Богатирі не підтримують Муровця. – Ілля б'ється сам. –
У татарському полоні. – Богатирі йдуть на виручку. –
Русини перемагають ворогів. – Калин-цар у Києві
Ой ти матір сира земле, розступися лиш!
Небеса ви синії, роздайтеся!
Темні тучі, водно не збігайтеся!
Богатирській силоньці огидливо, тоскно,
Горе лютеє з Іллею сподіялося.
Та була у князя дочка молодесенька,
Дочка молодесенька, іще дівочка.
Бачить: посадив її батенько
Іллю-витязя в погреби на смерть голодную.
А він міг би постоять сам-один за ввесь Київ-град,
Міг би боронить сам-один церкви Божії,
Міг би зберегти їй князя-батенька,
Міг би зберегти їй княгиню-матінку.
І брала до погребів до глибоких тих
Потайки вона ключі у матінки,
Підкопать попросила підкопи таємнії.
Носить в'язневі їсти-питоньки,
Та одежу чистую невольникові,
Та свічки дебелі острожникові,
Й книги – Біблію та Євангеліє.
Тато з мамою не здогадуються,
Князь з княгинею не підозрюють.
Посилає ж тут Калин Калинович,
Той собака, поганих цар,
На святую Русь татар-вивідувачів:
"Ай же ви, мої татари-вивідувачі!
Їдьте-но на святую Русь,
До того до славного Києва,
Повизирюйте, повинишкуйте,
Що там діється на святій Русі".
І поїхали татари поганії
Віддаля лишень подивилися
Й подалися назад до царя-татарина.
Став їх Калин-цар тут випитувати,
Став вивідувачів тих розпитувати:
"Де ж були ви, хлоп'ята, недовго так?
Що ж, хлоп'ята, ви бачили-виділи-"
Кажуть йому татари поганії:
"Були-побували ми на святій Русі,
Підійшли віддалеки до Києва,
Та й такеє ми диво побачили:
Як із церкви по воздуху, мовби по тверді, ішла
Красная дівиця або ж молодиця,
Книгу в руках несла,
Скільки несла, стільки й читала,
Скільки читала, гірко ридала".
Мовляє до них Калин Калинович:
"Ай ви ж глупії мої татарчики!
Ішла то не молода жона,
Ішла Богородиця сама,
Книгу несла та читала – Слово Божеє.
Виділа над Руссю лихую годину,
Плакала від того, мов ховала дитину.
Отож, підемо на святую Русь!"
Не хвиля на морі темному розходи́лася,
Не вітер на небі темному розпотужився –
То збирається незчисленна орда татарськая
За наказом собаки Калина,
Збирається йти на святую Русь.
Ай, собако ти, зловмиснику Калине!
Намислюєш ти думоньку недобрую,
І совітують тобі ради нехорошії:
Хочеш розорити наш стольний Київ-град,
Хочеш мужичків усіх та вирубати,
Усіх красних дів і молодиць у полон забрать,
Церкви Божії з димом пустить,
Князю-сонечку голову зрубать
Із княгинею стольною із Опраксією.
З сорока земель та з сорока царів,
З кожним сили буде по сто тисяч аж,
А з самим собакою – незліченная.
Ізбирається собака рівно три годки,
На четвертий же у похід пішов.
Став із силою на краю Дніпра,
Наказав же кожному ординцеві
В одне місце принести по малому крем'яшку –
Виросла горище превеликая.
Як лишень орду матір земля витримає,
Під поганою не розступиться!
Від того від пару та від кінського
Аж померкло в небі красне сонечко;
Від того від духу від татарського
Хрещеному людові не вижити.
Як розставив Калин-цар свої орди в полі чистому,
Сходить тоді з доброго коня,
На стілець ремінний усідається,
Лист велить писати, та скорописом,
Письменами нашими, святоруськими,
Не чорнилом же писати – черлен золотом.
Те послання, грамоту запечатує,
Вибирає кращого з-поміж слуг усіх:
Заввишки татарин той сажнів з три,
Голова у нього із пивний котел,
Межи пліч у нього – косий сажень є.
Подавав йому посольське письмо,
Посилав до Києва, так наказуючи:
"Ой же ж ти, мій слуго вірний, посланче спритний!
Говорити знаєш ти по-руському
Та усі звичáї знаєш руськії.
Ти бери-но грамоту посольськую,
Ти сідай-но на коня на доброго,
Їдь мерщій у стольний Київ-град,
До князя їхнього до стольнокиївського,
Та прямісінько на широкий двір.
Став свого коня посеред двора,
Не прив'язуй коня й не наказуй,
І крокуй прямісінько, з гордим виглядом
В гридні світлії, в палати княжинецькії,
Двері навстіж розчиняй в його тронний зал,
Не знімай і шапки із голівоньки,
Богу християнському не кланяйся,
Князю руському чолом не бий,
Лиш клади на злотий стіл письмо се моє
Й слово в слово таку річ держи:
"Володимире, князю київський!
Грамоту бери від мого царя,
Розпечатуй її, розвертай ти її,
Кожнеє словечко вичитуй у ній" –
Й без поклону повернись і геть із палат,
На коня сідай і мерщій назад,
В орду нашу, силищу великую".
І поїхав посланничок той у Київ у град,
Чинив діло, йому царем велене:
Заїжджав на широк княжинецький двір,
Ставив доброго коня посеред двора,
Не прив'язував коня й не наказував,
Крокував прямісінько з гордим виглядом
Во гридні світлі, ясні палати,
Розчиняв навстежу двері в тронний зал,
Не знімав і шапки із голівоньки,
Не молився до Спаса перед образом,
Князю-сонечку чолом не бив,
Кинув лиш листа на стіл золотий,
Слово в слово отак проговорював:
"Володимире, князю київський!
Грамоту бери від мого царя,
Розпечатуй її, розвертай ти її,
Кожнеє словечко вичитуй у ній".
Без поклону повернувся та й геть із палат,
Сів на коня та мерщій назад,
В орду татарську, силищу велику.
Як устав тут сонечко Володимир-князь
З тронного зі свого місця княжинецького,
Брав ту грамоту скорописную,
Розпечатував ураз та розгортував,
В кожнеє слівце та й учитувавсь.
А в отім листі отаке написано,
Черлен золотом так начертано:
Щоб по всьому по святому по Києву
З Божіїх церков познімав хрести,
Служби Божі в них більше не вести,
У церквах щоби стайні поробив,
Там стоятимуть їхні коні татарськії;
Щоб по всьому по славному по Києву
Вулиці й провулки було виметено,
Богатирськії двори було вичищено,
Білокам'яні палати було вимито –
Там стоятиме татарська ратна силища;
Щоб по всьому по славному по Києву,
По усіх по вулицях широких,
По усіх провулках по маленьких
Понаставлював до бочки близько бочечку
Хмільних та солодких тих напиточків –
Біля них стоятимуть собака Калин Калинович
Зі своєю раттю-силищею.
Бачить Володимир стольнокиївський –
Діло то велике, немаленькеє.
Глянув за віконце по той бік Дніпра –
Аж стоїть іскраю батечка Дніпра
Калин-цар із силою незчисленною,
І тієї сили в полі чистому –
Мов низького лісу шумовинного,
Не видáти їй ні межі, ні берега,
А знамен поганських в чистім полечку –
Наче лісу високого будівельного.
Устрашився сонечко Володимир-князь,
Зажурився тяжко, запечалився,
Нижче пліч повісив буйну голову,
З ясних оченьок ронить сльози гіркії,
Хусточкою шовковою утирається,
Каже до княгині отакі слова:
"Ох ти, моя жоно кохана, любимая,
Ти, княгинечко моя Опраксіє!
Накотилася силище невірная,
Обступила стольний Київ-град.
За гріхи те нам, звісно, учинилося,
Всі богатирі звідси виїхали.
Хліба їсти у нас є кому,
Постояти в бою то нема кому.
Розсердив я всіх воїв-витязів,
А найпершого – Іллю Муровця –
Засадив у льохи глибокії,
Заморив смертю голодною.
Постояв би він один за ввесь Київ-град,
Постояв би він сам за Божі церкви,
Уберіг би він мене, Володимира,
Уберіг би і тебе, Опраксію.
А тепер нам, видать, залишається
Утікати зі стольного Києва".
А була тут дочка Володимирова,
Дочка молодесенька, дівочка,
Вона каже йому такії слова:
"Гой єси, родителю мій, батеньку!
Чувала від люду я від київського,
Що старому Іллеві Муровцю
Смерть ні з голоду, ні в бою не написана.
Погукай-но своїх ти вірних слуг,
Щоб сходили до підвалів глибоких,
Розкопали жовті глини-піски,
Розвалили дуб'я-колоддя,
Розщепили ґрати чавунні.
Сам бери від льохів золоті ключі,
Відмикай-но замки від тих погребів,
Опускайся-но до Іллі до Муровця,
Подивися, чи живий він, чи ні".
Їй на те промовля Володимир-отець:
"Ай же ж, чадонько моє нерозумнеє!
Ти зніми кому буйную голову –
Чи ж вона приросте до плечей знова?
Чи живий може буть через три годá
Старий богатир Ілля Муровець-"
Одрікає доня молодесенька,
Доня молодесенькая, дівочка:
"Посилай-но борзій, він там жив сидить".
Виходить Володимир-князь тут на красний ґаночок,
Загукав вірним слугам гучним голосом:
"Гей-бо ви, мої слуги вірнії!
А сходьте лишень у погреби глибокії,
Та й вигребіть-но глини-піски жовтії,
Розваліте-но дуб'я-колоддя,
Та розщепіте хутчій ґрати чавуннії,
Подивітеся-но, чи жив Ілля Муровець".
І пішли вони у погреби глибокі,
Повигрібали глини-піски жовті,
Розвалили дуб'я-колоддя,
Та розщепили ґрати чавунні,
Загукали гучним голосом:
"Ілле Муровче, славен витязю,
Живий ти чи ні, відкликнися!"
Подав голос їм Іллюшенько:
"Та живий я тут, дяка Богові!"
Скоро брав же князь золоті ключі,
Відмикав погреби глибокії –
А у погребі Ілля жив сидить,
Воскова свіча ув Іллі горить,
Сидить читає Святеє Писаніє.
Бив чолом Красне Сонечко до сирої землі:
"Здрастуй, витязю первий, Ілле Муровче!
Ти сидиш у льохах глибоких ось,
А не відаєш лихої годиноньки:
Весь наш Київ-град у полоні стоїть,
Обійшов-бо собака нас Калин-цар
Зі своїю силищею превеликою.
Розсердив я весь богатирський гурт,
Всі роз'їхались геть із Києва.
Хліба їсти у мене є кому,
Постояти за Русь – уже нікому.
Вже ж постій ти один за наш Київ-град,
Постарайся один вже за віру Христовую,
Не за мене ж нехай, стольнокиївського,
Не за жінку мою за Опраксію,
А за бідних удів, малих дітоньок".
Одрікає старий Ілля Муровець:
"Я три роки не бачив світу білого –
Як простити обидоньку кревную-"
"Не для мене ж, кажу, Володимира,
Не для неї ж, кажу, Опраксії,
А для бідних вдовиць і маленький дітей!"
Як ускочить старий на жвавії ноги,
Закричав та гучним голосом:
"Гей ти, гнідку мій, богатирський коню!"
Виходить Ілля на Божий білий світ,
Іде на конюшню до стійл,
Виводить коня на широкий двір,
Став доброго коня вуздати, засідлувати,
Надягав потому лати він кріпкії,
Брав з собою палицю булатную,
Брав з собою списа довгомірного,
Брав і лука, й гартовані стрілочки,
Брав іще й ґирлиґу дорожнюю
Та й сідав на свойого коня,
Мовлячи князеві такі-от слова:
"Замикай-но, князю, ворота міцно-преміцно,
Засипай жовтим піском і глиною,
Закидуй дуб'ям-колоддям,
Заґратовуй решітками чавунними.
Я ж, Ілля, поїду в поле чистеє
Скликати до битви богатирський гурт".
Тільки й бачили Іллюшу сидячи,
А не бачили його їдучи:
Від копит лише його коника
Пилюга в чистім полі до неба стоїть,
Курява стоїть та пил стовпом валить.
Поїхав він в чистеє полечко,
Подивився на силоньку поганую:
Нагнано ж сили видимо-невидимо,
Не проникне й луч красна сонечка
Крізь ті кінські випари й людськії;
Довгою весняною дниною
Сірому звірові не обрискати,
Довгою середлітньою дниною
Чорному воронові не обграїти,
Довгою осінньою дниною
Сірій птиці навкіл не облетіть.
Як від покрику від чоловічого,
Від іржання та від кінського
Тоне у журі серце людськеє.
І поїхав старий Ілля Муровець
По роздоллячку навкруг силоньки –
Кінця-краю силоньці не доїхати.
І не сміє старий напуститись на силищу,
Піднімається на гору на високую
Подивитися на силищу поганую.
Подивився на кожну сторону –
Кінця-краю силі надивитись не міг.
З першої гори Ілля спускається,
На ще вищу другу піднімається
Подивитися на кожну сторону –
Кінця-краю силі надивитись не міг.
З другої гори Ілля спускається,
На ще вищу третю піднімається
Подивитися на кожну сторону –
Ген-ген, бачить, далеко на сході
В чистім полі біле шатро,
На білім шатрі – злота маківка,
Коло шатра – коні богатирськії.
З гори високої він спускається,
Їде полем ген далеко на схід,
Під'їжджає до шатра до білого –
Там одинадцять коней богатирських
Їдять всі пшеницю добірную,
Добрі коні усі, руськії,
Усі – його братиків хрестових,
Братиків хрестових та названих.
Прив'язав коня і свого,
Паші дав у ясла й йому,
Входить сам у біле шатро.
В білому шатрі одинадцятеро –
Всіх богатирів святоруськіїх,
Сіли хліба-солі вкушати,
У тавлієчки погуляти.
Хрестить лоба він да по-писаному,
І поклін оддає по-ученому,
Дядькові Самсону особливо вже:
"Здравія, витязі святоруськії,
Браття мої хрестові, названії!
Здрастуй і ти, любий дядечку
Самсоне та й Самійловичу!"
Як заввиділи богатирі Іллюшечку,
Зіскочили скоро на ніженьки жвавії,
Із Іллюшкою здоровкалися:
"Ай же ж ти, меткий старий Ілле Муровцю!
А казали, ти у князя Володимира
У льохи посаджений у глибокії,
Заморений смертію голодною,
Ти ж, овва, живий поїжджуєш в чистім полечку?!"
Мовить йому Самсон же Самійлович:
"Тож ходи-но, любий мій племінничку,
З нами хліба-солі вкушати,
У тавлієчки погуляти".
Каже їм Ілля ось які слова:
"Отакої, могучії витязі!
Отакої, любий мій дядечку!
Ви їсте, п'єте, утішаєтесь,
В усілякі тут ігри забавляєтесь,
А наш Київ-град в полоні стоїть,
Обступив столицю грізний Калин-цар
Зо своєю силищею превеликою,
Хоче розорить, собака, стольний град,
Хоче мужиків усіх вирубати,
Красних дів, молодиць на блуд забрать,
Церкви Божії з димом пустить,
Князю-сонечку голову зрубать
Із княгинею його із Опраксією.
Ви сідайте-но на коней своїх,
Та сідайте-но на добрих своїх,
Поїдьмо ж ми, братці, Київ-град відстояти,
Руську землю на погибель не віддавати –
Не ради князя Володимира,
Не ради княгині Опраксії,
Ради бідних удів, малих діточок!"
Одріка йому Сухан Домантійович:
"Не ти перший був храбр, князем в льох заточений,
Не ти, либонь, і послідній теж.
Як послав мене він прямо із-за стола
Привезти йому з теплих тихих заводей
Білих лебідок нестріляних,
Сірих качечок некривавлених,
Сів я на коня і помчав ускач:
Княжий же наказ треба сповнить, бач.
Не доїхав я до тих заводей –
Мовить мені Дніпро-ріка,
Що по той бік стоїть сила татарськая,
Мости щодня наводять перейти на святую Русь,
А ріка їх щоночі руйнує,
Мости щодня наводять,
А ріка їх щоночі руйнує,
Та й у Дніпра вже сил не стає.
Гай-гай, думаю, не буде то мені честі-хвали богатирської
Добувати білих лебідок нестріляних,
Сірих качечок некривавлених,
Як ворожа сила край Русі стоїть.
Вирвав я дуба розлогого,
Розходився по силі ворожій тій:
Не стільки повбивав, скільки конем стоптав,
А решта у далекі степи відійшла.
Приїжджаю ж до ласкавого князя Володимира –
"Де ж ті лебідки нестріляні?
Де ж качечки некривавлені-"
Моїм словам не повірив він,
У глибокі підвали запроторив мене,
Дуб'ям-колоддям завалить велів,
На воду й овес посадить велів.
Насилу Добрині повірив він,
Коли поїхав у ті поля,
Де ще була у трупах земля,
Та мою довбню дубову привіз".
Тут кожен став згадувати, казати,
Свої кривди Іллі виливати,
Як зневажив його сонечко стольнокиївський.
А останнім йому вуй Самсон Самійлович:
"Ой ти, мій любимий небоженьку,
Дорогий Ілле Муровче!
Сам я не поїду Київ, Русь відстоювати
І тобі благословлення теж свого не дам.
Много в князя Володші княжат і бояр,
Годує їх, поїть їх, пошановує;
Нашому ж гурту ждать від нього нічого,
Не хочем на нього навіть глянути
Й на його жону на Опраску,
Ми дали зарік в тім, заклятіє".
"Та ж бо не заради князя Володші,
Та ж бо не заради й Опраски,
Заради вдовиць, малих дітоньок!"
Не поїхав з ним любий дядечко,
Не поїхав весь богатирський гурт.
Видить вже Ілля – то байдýже їм,
Вийшов сам-один з білого шатра,
Брав коня свого за повіддя шóвкове,
Від ясел одводив, од пшени добірної,
Сам-один сідав на гнідка косматого,
Сам-один поїхав ген роздоллячком
До татарської до силищі поганої.
А розкинулась сила по чистому полю,
Колихається, наче синєє море,
Аж сира земля під силою підгинається.
Не ясен же сокіл з-під хмар напускається
На гусей, на лебедів, на маленьких утоньок –
Святоруський богатир Ілля Муровець
Напускається на силу на татарськую:
Заїжджає прямо у середочку,
Ну ж татар конем-гнідком топтати,
Ну ж поганих копієм колоти,
Подорожньою ґирлиґою махати,
Наче в лузі зелену траву косити:
Де махне – лежить там улиця,
Промахне – там провулочок.
Три доби б'є орду він не ївши,
Три доби б'є орду він не пивши,
З доброго коня та не зсідаючи –
А тієї силищі не меншає,
А Ілля із сили уже вибився.
Закричав тут Калин-цар та гучним голосом:
"Гей же ти, потужний руський витязю!
Ти відстроч нам врем'ячка на три доби,
Поховати треба нам небіжчиків".
Одріка Ілля собаці Калину:
"Не відстрочу вам я аніскілечки!"
"То відстроч нам, прошу, на одну добу!
Мусимо попрятати усопників".
І відстрочив часу їм Ілля одну добу,
Сам поїхав геть у поле чистеє,
Розставляв собі намета білого
І лягав хоч трохи відпочинути.
Та відчув гнідко його неладне щось,
Розбудив Іллю рано-ранесенько
Та й мовляє мовою він людською:
"Ай же ти, люб'язний мій хазяєчку!
Сеї ночі мало мені спалося,
Мало спалося, та много виділось:
Дав собаці Калину добу для погребу,
А вони, татари ті поганії,
Підкопали три підкопи та глибокії:
Будеш їздити на них ти чистим полечком,
Будеш бити їхню силищу великую,
Упаду я в перший їх підкоп –
Із підкопу того сам я вискочу
І тебе, Іллюшечку, я винесу;
Упаду я в другий їх підкоп –
Із підкопу сам я вискочу
І тебе, Іллюшечку, я винесу;
Упаду ж у третій я підкоп –
Із підкопу сам я вискочу,
А тебе, Іллюшу, вже не винесу".
Як Іллі те діло не сподобалось,
Як бере нагайку в білі руки він,
Б'є коня та по крутих боках,
Каже він гнідому отакі слова:
"Ай же ж ти, псяюго зрадливая!
Гляджу я, кормлю-пою тебе,
А ти хочеш мене кинути
У підкопові у глибокому!"
І направив він коня та у перший підкоп –
Добрий кінь звідтіля його вискочив
Та Іллюшу із собою також витаскав;
І упав він у другий підкоп –
Добрий кінь звідтіля його вискочив
Та Іллюшу із собою також витаскав;
І упав він у третій підкоп –
Добрий кінь із підкопу хоч вискочив,
Із собою Іллюшу не витаскав:
Зісковзнув Ілько з доброго коня
І зостався у підкопі у глибокому.
Приходили тутка татари поганії,
Захопити хочуть доброго коня;
Не дається до рук їм гнідий, ані-ні,
Втік далеко ген-ген в поле чистеє.
Приходили тутка татари поганії,
Підняли із підкопу Іллечка Івановича,
І скували йому ніжки жвавії,
І зв'язали йому ручки білії.
Одні кажуть отак погані татари:
"Поведімо його ми до смертної кари,
Відрубаймо йому буйну голову".
Другі ж кажуть отак погані татари:
"То ще нам за таке не уникнути кари.
Поведімо його до царя собаки Калина –
Що захоче він, те з ним і вчинить".
Повели Іллюшу по чистому полю,
Приводять до шатра злототканого,
Приводять до царя собаки Калина,
Становлять супроти нього,
Кланяються до нього,
Мовлять йому такі-то слова:
"Будь здоров, собако ти наш царю Калине!
Захопили ми святоруського витязя
У підкопі в глибокому,
Привели до тебе, собаки, царя нашого –
Що захочеш, те з ним і вчиниш".
Каже до Іллі собака той Калин-цар:
"Ай же ж ти, прехрабрий руський витязю!
Ти щеня іще проти моїх псів!
Де тобі з татарами моїми справитись!
Сядь-но ти зі мною за один лиш стіл,
Їж-бо страв моїх солодких,
Пий-бо напоїв моїх медвяних,
Одягай-бо шати многоцінні,
Золота зі скрині бери скільки хоч.
Не служи ти більш князю Володимиру,
А служи мені, царю собаці Калину".
Одріка йому на ті речі Муровець:
"Не сісти мені з тобою за стіл,
Не їсти мені твоїх страв солодких,
Не пити мені твоїх питтів медвяних,
Не носити твоїх шат многоцінних,
Не брати мені й золота з твоїх скринь,
Не служити тобі, собаці Калину.
Постою я іще за стольний Київ-град,
Постою за святую Русь,
Постою за церкви за Господнії,
Постою за вдів, сиріт, за нещасних людоньок!"
Каже йому собака той Калин-цар:
"Ай же ж ти, прехрабрий руський витязю!
У мене, собаки, дві дочки на виданні,
Ти посватайся до котроїсь з них,
Будь-яку за тебе я заміж оддам".
Одріка Ілля гордо на тую річ:
"Ай же ж ти, собако Калин-царю!
Жаль, нема зі мною шаблі гострої,
На твоїй би шиї я посватався".
Як на те собака той розсердився!
Наказав Іллю вести в поле чистеє,
Відрубати йому буйну голову.
Повели Іллю в чистеє поле,
Повели Іллю на роздолля.
Засвистів Ілля богатирським посвистом!
Не тропою біжить тут, не доріжкою,
Вибігає з поля його добрий кінь,
На спині несе черкаське сіделечко,
На боках несе булатнії стрем'ячки.
Замахав Ілля до гнідого,
Кричить-гукає до нього:
"Стій-постій лишень, мій богатирський коню!
Мене спас ти від тих двох смертей,
Порятуй тепер і від третьої!"
Побіг до Ілька його добрий кінь,
Захопив зубами пута кріпкії –
Обірвав ураз пута кріпкії,
Ручки білії Муровцю ослобонив;
Захопив зубами кандали залізнії –
Обірвав ураз кандали залізнії,
Ніжки жвавії Муровцю ослобонив.
Як ускочив Ілля тут на доброго коня,
Виїжджав да во чистеє поле,
Тугий лук цілкий витягав,
Стрілочку гартовану накладав,
Сам стрілочці тій промовляв:
"Ти впади, стріло, не на воду, не на землю,
Ти впади не в темний ліс, не в чисте поле –
Ти лети, стріло,
Та в біле шатро,
Проломи покрóву
Білому шатрові,
Попади, стріло, та на білі груди
Моєму дядечкові любому,
Просковзни йому та по грудях,
Лиши тільки маленьку подряпину,
Маленьку подряпину, невеликую.
Спить же він у наметі, мірно диха,
Не відає над небожем своїм лиха".
І пустив він стрілочку гартовану.
Як посвиснула стрілочка гартована –
Полетіла прямо у біле шатро,
Зняла кришу з білого шатра,
Впала дядечкові на груди,
Впала на груди, на хрест золотий,
Зробила подряпинку, малу, невеликую.
Як тут славен богатир Самсон та й Самійлович
Од сну пробудився глибокого,
Розглядівся очима ясними:
Знято покрову
Білому шатрові,
Посковзнула стрілка
Лиш по грудях цілко,
Не вчинила Самсонові лиха,
Подряпинку зробила, та невелику.
Хутко звівся на жвавії ноги,
Мовить гучно такії слова:
"Гей ви, браття, славні, могучі!
Пробуджуйтесь оді сну глибокого,
Споряджайте-но своїх добрих коней!
Ми тут спимо, мірно дихаємо,
Над Ільком же невідаєм лиха ми,
Над небожем моїм дорогим:
Прилетів мені від нього даруночок,
Нелюбий та непрошений:
Долетіла стрілочка гартована,
Ізняла покрову білому шатрові,
Зробила подряпинку на грудях мені,
Маленьку подряпинку, невеликую.
Пригодився мені, Самсонові, хрест на вороті,
Хрест на вороті яких шести пуд.
Не було б хреста на вороті,
Відірвала б мені буйну голову".
Повставали на жваві ноги богатирі,
Посідлали коней у ранній порі,
Сіли на них та й поїхали:
Стала матір сира земля потрясуватись,
Так, немов землетрус, погуркуватись.
Дивиться здаля
Муровець Ілля –
Із гори високої в широкі поля:
Не туман у полях піднімається –
Їде одинадцятеро богатирів,
Попереду всіх – Самсон та й Самійлович.
І гукнув Ілля до богатирів:
"Гой ви єсьте, браття мої названі,
Дядечку любий Самсоне Самійловичу!
Поїжджайте-но ви у праву руч,
Сам я поїду в ліву руч,
Не упустимо сили поганської з поля ми,
З двох сторонок порубаємо до єдиного".
Заїжджали тут богатирі у праву руч,
Заїжджав він сам у ліву руч,
Розгорілися серця їхні богатирськії,
Розходилися жили богатирськії,
Стали бити-рубати татар поганих,
Стали притискати їх із двох стороночок.
Об тіла татарви поганої
Іступилися мечі гострії,
Розщепилися списи довгомірнії,
Ізламалися палиці важезнії.
Захватив Ілля тут за ноги татарина,
Став кругом татарином помахувати:
Де махне – там лежать улиці,
Промахне – із провулками,
Сам татарину так приговорює:
"А й міцний же ти, не ізломишся,
Жилавий, собако, не надірвешся!"
Щойно те словечко вимовив –
Одірвалась голова татарськая,
Полетіла голова по татарах вздовж,
Б'є й ламає їх, трощить нанівець,
Решта ж татарви подалась навтік,
Мовлячи при тому, заклинаючи:
"Боронь боже бачити нам руських людей!
Боронь боже чіпати нам руських людей!
Невже ж такі всі у їхній громаді,
В тому Києві-граді,
Невже ж такі вони всі
На святій їх Русі,
Що один побив татарськую силищу-"
А собака государ той Калин-цар
Спить в своїм наметі золотавому,
На постелі дорогій із зуба риб'ячого ,
Та під одіяльцем з чорна соболя,
Спить собі, собака, міцним сном,
Над собою лишенька не відає.
Як наїхав тут к намету Ілля Муровець,
Ухопив псяюху за чупринищу,
Висмикнув із ложа з зуба риб'ячого,
Із-під ковдри висмикнув чорнособольної,
Вийняв свого нагая шовкового,
Взявся бить його, собаку, пошановувать,
Сам до нього так-от приговорювать:
"Ось тобі, безбожний царю Калине,
З Божіїх церков хрести знімати,
Коней в Божіїх домах держати,
Божі образи́ у грязь топтати!
Ось для тебе виметені вулиці,
Вичищені житла богатирськії,
Вимиті палати білокамінні!
Ось тобі діжки хмільних напиточків,
Раз у раз поставлені для ратників,
Для твоєї силищі великої!
А тепер поїдеш в стольний Київ-град
До ласкавого до князя Володимира".
Не схотів, проте, Іллечко князя бачити,
Не схотів, розгніваний, князя видіти –
Попросив він свого батька хресного
Витязя Самсона та й Самійловича
Відвезти безбожного царя Калина
Князю святоруському Володимиру.
І повіз Самсон собаку Калина
В Київ-град до князя Володимира,
І привів його в палату білокам'яну
Перед очі князя Красне Сонечко.
Князь зустрів його із честю-почестю,
Щиро дякував всім храбрам-витязям:
"Благодарствую, богатирі могучії,
Що позбавили нас бідоньки великої,
Від напасті Київ і святую Русь!
Будьте ж ви й надалі оборонцями,
Із усіх сторін та й охоронцями.
Буду ж я всіляко вас ущедрювать –
Ущедрую вас і сріблом-золотом,
Ущедрую вас вбранням-нарядами,
А чи треба – городáми з пригородками,
А чи треба – селами із присілками,
А чи треба – слугами й роботичами".
І звелів він корчми всі повідчиняти,
Щоб пили кияни, веселилися
За князівські гроші й не журилися:
Хто захоче – пив вина зеленого,
Хто захоче – пива хмільноп'яного,
Хто захоче – то медів настояних.
І бере за білі руки він
Ту безбожную собаку, царя Калина
Всадовляє за столи дубовії,
Ще й годує стравами солодкими,
Поїть ще й напоями медвяними,
А собака б'є чолом йому:
"Ай же Володимире стольнокиївський!
Князю ти могучий святої Русі!
Не зрубай, володарю, мені голови!
Напишу з тобою угоди великії,
Данину платитиму я тобі довік".
Скоро тут додому він забирається,
Забирається, собака, не з прибутками,
Не з прибутками, а з нестатками,
Із нестатками, срамотищею,
На усенький світ ізнеславлений.
Билина двадцять четверта
Смерть богатирів
Битва з янголами.