Їй ніколи стало думати про докори сумління: зменшився день, натомість збільшилась енергія. А пізніми вечорами після денних турбот Ганна віталася з Володимиром так захоплено, ніби це було не на тридцять шостому році її віку, а на шістнадцятому.
Іноді заходила Таля. Вона тепер рідше заставала вдома Володимира, натомість частіше згадувала його ім'я, цікавилась його кар'єрою і разом із Ганною тішилася з його успіхів.
— У суботу Володимир виступає в опері, — з ледве прихованою гордістю повідомила Ганна Талю.
Таля радісно сплеснула руками:
— Ой як би я хотіла побачити!
— А ти приходь у суботу, ми разом підемо.
Таля чомусь засмутилась, але раптом рішучим тоном промовила:
— Хоч не пустить тато, а піду.
"У неї є характер", — подумала Ганна й поцілувала Талю в лоб.
Одначе в суботу Ганна не могла дочекатися Талі. Вже наближалася восьма вечора — її не було. Володимир нервувався, приспішав Ганну і навіть скрикнув:
— Доки ти будеш мамитися з тією Талею? Не прийшла — значить, не піде.
— Я не затримую тебе. Тобі треба — йди. Я прийду пізніше сама.
Ганна сьогодні була вибачлива до Володимира, але вона мала серце на Ніка й ладна була зовсім не йти на виставу.
Володимир лагодився йти сам і перед тим, як вийти, почав шпурляти нотами.
— Не нервуйся, будь ласка. — Ганна лагідно взяла його за руку.
Володимир грубо вирвав руку й зник за дверима.
Ганна вже каялася, що не пішла разом із ним. Власне ж, Володимир для неї тепер — усе на світі. Чому ж заради хамських Нікових вчинків вона мусить псувати настрій Володимирові, може, цілу його кар’єру, — сьогодні ж його дебют. І, забувши вже про Талю й Ніка, Ганна стала поспішати до опери.
Коли вона увійшла в театр, світло вже згасло. Увертюру тільки-но почато. Всю увагу Ганна звернула на Володимирові рухи. Спочатку вони були несміливі, такі ж обачливі, яким у перші дні знайомства було його ставлення до неї, але поволі рухи набували певності й енергії; як у мага, з-під його диригентської палички випливали щораз дивовижніші візерунки. Звуки розсипалися водограєм самоцвітів, раптом зривалися в грізний потік, котилися рвучкі вали, захлинали тихі мелодії. З глибин ішов разючий крик якоїсь жертви, що поволі завмирала десь на дні разом із глухим рокотом стихії, а на поверхню вже чорними тінями напливав тужний реквієм, і, здавалось, тільки сум і розпач панує над землею в присмерку краси й надії. Але раптом — грайливими флейтами прокинувся день, заячіла ласка, забуяла радість, і життя гучним тріумфом увійшло в гірляндову арку.
Дощ оплесків сипнув у нагороду маестро. Їх буяння звучало для Ганни новою музикою.
Вона сп'яніла. Її серце здавалося надто кволим і маленьким, щоб вмістити ту радість, і радість вливалася в серце присутніх поза театром, у світ…
Піднялася завіса — Ганна побачила той світ музично-барвистий, граційний. Творцем того світу був маг Володимир.
Коли засвітили електрику, Ганна обвила присутніх щасливо-гордим поглядом: "дивіться, я його дружина".
Раптом Ганна зніяковіла. З ложі бельетажу на неї дивився Нік — поруч привітно махала рукою Таля, закликаючи Ганну до ложі.
Ганна через силу посміхнулася до Талі й жестом показала, щоб Таля зійшла до неї. Але, не діждавшись Талі, вона сама рушила назустріч, почуваючи, що їй несила сидіти під Ніковим поглядом. Вони зустрілися в коридорі.
— Ой, як чудово Володимир Андрійович виконав увертюру, — екзальтовано викрикнула Таля.
— Прекрасно, — погодилась Ганна. — А ти була хіба з самого початку?
— Ну да ж. Ми зарання з татом прийшли. Він не хотів мене саму відпустити. Зайдім до тата, га?
Ганна вагалась. Їй ніяково було одмовити Талі, особливо тепер, коли Таля так щиро поділяла Володимирів успіх, однак же ж ніяково було й підступити до Ніка після того, як він заборонив Ганні переступати поріг свого дому. Але в ту ж мить Ганна засоромилася свого вагання, побачивши, як сходами до них наближався Нік. Його кроки були несміливі, видно було, що він із великим зусиллям перемагав самолюбство.
Ганна пішла йому назустріч.
Обоє шанобливо привіталися. Вмовкли.
— А Баталова прекрасно співала сьогодні, — промовила Таля, щоб тільки розвіяти ніяковість батьків.
— Н-да. У неї чудовий голос, — відповіла Ганна.
— А оркестр хіба кепський? — звернулася Таля до батька.
— Треба віддати Володимирові Андрійовичу справедливість, із нього путній вийде диригент. Я з великою насолодою слухав увертюру.
Ганна пильно вдивлялася в Ніка, щоб зрозуміти, наскільки щирий був його тон. Вона промовила байдуже:
— Може, пересічний і вийде.
— Ні, ні, є дані, безперечно є, — намагався перечити Нік, але зараз же перейшов:
— Ну, як же вам живеться?
— Так собі, по-холостяцькому. Володимир Андрійович у свою дорогу, а я в свою. Ходжу на лекції до професора, часом слухаю лекції в музичному технікумі, аби заповнити час. А ти як?
— Моя праця тобі відома: вдень на заводі, а увечері в своїй келії. Я тепер у буквальному розумінні чернець.
— А взагалі як праця?
— Посувається потроху. Дещо передумав, роблю наново. Деякі експерименти вдалися…
До третього дзвоника Ганна багато вже знала деталей із Нікового життя. Вона вся перейнялась його інтересами й слухала з таким почуттям, ніби це був Ніків звіт там, на дачі.
Ганна сідала на своє місце у третьому ряді якраз у той момент, як Володимир підходив до свого диригентського пульту. Він упізнав Ганну в напівтьмі, й очі йому привітно заіскрились. Він уже впевнено тримався перед оркестром. Але тепер образи його музики для Ганни змішувалися з життям і шумами заводу. Модуляції феєричного вступу були подібні до іскристого дощу бессемера[22].
Ганна була в задумі. За успіх Володимира вона певна. Вона боялась за Ніка. Часами в музиці вона вчувала його скарги.
"…Праця моя йде добре. Я не хотів би ні про що думати, як тільки про неї. Але часом, ти не повіриш… Часом хочеться все, що досі зробив, усе мстиво зруйнувати… Запити… Забутись… І головне — знаєш, що цього вже ніколи не виправиш… Ні, тебе я не засуджую"…
Бідний Нік! Так, що сталося, того не виправиш. Але невже через те, що він раз поступився, він не має права на ласку, заспокоєння? Ганна вже обурювалась проти будови людської психіки, проти її етикету. В цій дії вона багато передумала й щиро шкодувала Ніка. Нетерпляче чекала кінця дії, щоб, побачившись із ним, сказати щось тепле, заспокійливе.
Ганна знову зустріла його в коридорі з Талею.
— А ти за цей час дуже змарнів. У тебе не було раніше цієї зморшки на чолі. Так і хочеться торкнутися рукою, щоб розгладити її.
— Що покладе життя, того вже людська рука не здійме.
— Не треба бути таким песимістом. Ти ж колись вірив у силу людської руки. Ще знайдеться така, що все розгладить…
Нік безнадійно посміхнувся, не відриваючи свого задумливого погляду, націленого десь поверх людських голів.
У цей час із натовпу перед ним виринув Володимир. Усі на мить зніяковіли, а найбільше сам Володимир, що, певно, не сподівався зустріти Ганну в такому товаристві.
Нік уклонився перший.
— Вітаю вас, Володимире Андрійовичу, ви сьогодні справді заслуговуєте на лаври.
Володимир вдячно потис руку Нікові.
— Успіх незначний, але я радий і такому. Могло бути гірше. Розумієте, мій соліст альт не прийшов. Я й так був нервовий, а тут іще цей… Скандал! Але поволі увійшов у свою роль, альта замінив…
— Виходить, що ми даремно стільки очікували на Талю, — промовила Ганна, — Таля з батьком пішла з дому просто до театру.
— Молодець, що прийшла. — І Володимир обійняв розв'язно Талю за шию.
Таля соромливо зашарілась. У той момент якось усім стало ні про що говорити.
— Ну, вибачте, — вклонився Володимир, і раптом відійшов до групи професорів-музик, що наближалися. Професори оточили його і, взявши попід руки, зникли в натовпі.
Ганна провела його очима й тріумфально глянула на Ніка. Нік так само дивився десь понад головами людей, але, відчувши Ганнин погляд, звернув на неї очі. Тоді обом стало ніяково. Ганна зраділа, почувши другого дзвоника, стала прощатись.
— Заходь коли-небудь вільним часом до нас… Гадаю, що ти на мене не сердишся.
— Та чого, я з охотою коли-небудь, — у сум'ятті відповіла Ганна й, поцілувавши нашвидку Талю, відійшла.
У третьому антракті вона не виходила з партеру. До неї підійшов Володимир. Він був наелектризований і не міг ні про що певне говорити — забіг, ніби щоб тільки відпочити біля неї хвильку. Але Ганна була задоволена з самої його присутності біля себе, відчуваючи погляди десятків націлених на неї біноклів. Ганнині гордощі ще збільшилися, коли до них наблизився поважний сріблистокосий маестро — Гдаль.
— Моя дружина, — відрекомендував Володимир. Ганні здавалося, ніби вона так зашарілася, що Нік зі своєї ложі повинен був помітити її зачервонілу шию.
Володимир скоро відійшов, а Гдаль залишився сидіти біля Ганни. Під час дії вона кидала спостережливі погляди на Гдаля. Він зосереджено слухав, схиливши голову; з його вигляду знати було, що він задоволений диригентом.
Після вистави Ганна затрималася з Гдалем у залі, очікуючи на Володимира, але замість його до них підійшла делегація з оркестрантів, запрошуючи Гдаля й Ганну Павлівну на учту, що її влаштовує адміністрація опери на честь дебютанта-диригента. Ганна була приємно вражена такою несподіванкою, але від участі в учті відмовлялася. Тоді Гдаль фамільярно взяв її попід руку і цим маневром ліквідував усі заперечення.
У фойє були накриті столи з наїдками та питвом. Було кілька поважних гостей із професорів, сходилися артисти та оркестранти. Всі вони з шанобою нахилялись до Ганниної руки, і Гдаль, як безсторонній конферансьє, рекомендував: "професор Мурий", "артист Джіонеллі", "Заремба — артистка"…
Раптом усі звернули увагу на жінку, що тільки-но увійшла. Професори навперейми тиснули їй руку, засипали компліментами. Всі ознаки були за те, що це Баталова. Ганна з цікавістю і навіть із домішкою заздрості оглядала її. Баталова була, як для жінки, висока, трохи повна, але мала привабливі риси обличчя: з маленьким горбком ніс, пухкі пристрасні губи. Все обличчя було матового кольору слонової кості.
Гдаль їх познайомив:
— Ганна Павлівна, дружина Володимира Андрійовича.
Баталова, людина, що звикла завжди мати успіх, трохи фамільярно подала Ганні руку.
— Дуже приємно… Ви сьогодні мусите бути задоволені з успіху Володимира Андрійовича.
— Я не менш задоволена й з вашого успіху…
Але Ганнині компліменти для Баталової, вочевидь, мало важили, вона, не слухаючи Ганну, звернулася до Володимира, що підходив до них:
— Я не сподівалася, що ви такий винахідливий… пам'ятаєте другий акт?..
— А-а!..