З першою ЙОМУ було важче в іншому, але не в цьому, ВІН почувався з тією вільно, був самим собою, тепер же, упродовж багатьох років, доводилося грати роль. Здавалося, ВІН уже ніколи не буде тим, ким був раніше, – і це найбільше ЙОГО гнітило. Лише у сні, який у НЬОГО тепер немилосердно відбирали, ВІН міг собі дозволити таку розкіш: бути самим собою.
Коли ВІН розплющив очі, то побачив, що це була не Катерина, а охоронець, який служив ЙОМУ вірою і правдою і якого ВІН найбільше боявся:
— Віктор Андрійович, на связі Сєргєй с СБУ. Каже, що має щось термінове. Будете говорити?
В охоронця була посмішка ЙОГО дружини.
23
Навіть у найстрашнішому сні Валентині Петрівні не могло наснитися, щоб цієї ночі в її будинку на околиці Києва переночував найбільший особистий ворог. Коли вранці в супроводі охорони ВІН сідав у машину, вона побачила ЙОГО. Машина вже від'їхала метрів п'ятдесят, коли вона второпала, що це був саме ВІН.
Їй перехопило подих і, здається, не залишалося нічого іншого, як змиритися з невідворотністю долі. І тут вона пересіклася поглядом з Сергієм, своїм давнім другом і ангелом-охоронцем, який напередодні попросив-наказав їй переночувати в себе одну важливу людину. Хто саме, він не уточнював, а вона й не наполягала, бо знала: якщо це потрібно Сергію, значить, так і має бути.
Погляд у Сергія був злий, колючий, пронизував її тіло наскрізь. Валентині Петрівні стало страшно. Їй подумалось, що зараз прийде смерть. А що? Стару дурепу використали, більше її послуги не знадобляться. Хто буде з нею панькатися і по-філософськи роздумувати, що кожне людське життя єдине і неповторне?
Декілька днів тому їй спало на думку, що Сергій теж із цими помаранчевими — як і всі ці її знайомі, сусіди. Люди неначе подуріли, ніби не розуміли, що коли живеться добре, то кращого не слід бажати, бо тоді неодмінно стане гірше. Але думка про Сергія була якоюсь непевною, на інтуїтивному рівні, і пенсіонерка забула про свої підозри, аж поки зранку швидше відчула, аніж побачила ЙОГО, оцього міченого Богом диявола на землі.
Валентина Петрівна намагалася зберігати спокій, навіть видатися байдужою до всього, що тепер відбувалося навколо і в її душі, але вона не була талановитою акторкою, і Сергій як професіонал у своїй справі її швидко розкусив.
— Валентина Петровна, пожалуйста, без фокусов. — У нього був голос її покійного сина, але якби син був зараз живий, вона б ненавиділа його так само, як і Сергія в цю мить. — Так надо. Вы многого не понимаете, а я всего не могу вам объяснить. Так надо!
Останні слова він підкреслив, зле подивившись на неї, ще з хвильку постояв, оцінюючи ситуацію і, мабуть, зважуючи, йти йому чи придушити цю старушенцію, аби не було зайвих проблем. Валентина Петрівна заціпеніла, бо знала, що зараз, у цю мить, не здатна до опору, а часу, аби вона встигла зібрати залишки життєвих сил, їй, очевидно, не дадуть.
Сергій виглянув у вікно і рішуче, не прощаючись, вийшов із кімнати. Стара втиснулася в крісло, ніби хтось міг її звідти вишкребти. Щось дивне стало коїтися з її губами. Вони вигинались у химерному танці, не слухаючи господині. Якби збоку хтось глянув у ту мить на Валентину Петрівну, він би не зрозумів, чи сміється вона, наче немовля уві сні, чи стримується, аби не розридатися від розпуки і усвідомлення того, що вже нічого не можна повернути.
Втім, заціпеніння тривало недовго. Мабуть, за це вміння Валентини Петрівни швидко виходити з будь-яких скрутних ситуацій її й цінували в органах, а за словами Сергія, який опікувався нею вже понад десять останніх років, вона була для нього безцінним кадром. Та вона і сама знала це, бо скільки цінної інформації про всю цю українську наволоч принесла йому на блюдечку з голубенькою окаймівочкою, — один лише Господь Бог знає.
Тепер Валентина Петрівна була зовсім іншою, ніж якихось п'ять хвилин тому. Ні, це не була злість на себе, коли розумієш, що мала можливість задушити гадину в своєму будинку. О, в неї би вистачило вміння й сил, аби зробити це, нехай потім витворяють з нею що хочуть! І це не була рішучість людини, яка хоче за будь-яку ціну виправити власну помилку. Це був відчайдушний крок смертельно пораненої людини, здатної на все в останню мить свого життя.
Рішення прийшло миттєво. Здавалося, що про це вона думала завжди, а тепер просто прийшов свій час, коли треба зробити давно вимріяне. Звісно, все було зовсім по-іншому, і Валентина Петрівна дивувалася, чому така проста, а, значить, геніальна думка не відвідала її значно раніше. Але коли вона вже знайшла в потаємному місці заповітну коробочку з труйкою, подумала, що, можливо, і не зробила б цього, якби сьогодні не побачила ЙОГО, якби ВІН не ночував в її будинку.
Закип'ятивши чай і розливши його у два великі термоси, вона з великою насолодою і внутрішнім тремтінням насипала туди труйки:
— Попьёте вы у меня, сволочи...
Вона сіла перед важкою дорогою, ввімкнула радіо. Диктор байдужим голосом говорив:
Сьогодні, 27 листопада, — Пилипа, початок Різдвяного посту.
Пилип – один із дванадцяти апостолів. Він був найближчим учнем Івана Хрестителя, який одним із перших почув від Предтечі звістку, що Спаситель уже прийшов у світ. І був першим, кому сказав Ісус Христос: "Іди за Мною", коли повернувся з пустелі після сорокаденного посту. Пилип, не вагаючись, пішов, був ревним учнем, а потім усе життя – палким проповідником учення Вчителя у Греції, Сирії, Малій Азії, Лідії, Місії і Фрігії, де з Євангелієм на устах був розіп'ятий на хресті за наказом правителя Анфіпата.
Свято Пилипа – це останній день напередодні Різдвяного посту. Тому в старі часи, коли посту дотримувались усі, у цей день святкові столи були багатими на різноманітні, а особливо м'ясні страви. Адже піст триває сорок днів, аж до шостого січня. Тому пилипівські вечорниці тривали за північ, дівчата та молодиці вдягалися особливо ошатно та пишно, оскільки під час посту прийнято було вдягатися скромно, а світське життя затихало. Але за церковними вимогами Різдвяний піст покликаний підготувати наші душі до великої радості свята Різдва, тож піст – не тільки і не стільки стримання від їжі та інших плотських і світських задоволень, а перш за все стримання від гріховних порухів душі – гніву, гордощів, лихослів'я. Піст – це насамперед смирення, благочестивість і добрі діла, а обмеженість у їжі і молитва під час посту мають допомогти в цьому. Ще отці Церкви застерігали, що формальна обмеженість без відповідної поведінки не просто нічого не дають для душі, а й навіть наносять їй шкоди.
"Чому радієш, душе, що стримуєшся від страв, тоді як від страстей ти не очищена? У тобі немає бажання переміни, ти будеш у погорді, як несправедлива перед очима Бога. Ти будеш зрівняна зі злими демонами, які ніколи не їдять. Якщо ти будеш грішити, твій піст буде безкорисний", — говориться в Тріоді.
Більше того, тілесний піст без посту духовного буває небезпечним, вважає Церква. Адже життя душі – це боротьба в духовному світі. Сіль в тому, що обмежуючи тіло, ми глибше занурюємося душею у світ духовний, в якому живуть і добро, і зло – і ангели, і біси. Ось чому під час посту слід частіше і довше молитися, читати Святе письмо, сповідатися і причащатись. Тоді очищену душу не під силу буде атакувати злим духам, і душа наповнюватиметься тільки добром. Хто обмежується лише постом тілесним, при цьому страждаючи і втрачаючи душевну рівновагу, той стає похмурим, злостивішим, дратівливим і навіть агресивним. Від цього потерпає і він сам, і його близькі. "Що за користь, коли ми стримуємось від птиці і риби, — говорить святий Іван Злотоустий, — а братів гриземо й поїдаємо?". Отже, хто вирішив присвятитися подвижництву посту, повинен усвідомлювати усю серйозність чину і пам'ятати слова Ісуса Христа: "Коли поститесь, не будьте печальні, як лицеміри, бо вони приймають на себе сумні обличчя, щоб показати людям, що вони постять" (Матфея, 6, 16).
По радіо заграла музика. Валентина Петрівна швиденько зібралася. Губи ще продовжували витанцьовувати на обличчі, але їй це вже було байдуже.
24
Здавалося, що Петро Панасенко народився на Майдані, а люди, з якими він спілкувався, були якщо не родичами, то принаймні добрими знайомими, яких знає не один десяток років. Насправді вони зійшлися тут мало не зі всієї України лише вчора і хоча справді були далекими родичами, бо всі походили від Адама та Єви, але навіть не здогадувалися про це. Зараз їх об'єднувало не чуття єдиної родини, а, здавалося, щось набагато більше і вагоміше, заради чого, залишивши страх на дні душі, породичаєшся з будь-ким, хоч із самим дияволом.
Якби хтось нині побачив Петра з Дрогослава, то не впізнав би у красені-чоловікові вічно стурбованого алкоголем мало не бомжа. Ось уже другий день, коли чудернацьким способом, не пам'ятаючи достеменно, як саме це трапилося, він прокатався до Києва у СВ-вагоні з народним депутатом України, Петро Панасенко не вживав оковитої. Дивно, його й не тягнуло до неї. Зате випивав літрами гарячий чай з цукром, чого давно не міг собі дозволити, бо вічно не вистачало грошей навіть на хліб.
Петро був удягнений у новеньку курточку фінського виробництва, хоча казали, що вона американська, таки американські чобітки, в яких топтали Всесвіт вояки з-за океану. Йому було тепло, ноги не були мокрими, а, головне, — затишно на душі, ніби все попереднє життя видавалося нікчемною репетицією оцього справжнього, що відбувалося на його очах.
Високий, усміхнений, веселий, Панасенко мав свою невеличку територію на Майдані, якою опікувався, мов власним обійстям. Він жартував, підбадьорював людей, чи не найголосніше від усіх кричав: "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!". Це була його стихія, він дихав на повні груди, зболена труднощами життя і змордована алкоголем душа знайшла свій прихисток у цій революційній феєрії.
Для Петра усі були братами і сестрами, а він для них — батьком чи принаймні старшим братом, хоча для багатьох за роками був молодшим. Йому ніхто не доручав цієї ролі, але Панасенко натягнув її, мов плащ, сам на себе і здивувався, чому раніше цього не було. Нині він відповідав за все і всіх, опікувався всіма і було би дивно, якби хтось пестив його, як малу дитину.