Всі люди були на панщині, в тому числі і родина його брата Йосипа "... Дома були тільки діти... вони сиділи під хатою на призьбі. Побачивши, що якийсь "пан" під'їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гонити на панщину. .. Коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв їх Тарас Григорович, що він їх дядько, діти довго не вірили йому. А коли Тарас угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідку бабу Лимарку та Боровичку зварити вечерю. Після панщини, увечорі усі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса. Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва" ...
Там же в Кирилівці поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. "Була я на городі, копала грядки, — розповідала Ярина, — дивлюсь, біжить моя дівчинка:
— Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе...
— Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.
— Здраствуй, сестро... — Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний, поклав голову на коліна і просить, щоб я розказувала йому про життя своє_гірке".
Але за Шевченком весь час наглядає поліція і вже 15-го липня, коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовичів, його було заарештовано. Перебуваючи під арештом у Черкасах, поет пише вірш "Сестрі" та "Колись дурною головою", де говорить:
0 горе! Горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні!
Привізши Шевченка до Києва і зробивши допит, йому дозволили жити під наглядом поліції. Тут він зустрівся із своїм старшим товаришем художником Іваном Сошенком, який викладав малювання у 2-й київській гімназії, а також познайомився з молодим учителем Михайлом Чалим, майбутнім біографом його.
Розглянувши зроблені на Шевченка доноси підчас подорожі по селах Київщини, київський генерал-губернатор повідомив шефа жандармів, що справа Шевченка залишена без наслідків і що йому дозволено повернутися до Петербургу.
Відвідавши своїх київських знайомих і діставши дозвіл на поворот до Петербургу, Шевченко, не побувши в Україні і трьох місяців, вирушив з Києва. 13 серпня, заїхавши у Переяслав, поет завітав знову до Козачковського. Але й за ці три місяці Тарас Шевченко побачив багато. Воно лягло йому на серце страшним тягарем, поет скрізь бачить тяжкі наслідки Переяславського договору, який свого часу зробив гетьман Богдан Хмельницький з Москвою якраз тут, у Переяславі, де ще 1845-го року поет написав свій невмирущий "Заповіт". Козачковський згадує, що "настрій у нього був гнітючий". Побувши там два дні, Шевченко написав гостру сатиру:
"Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подивись!
Упився б! здорово упивсь!
І, препрославлений козачий
Розумний батьку !.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь,
Або в калюжі б утопивсь,
В багні свинячім...
Поет своїм великим серцем збагнув усю трагедію України. Він розумів, що наперекір гетьмановим планам — "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився", Україну грабує Москва: "Байстрюки Єкатерини сараною сіли".
Це старовинне козацьке полкове місто, колись красиве й горде — тепер було зруйноване, занедбане а з людей окупант поробив рабів. І ця картина, що стояла перед ним, ніби уособлювала всю Україну. І як бачимо, наш поет повертався до російської столиці ще з більшим переконанням, що все те нещастя принесла з Україну Московія.
Т. Г. Шевченко. Понад Россю. Папір, олівець (21,8 ? 30,4 см). [VII. 1859]. Національний музей Тараса Шевченка.
Пробувши в дорозі 20 днів, Тарас Шевченко 7-го вересня вранці приїхав до Петербургу. Тим часом ще до виїзду Тараса Шевченка з Петербургу і під час його відсутносте провадилося листування міністерства освіти, жандармерії, цензора, де брав участь і сам цар, у справі дозволу на видання "Кобзаря" та інших творів, і після багатьох викреслень було дозволено друкувати.
В одному з листів в Україну поет 26-го листопада так згадує про цензурні обмеження: "Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так проклята одчистела, що я ледве пізнав свої діточки".
НОВЕ ВИДАННЯ "КОБЗАРЯ"
Між 15 і 20 січня вийшло з друку нове видання "Кобзаря" з портретом автора, який намалював художник Мікешин. За друк 6050 примірників "Кобзаря" Тарас Шевченко заплатив 1048 крб. 10 коп. Гроші на цей друк поет позичив у Симиренка.
Вихід у світ цього важливого видання ще більше піднесло славу нашого поета. Для того часу шеститисячний тираж був досить великим, проте "Кобзар" швидко розходився, здобуваючи успіх не тільки авторові, а і всій Україні та її культурі.
Поет сам розсилає це видання для продажу, пише листи до знайомих, шле "Кобзар" друзям з присвятою. Посилаючи свою книгу Марку Вовчку, Шевченко написав: "Моїй єдиній доні — Марусі Маркович — і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко". Подарував поет свою книгу і славнозвісному кобзареві Остапові Вересаєві.
Слідом за "Кобзарем" вийшли окремими книжками в серії "Сільська бібліотека" тиражем по три тисячі поеми "Тарасова ніч", "Гамалія", "Катерина", збірка віршів "Псалми Давидові".
Звідусіль надходять прихильні відгуки, рецензії. Вірші Шевченка систематично з'являються в багатьох виданнях, в оригіналі і в перекладі на російська та інші мови.
Про успіх нового видання "Кобзаря" серед народу чи не найкраще бачимо з листа самого Панька Куліша, що саме побував у Полтаві. Він писав до Тараса Шевченка: "Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут бо не то пани і паненята; а всяка душа письменна й щира з вашим "Кобзарем", наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко їм і книжок не буде треба, бо повитверджували усі ваші вірші напам'ять, — і стрівайте, чи не по "Кобзареві" вони й богу моляться", — додає Куліш у жарт.
Один з творів, що викликав в ті часи багато захоплюючих відгуків і суперечок, був лист Тараса Шевченка до редактора журнала "Народное чтение"; де він надрукував свою автобіографію, що закінчувалась словами: "Мої рідні брати і сестри, про яких мені тяжко було згадати у своєму оповіданні, ще й досі кріпаки. Так, пане добродію, вони ще й досі кріпаки". Цей лист викликав сильне враження ще й тому, що розмови й дискусії на цю дразливу для уряду тему захопили вже не тільки інтеліґенцію, а й ширились по селах, як про реальну близьку волю — про знесення кріпацтва.
Цей лист передрукувала низка інших газет російських і польських.
Тим часом в газеті Герцена "Колокол", що виходила в Лондоні, надруковано "Доповнення до біографії Тараса Шевченка", де з обуренням змальовано свавілля черкаського справника Табачникова в Межиріччі та київського жандарма Гессе і в гострій формі згадано про арешт Шевченка тим самим Табачниковим минулого літа.
Та найбільшого тріюмфу зазнає Шевченко під час його виступу на літературному вечорі в Петербурзі, в залі Пасажу 11 листопада 1860 року.
Письменник Обручов про цей вечір писав за кордон своєму другові — відомому критикові Добролюбову: "Було літературне читання в Пасажі з участю Достоєвського, Бенедіктова, Майнова і Шевченка... Шевченка ж прийняли з захопленням, яке буває тільки в італійській опері. Шевченко не витримав, пустив сльозу і щоб заспокоїтись, мусив на кілька хвилин вийти за лаштунки. Потім читав малоросійські вірші... Публіка насолодилась мелодійністю його мови".
Це саме підтверджує і студент-грузин Кіпіяні у своєму листі додому.
Але говорячи про надзвичайну популярність Шевченка після повернення із заслання слід згадати, що вона декого з росіян дратувала. Журналістка Е. Штакеншнейдер у своєму щоденникові за 1860 рік з деякою амбіцією пише про згаданий вечір: "От вік вивчай і нічого не зрозумієш того, що називають публікою, — пише вона, — Шевченка вона так прийняла, ніби він геній, що зійшов до залі Пасажу просто з небес. Ледве він устиг зайти, як почали плескати, тупотіти, кричати. Бідний співець зовсім розгубився... Шанували мученика, що потерпів за правду... Але Достоєвський ще ж більший мученик за ту ж правду ... Тим часом Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але далеко не так. От і розбери..." — закінчує вона з невдоволенням.
Шевченкові успіхи в літературній галузі ішли впарі з успіхами в ділянці малярства і гравірування. Майже одночасно наш поет дістає звання академіка. У "Відчиті імпер. Академії мистецтв" з 10 травня 1859 року по 4 вересня 1860 року зазначено, що урочисті річні збори Академії мистецтв удостоїли Тараса Григоровича Шевченка звання академіка: "Імена Шевченка та інших вибраних членів Академії проголошені були, при звуках труб і літавр, на загальних річних урочистих зборах Академії 4-го вересня конференц-секретарем Ф. Ф. Лавовим" .. .
Тим часом поет наполегливо працює над редагуванням своїх поетичних творів, готуючи їх до нових видань. Цьому сприяла швидка реалізація щойно виданого "Кобзаря". Це бачимо й з того, що московський видавець К. Солдатенков вів переговори з Шевченком про третє видання "Кобзаря". А наприкінці року виходить з друку в Петербурзі "Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поетов" за редакцією М. Гербеля, з яким свого часу поет познайомився в Ніжині, В перекладах цього "Кобзаря" взяли участь М. Гербель, О. Плещеєв, М. Берґ, Л. Мей, М. Курочкін та інші. В "Кобзарі", крім перекладів, також уміщена автобіографія поета.
Всі ці видання сприяли ще більшій славі поета. Звідусіль надходили вістки про переклади й видання окремих поем та поезій Шевченка різними мовами: польською, чеською, болгарською, словінською, російською та іншими.
Уболіваючи за долю українських дітей, яких русифікували школи в Україні, де викладалося все російською мовою, Т. Шевченко уклав українською мовою "Буквар" і 21 листопада 1860 року дістав дозвіл на друк. А на початку 1861-го року цей "Буквар" уже побачив світ. Це було великою подією у ділянці освіти й національного виховання в Україні.
Хоч поет був уже тяжко хворий, він завзято розсилає це видання, розраховане на користування в недільних школах. М. Чалому він висилає до Києва 1000 примірників, а в листі пише, що хоче видати ще українською мовою аритметику, географію та історію України.