Підкладем ідеї, яка зрікається моменту панування і дбає лиш про те, щоб хтось забезпечив мир, – не є очевидно ніяка нація, лише суспільність, кляса, в найвищім випадку – плем'я, щось як бретонці або провансальці. І дійсно, до цього "ідеалу" поволі вертаються на ці "самостійники"; до ідилії мирного племени, без "глитаїв" і "насильників", де "всі люди є собі брати, де панують слабі, а де сильні окричані злочинцями – щаслива утопія міщанських кастратів в політиці[101-1].
Для політиків цієї психіки очевидно не лиш держава була непотрібна (плем'я обходиться без неї), а й саме поняття нації розпливається і почасти навіть компромітується. Так воно й мусить бути, бо хто відкидає поняття політичної нації, мусить прийти до негації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державнополітичних змагань. Ми бачили вже в хліборобівдержавників, що поняття української нації поволі розпливалося в них у понятті однієї з галузок "руського Сходу"; для них українець не більше різниться від москаля як баварець від прусака; подібно Драгоманова не "пересвідчили... наука і практика", що "Росія і Русь зовсім два окремі народні тіла (так, як Русь і Чехія, або Германія)". Ми були для нього просто Русь, "а які ми руські – чи ми разновидність общого, чи окреме зовсім, цього правду сказавши, гарно ніхто не знає". Суть кожного колективу – бути примусовою організацією – (незалежно від способу повстання його), – у відношенні до нації, для провансальців не зрозуміла. Драгоманів декілька разів протестує проти "примусової національности". Ця примусовість для нього щось ненормальне, витворене "лихими порядками", але ніяким способом не є суттю національної вдачі. Кониського, за те що той цю примусовість приписував, між іншим, московській вдачі, зве він "дурнем"[102-1]. Змушувати когось, аби він належав до тієї нації, членом якої родився, є для " свободолюбного" Драгоманова "нісенітниця", "ортодаксія", "фанатична виключність". Він виправдує національне ренеґатство, бо він проти того, аби колектив накидував одиниці "примусові думки" і "примусові почування, які треба раз на завжди залишити на волю особи". Слово ренеґатство "мусить бути викинене з лексикону, як наслідок часів релігійного фанатизму"[103-1]. Так думав Драгоманів, так думало й пізніше українство, що – як ми вже бачили – неґуючи всякі права загалу супроти одиниці, договорилось до права сецесії одиниці, себто – до звеличення того ренеґатства, яке боронив Драгоманів. Для них національности не було, були "лише люди польської і руської породи", одиниці; подібно як одиниці, так і поодинокі громади мали празо сецесії, з національного зв'язку: "автономія політичної громади є... воля кожної громади признатись до того народу і приступити до тієї спілки, до котрої вона сама хоче"[104-1]. Твердження Мораса, що "сума колективних інтересів (даної нації) не є ще загальним інтересом" (L'interet general) – було незрозуміле для провансальців. Для одного з теоретиків українофільства "національність є лише психічна форма", а тому можуть існувати одиниці... двох національностей, бо "совмєщеніє двох форм зовсім не те, що совмєщеніе двох елементів змісту, що себе взаємно виключають, напр., двох протилежних вірувань, двох пристрастей, що боряться між собою"[105-1]. І це було також льогічно: коли з поняття нації виключається все, зв'язане з волею, з афектом: жадоба "панування", "пристрасть", релігійність, – очевидно від нього не лишається нічого; тоді можливе все – два народи в одній нації (для Драґоманова), дві національности в одній людині, і всяка інша нісенітниця, як можливою є тоді суверенність без суверенности, самостійність без самостійности, незалежність тотожна з федерацією, федерація ідентична з автономією, а нація з племенем...
До цього безнадійного еклектизму дійшла наша політична думка, відмовляючись від вольового моменту, як засадничого в понятті нації. Там, де нема волі, нема експансії; де нема експансії – є лише оборона; де є лише оборона – є ідеал миру, і заник потреби організаційнодержавного центру, а коли наступає цей заник, свої найвищі функції нарід передає іншій нації, а сам перестає нею бути. Це було в нас якесь політичне толстівство. Л.Толстой також виходив із заперечення нації, як організованого колективу, що з природи речі стремить до експансії. Для нього єдність між: народами нічим не нарушувалася б, коли б не було урядів. "Хто б ви не були (пише він) – француз, москаль, поляк, англієць, ірляндець, – зрозумійте, що всі ваші інтереси: людські, промислові, торговельні, мистецькі або наукові... нічим не суперечать інтересам інших народів... Зрозумійте, що питання про те, кому вдалося забрати Вей Хай Вей, Порт Артур або Кубу – вашому урядові або іншому, – для вас не лише байдуже, але всяке таке завоювання, яке зробить ваш уряд, шкодить вам через те, що неминуче тягне за собою всякого роду примуси на вас вашого уряду, щоб зневолити вас брати участь в грабунках і насильствах, потрібних для завоювань і їх утримання. Зрозумійте, що ваше життя ні трішки не поліпшиться від того, чи буде Ельзас німецький чи французький, чи будуть Ірляндія і Польща вільні або уярмлені". Уважливий читач побачить скільки спільного з писаннями наших провансальців має це маячення божевільного! Воно цікаве для нас своєю внутрішньою логікою: хто дбає лише про "життя" і про те, щоб йому не було ніяких "шкід", для того не існують вищі цілі нації, ані шляхи до їх здійснення; хто ж тратить нерв здобувати щось, тратить і нерв оборони того, що має, і тому, гр. Толстой логічно уважає, що апостолам світового співжиття повинно бути байдужим, чи їх країна буде вільна чи в ярмі. Логічним дальшим висновком було б, що й поняття нації треба скасувати, як таке, що веде до незгоди в світі, і Толстой робить цей висновок. В нього для народу "нема ніякого глузду" нарушати інтереси іншого народу (це кажуть і наші провансальці), "і тому, здавалося б, що чувство патріотизму, що вже відживає, як зайве і таке, якого не дасться погодити з свідомістю братерства людей різних народностей, – повинно б було все більше і більше зникати, а там і зовсім щезнути"[106-1].
До таких висновків прийшов яснополянський "мудрець", і до них – тільки не так цинічно – прийшли і наші провансальці: до свого патріотизму, до заперечення спершу експансій і "шовинізму", потім – самостійности на річ симбіози, до мирного життя країни, "где все обильем дишет, где реки льются чище серебра, где ветерок степной ковыль колышет, в вишневых рощах тонут хутора", патріотизму, як любови лише до фізичної природи свого краю, його етнографічних відмін, пісні, звичаїв, коротко – до провансальства.
Така була еволюція нашої державної думки. Об'єктивація волі нації затрималася тут на першім щаблі – на любові до свого краю, примітивній і наївній, що не розуміє ані потреби агресії, ані значення моменту панування (суверенности) і підчинення перших двох елементів нації (території, людности), елементові влади, без якої жодна нація не вийде з пелюшок провінції. Спершу – держава, як воля від чогось, спокійний добробут, щастя всіх, земля і воля, лиш з іншим клясовим змістом (щастя "степовиків", щастя "городовиків"), без уваги на те, хто цією державою володіє. Дальше поняття держави трохи розширилося, виступаючи поза рамки чисто групових чи особистих потреб, – на інтереси народу взагалі і території, але знов не як політичної цілости, бо політика й тут лишилася в чужих руках. Нарешті Україні призначено навіть політичну ролю, але не власну, лиш як додаток, причіпку до чужої. Нерозуміння моменту влади, зайвість його, коли всі нації засадниче є солідарні, коли боротьба між ними – непорозуміння, – надавала поняттю нації (в усіх її щаблях розвою) хиткий і невиразний характер, характер чогось розпливчастого, що переходило від "нації" до "народу", від "народу" до "племени", нарешті – до заперечення поняття нації і повного його підчинення якійсь вищій надорганізації. Поняття нації поволі заступилося поняттям плебса, групи, якої свідомість доросла лиш до усвідомлення собі своїх економічних або культурних потреб, і якій засадничо бракувало всякого розуміння значення аристократичного елементу в організованій суспільності ("панів, попів і царів").
Цим пояснюється ніби суперечність державницької концепції провансальства. Чим пояснити, справді, з одного боку нібито анархістичність цієї концепції, нехіть до держави як такої, а з другого – одночасну потульність перед всякою наднаціональною організуючою силою ("людськість", "слов'янство", "европейський Схід")? Це пояснюю я так: ставлячи "во главу угла" своїх поглядів на державу інтереси одиниці (або їх гурту), її "волю" (та її відміни – "добробут" та ін.), – провансалець мусить стреміти до такого устрою, який би забезпечував цю якнайбільшу "волю". Так прийшов він спершу до байдужости, а потім і до заперечення держави. Але, з другого боку, прив'язуючи якнайбільшу вагу до партикулярного (свого Я, до своєї провінції, інтересів даної Генерації, вузькоекономічного добробуту й безумовного миру), він примикав очі на решту; оскільки інтереси цього партикулярного, що одиноке його цікавило, були сяктак задоволені, він уже не журився "загальним", організацією колективу, державою і терпів її. Аби була "земля" і "воля", то все одно, чия була "влада". Тим, між іншим, пояснюється крайня хитливість українського провансальства, його скоки, брак усталених переконань і т. п Це все походило з того, що замкнений у вузькім крузі своїх партикулярних інтересів, провансалець не мав ніяких поглядів на питання "високої політики"; він приймав, як типовий "обиватель", всяке їх рішення, яке дало б лиш йому дихати в його тіснім крузі. До спору про владу він ще не додумався, він думав лиш про "ліси й пасовиська" і про мир, про право молитися своєю мовою, тощо, а хто йому це все дасть, "як там впорядкується вище державне начальство" як казав Драгоманів, це його не інтересувало[107-1].
Для Фоєрбаха "der Leib ist mein Leben selber", так і для Франка "вічне" було лиш "тіло". Для провансальців – одинокою реальністю кожний поодинокий громадянин у суспільності з його буденними потребами.