біля лаштунків стоїть Янчук, задер голову, не відриває погляду від акробатів. Він задоволений. Як добре, що утримав біля себе отих двох хлопців і відібрав у Зайднера дівчину! Кращої акробатичної групи й бажати не треба. Політ дияволят — вже й зараз коронний номер у програмі. Але вони виконуватимуть ще й не такі трюки! Публіка ревом ревтиме від захоплення. Він, Янчук, зробить з цих чортенят таких трюкачів, що в його цирку будуть суцільні аншлаги. Вони ще літатимуть у нього без сітки. Ніхто тепер не стане йому на перешкоді. Він — повновладний хазяїн цирку. Збулася його мрія. Допомогла війна! Кожен живе, як уміє. І він, Янчук, теж зумів. Ого, ще й як зумів!
Акробати ще літають. Юра працює ловитором. На майданчику — Марта. В польоті — Петя. Ось він розгойдується. Ще один "кач", ще. Відривається від трапеції, робить сальто з піруетом і потрапляє Юрі в руки. Сьогодні це у нього виходить особливо красиво.
Здавалось би, що вже досить.