Ні, він боявся спіткнутись. Це було знайоме, майже містичне відчуття; іноді воно вселялося в його істоту, коли він повинен був спуститися в підвал, — в такі хвилини Ігор, невпевнено ступаючи вперед, боявся одного: спіткнутися об чиєсь тіло. Ігор судорожно поляскав долонею по стіні, шукаючи вимикач. Але не встиг намацати. Протяжний людський стогін примусив його вибігти із вбиральні. Стогін повторився. Це був хрипкий, не дуже голосний, але повний смертного жаху та болю стогін. "Баландін!" — подумав Ігор, торгаючи щосили замкнені двері кабінету. Вони не піддавались. Ігор пригадав, що в замку повинен бути ключ, у потемках провів рукою по дверях і ледве не скрикнув од болю: напоровся на гостру скляну скалку, яка стирчала в дверній рамі. Нарешті знайшов ключ. Повернув його справа наліво, але відчув, що двері замкнулись (забув, що замок приладнаний не так як треба), тоді він гарячково крутнув ключ за годинниковою стрілкою, і двері відчинилися: Ігор вбіг до кабінету (темрява тут була особлива — гнітюча) і спіткнувся об щось м'яке. Анітрохи не здивувався, бо був готовий до цього; темряву знову порушив короткий, безнадійний стогін. "Невже агонія?" — подумав, жахаючись, Ігор; він натиснув кнопку настільної лампи.
Баландін закляк на підлозі в проході поміж диваном та книжковою шафою. Ноги його лежали на дивані — напівзігнуті, обм'яклі ноги з великими жовтими ступнями та міцними кістлявими пальцями. Баландін був у піжамних штанях та синій майці — він лежав горілиць, із зосередженим обличчям, з розплющеними очима і допитливо дивився на Ігоря — дивився не кліпаючи, і його пласке обличчя з приплюснутим носом та густими бровами скидалося на погордливий, спокійний, безтурботний лик древлянського бога.
— Миколо Петровичу! — прошепотів Ігор, стаючи на коліна і беручи важку правицю Баландіна в свої руки, щоб намацати пульс. Серце Баландіна працювало повільно й ритмічно. — Що з вами, Миколо Петровичу? Ви мене чуєте?
Баландін лежав мовчки, не ворушився, дивився просто перед собою. Ігор спробував трохи підняти Баландіна. Той застогнав, притулив долоні до грудей, потім схопився обома руками за виріз майки і рвонув так, що майка затріщала. Тіло у Баландіна було спітніле, безвольне; Ігор силкувався підняти його і не міг.
— Облиште, — простогнав Баландін. — Серце... не чіпайте...
— Я зараз, — мовив Ігор. — Сергія покличу.
— Не треба, — промимрив Баландін, задихаючись. — Тут добре... Прохолода... Нікого не треба... Його не треба... Нізащо...
Ігор обхопив обома руками Баландіна ззаду, напружився, підняв (ноги із стуком упали на підлогу) й повалив на диван; потім підняв ноги, опустив їх на диванну подушку. Баландін хрипко дихав і лівою рукою хапався за горло, ніби його зсудомила спазма.
— Миколо Петровичу! Чуєте мене? Що вам дати? Нітрогліцерин є у вас?
— Болить, — ворухнувся Баландін. — Ой як болить.
Ігор метнувся до столу — там лежало кілька книг, автореферат дисертації Асі Зельдич із дарчим написом, запальничка-пістолет і велика фотографія — усміхнені люди на тлі МДУ.
— В шухляді, — тихо сказав Баландін.
Ігор знайшов сталевий патрон, витяг звідти шприц і, відламавши пиптик ампули, набрав у шприц платифіліну. Відтягнув на плечі Баландіна тугу складку шкіри і, кваплячись, встромив голку, впорскуючи платифілін. Баландін заплющив очі і байдуже випростався на дивані; дихання спокійне, пульс 54, м'який, ритмічний, слабкого наповнення; Ігор підняв з підлоги ковдру, вкрив Баландіна. Випадково глянувши на свою долоню, побачив, що вона забризкана якоюсь темною фарбою. Кров, зрозумів він.
— Ідіть, — мовив через деякий час Баландін. — Мені покращало.
— Нікуди я не піду, — буркнув Ігор.
— Ідіть. Я сам.
— Не розмовляйте, — сказав Ігор.
— Треба було валідол прийняти.
— Так. Треба було прийняти.
— Нема ані краплини.
— А пантопон є?
— Теж нема.
— Погано, — сказав Ігор. — А якщо знов?
— Не витримаю... Сили нема.
— Витримаєте, — сказав Ігор, вмощуючись у кріслі. Баландін закляк у дрімливому мовчанні. Ігор розсівся в кріслі, не зводячи погляду з Баландіна. Ковдра, якою той був укритий, повільно й розмірено піднімалась.
"Наша професія несумісна з уявленням про силу, — подумав Ігор. — Адже ми по суті й сьогодні приречені на поразку — якщо не завжди, то надто часто. Ми безпорадно розводили руками, коли вмирали люди в Стефанівці. А потім на розтині з професійною байдужістю дивилися, як прозектор відпилював черепну кришку і виймав мозок. Стаючи лікарями, ми заздалегідь уже програмуємо свою слабкість: людина ніколи не буде безсмертна. Тому ми завжди стоятимемо перед лицем людських страждань, перед неминучістю поразки. А я хочу перемагати! — подумав Ігор, зіщулившись од холоду. Баландін куняв на дивані. Ігор помацав його руку. — Добре, — задоволено подумав він. — Платифілін подіяв".
"Перемагати! — думав Ігор, притиснувши коліна до грудей і обхопивши ноги руками. — Той, хто хоч раз стояв на верховині, коли по долах пливуть хмари, подерті на гострих скелях, а орли далеко внизу здаються маленькими цяточками, той, хто пізнав відчуття, коли вдалині відкривається двогорба, карбована вершина Ельбрусу, а ще далі хисткі барви моря, а в ясну погоду — ходять такі альпіністські легенди — можна побачити навіть турецький берег, той, кому пощастило сидіти на верховині, прислухаючись до гуркоту снігових лавин, до сміху товаришів, що були разом з тобою на висходженні, до океанського бриніння вітру, — той розуміє, що значить перемагати. Перемагати!"
— Ви чому не спите? — спитав Баландін.
— Не хочеться.
— Відлягло, — глибоко зітхнув Баландін. — Вкладайтеся слати.
— Посиджу. Не спиться.
— Котра година?
— Двадцять п'ять на четверту,
— Як там на вулиці?
— Як з відра.
Баландін дивився в стелю; ковдру він натягнув на груди, відкривши мумієподібні, нерухомі ступні, що лежали на проламаній диванній подушці. Ігор бачив його спокійний жовтуватий профіль, могутню оголену шию і міцне адамове яблуко, яке ледве ворушилось.
— Чи не здається вам, — раптом сказав Ігор, — що з'явилося дуже багато людей, які навчилися через усе переступати — через людину, через її волю, через власні переконання? І це, по-моєму, найстрашніша зброя двадцятого віку. А не атомна бомба.
Баландін повернувся на бік, обличчям до Ігоря. Ноги він підібгав, сховавши під ковдру.
— Наївний хлопчик, — усміхнувся він. — А коли їх не було, цих людей, що люблять переступати?
— Дайте пульс, — мовив Ігор.
Він, стежачи за секундною стрілкою, підрахував пульс.
— Сімдесят вісім.
— Добре, — кивнув Баландін. — Лягайте спати. Я вже якось сам...
— Посиджу трохи, — сказав Ігор. — Спати не хочеться. Холод собачий.
— Завтра палитимуть уже. Білан обіцяв. Автоматичну газову піч поставили, а вона барахлить.
— Ось що мене казить, — Ігор випростав занімілі ноги. — Вік супутників називається. Космос, електроніка, атом. А ми тут... через якусь рурку паскудну... Ось у мене хлопці знайомі — люди як люди: фізики. Протони, нейтрони, реактори. В тридцять років стають докторами наук. Сміються з мене. Кажуть—шевці ви, а не вчені. Ми частки нові відкриваємо, а ви від нежиті не можете вилікувати...
— Слухайте ви їх, — розлючено сказав Баландін. — Я їх... усіх цих фізиків... терпіти не можу. Вік космосу! Електроніки! Шелихвісти! В селах діти ще від проносу вмирають... Вбиралень мало. Лазень на Україні в селах майже нема. А вони патякають—космос! Їм у двадцять разів легше. В двісті разів. Зробили залізко і ганяють по ньому частки. І пишаються. А в нас кролі у віварії здихають—піди здогадайся: чому? Адже ми нічого до пуття ще не знаємо. А у цих ваших фізиків із горла пре... Грошики сиплються... Хіба ж можна порівнювати... А я через свою камеру бігав по місту, як собака скажений, висолопивши язик. Канючив кожен гвинтик... кожну рурку. Скільки спирту довелося дати за одну гуму! Так що ви облиште цей комплекс неповноцінності. Вам пишатися треба! Ми — найкорисніші люди на землі. Особливо дитячі лікарі... Подайте, будь ласка, сигарети.
— Вам не можна.
— Дайте. Все одно.
Він похапцем чиркнув сірником і, за звичкою, прикриваючи долонями вогник — од вітру, — запалив сигарету. Потім усміхнувся.
— Маринка у мене кумедна... Коли їй було два роки, вона мене називала мама-дядько. Зрідка мене бачила. Або у відрядженнях я, або ходжу вечорами до Академки. Ось тільки недавно в Ялті ми з нею не розлучалися.
— Не подобається мені Ялта. Піжамників багато. Краще Місхор.
—А мені сподобалося. Чудове місто.
— Місхор краще, — наполягав Ігор.
— Мені в Ялті дуже сподобалося. Дружина була в захопленні.
— А ви у великому Кримському каньйоні були? — спитав Ігор.
— Ні, не був.
— Там форель потрясна. Гарно.
Він пригадав, як це було: Світланка йшла тоді в бавовняних штанцях, що гарно облягали її стегна, та в темно-зеленій чоловічій сорочці з дрібним незрозумілим малюнком. Ігор ніс її речі в своєму рюкзаку. Зійшовши з яйли, вони наблизились до струмка. Стали на коліна, занурили обличчя в повільну, нагріту воду й напилися. Потім сіли й поснідали. Каміння, що лежало в потоці, обросло з боків кошлатими зеленими борідками, а іржаві кам'яні лисини, які стирчали над поверхнею, були розпечені. Ігор кидав камінчики в струмок. Бризки, що падали на лисини, негайно висихали. Пішли далі. Ущелина звузилася так, що її стрімкі стіни майже стикалися, — немов це були велетенські кам'яні жорна. Ігорю та Світланці пощастило ввійти сюди в ту єдину і неповторну мить, коли нарешті запало мовчання — повне, глибоке, вологе мовчання старих скель, низького чагарника і струмка — він був то ледве помітний, то зненацька виникав з-під землі, коли впадав у видовбані на дні ущелини еліпсоїдні, дивовижно округлені ванни, призначені, здавалось, для ідеально обтічних істот. В цих ваннах струмувала прозора вода. Він покликав Світланку — вони завмерли над ванною, Ігор погладив Світланчине волосся — тепле, з гарячим солодкуватим запахом залишеного недавно виноградинка. Невеличкі, легкі рибки, сяючи сріблястими тілами, нерухомо висіли у воді. Вони наче ширяли в швидкоплинному просторі струмка.
— А я в Ялті свого оперуповноваженого зустрів, — сказав Баландін. — У нього хворі нирки.
— Розмовляли?
— Ні.
...Баландін дивився на вітрину фотоательє.