Привітався з усіма ними. Але до першої він до Марії кинувся:
— Маріє, ось тобі гостинець! Ми були в Карпа. Його жінка така ґречна — каже, що в тебе гарні руки. І казала — дарує тобі оці нитки. Казала: "Нехай тобі сестра Марія вишиє гарну долю на сорочці!"
Марія знітилась, почервоніла, але вдячно поцілувала Ілька і забрала моточок.
— Ой! — Скрикнула Катерина, беручи з рук сестри клубочок. — Та це ж шовкова нить багряна!
Марія промовчала, тільки ще раз поцілувала Ілька. На що Михайло з-під своєї гори-ноші спитав:
— То будемо цілуватися, чи хто куди йтиме?
— Ти куди? — Спитала Катерина.
— Я біг по Лиску. Та побачив вас і завернув.
— А ми йшли до череди, та здибали Михайла.
— А я йшов додому та здибав усіх вас. Тому я йду додому.
— А ми підемо до череди, — в один голос вимовили дівчата.
— Тоді я піду з Михайлом! — Вирішив Ілько, і вони рушили кожен своїм шляхом.
— Михайле! Розкажи, що там у вуя було? — Забігаючи вперед, поцікавився Ілько.
— Потім розповім. Я ледь ноги тягну. Я ж не Микита, щоб жеребців підіймати.
— Микита підіймав не жеребця, а коня. Бо кінь смирний, а жеребець міг би і покусати Микиту.
— З тобою поговориш... Дай долізу додому, повечеряю і тоді все розповім, що трапилось і мені, і вуєві.
Вже тиждень тому пішов Михайло допомагати їхньому вуєві, материному старшому брату. Заново перекривати хату лемехом та підрихтувати комору. За Дорогожичами, у Сирецькому лісі, вуй, чоловік уже літній, мав невеличке по-ле-засіку, добрий садок і одне бортне дерево — стару-престару велетенську липу. Михайло допомагав вуєві цілий тиждень. А тепер ішов з гостинцями від шюго.
У двір Михайло заходив не через хвіртку, а через ворота. Бо у хвіртку не проліз би зі своєю поклажею. Заносити до хати його ношу йому допомагали всі гуртом.
І вечірня хата, крім запаху живиці від скіпок зі смолки в посвіті і кислого кожум'яцького духу, наповнилась запахом любистку, дубової кори, липового лубу, зів'ялого макового листу.
Михайло приніс повен горщик, лубом зав'язаний, добірного макового зерня. Здоровенний сніп маку. З полотняної торби ледь не вивалювалися червонобокі та золотаві яблука. Ще був глек, обплетений бе-рестою, повний вохристих світлих грушок-падалок, та таких солодких, як мед! Козубок сливок і торбу сушених вишень. У берестяній коробці з кришкою — мед у стільничках. Завбільшки з овечу голову! Торбину здоровенних бобових стручків і торбинку з гороховими стручками зеленими. І торбину добірного ячменю. Матері Михайло подав пучечок маленьких диких маківок. Мати обережненько поклала дикий мак на поличку над мисником.
Та найголовніше — Михайло приніс живого дрозда. Крила поборка-ні суровою ниткою, ніжки сплутані шворкою із тонесенького лика.
— Ці дрозди оббивають ягоду! — Пояснив Михайло. — Так ми на них сітку поставили. Повну сітку взяли.
— Я для нього клітку змайструю! — Похвалився Ілько.
— То роби, а не хвались. Тільки сховай його до козуба. Та віко козуба добре прив'яжи. Бо інакше з нашою кицею йому гаплик.
ЧЕТВЕР
Учетвер Ілько прокинувся разом з матір'ю. Було ще поночі. Тільки в усті печі під сухими очеретинами спалахував вогник, який роздмухувала мати. Ілько прошмигнув у сіни, і двері не рипнули. Певно, вчора бігуни добре помастили. А все Михайло. Він страх не любить скрипу й рипіння.
У сінях зовсім темно. На низькій широкій скрині під старим своїм кожухом сопів уві сні дідусь. При кожному його диханні чулося хрипіння в грудях, ніби суху бересту теребили.
Ілько навпомацки пробрався до здоровенної дубової діжки. Там вони зберігали те збіжжя, що на повсякдень. Треба — набрав мірку і засипав у жорна. Та й ганяй камінь! Краще за всіх меле Катерина. Не брати і не батько, що в рази сильніші за неї. Як стане, як заведеться крутити погонич!
На дубовій діжці важка товста дошка. Щоб ніяка миша не проникла крізь найменшу щілину. От на цю дошку і поставив Ілько невеликий козуб із птахом. Навпомацки перевірив, чи зав'язана шворка на петлях кришки і самого козуба. Все було на місці. А всередині берестяної коробки закамешився птах. Це зразу порадувало Ілька: значить, кішка не дісталась до дрозда. Тепер головне — відігнати корову в череду і взятись до роботи. Треба таку клітку зробити, щоб їхня смугаста Мурка не дістала лапою пташку. Щоб не поламала решітку. Бо кішка Мурка в них прездорова. І великий мисливець на птаство. Одного разу навіть голуба притягла. З одного кута двору в інший його волочила. Поки знайшла добре містечко і там його розпатрала. По всьому подвір'ю пір'я та пух літали. А вона з набитим черевом розляглась у холодку і навіть лапою не хотіла повести. Сусіди он скаржаться, що до них миші пролазять. А в їхньому господарстві мишей немає. І птахи — тобто горобці та голуби — нижче даху не сідають.
Ілько відхилив хатні двері. І в сіни, разом з блакитним присмерком, попливло передсвітанкове холодне повітря.
Ступаючи навшпиньки по росяному споришу, Ілько підступив до колоди і витяг найменший чіп. Вода тугою цівкою вилетіла з колоди і вдарилась об дубову плаху, на яку ставили відра, коли набирали воду. Добре це дідусь колись влаштував. А батько та брати ще дорихтовували і з водогоном-колодою. І зі схилом гори, яку вони закріпили і палями, і кущами терну. Дідусь завжди говорив: "Те, що створено не нами, але нам не заважає, не треба рівняти, копати чи рубати! Треба його нам на користь обертати, тільки не руйнувати".
Ілько тільки трохи сполоснув обличчя: йому сьогодні і без прохолодної води сон відійшов.
Що сказав брат Михайло? Що треба дроздові розплутати ноги, щоб він не лежав на боці, а стрибав. І друге — не поїти і не годувати. Бо як дати сьогодні їсти і пити, а він відмовиться, то потім теж не їстиме й не питиме — і сконає. А от на третій день він укоськається. І спраглий і голодний візьме від людини їжу.
Коли Ілько затуляв чіп у колоді, краєм ока побачив, як у шпарку хатніх дверей наче промайнула сіра тінь. Дійсно, як він тихо відхиляв двері в сіни, то вгледів на діжці Мурку. Вона стала дибки, самий білий кінчик хвоста в неї посмикувався. І вона намагалась лапами роздерти берестяну кришку. Всередині козуба наполохано камешився дрозд.
— А брись! А брись! — Насварив Ілько кішку Мурку і вигнав її на двір із сіней. "Віджену Лиску й одразу сяду робити клітку. Бо інакше буде біда!" — подумав Ілько і вже взявся за ручку, щоб зайти до хати, як з-під кожуха почувся хрип, важке дихання, а тоді — дідусів голос:
— Відчини, дитино, двері, бо не бачу, й де мої берестяники. Ох, старість не радість.
Ілько підсунув поближче до низької скрині капці-берестяники. Так-то вдень дідусь ходив босий, але зранку по холодній землі йому було боляче ходити. Дідусь напівжартома-напівсерйозно говорив: "По молодості людина — як добрий жбан з медом. Всі клепки на місці, всі обручі та чіп притертий. А старість тоді приходить, коли якась клепка трухлявіє і починає протікати чи обруч де розійшовся, чи чіп недобре притирається. От тоді із людини, як із жбана, починає витікати мед життя! — І додавав сумно. — Та й мед стає якийсь чи то гіркий, чи то закислий".
Дідусь почав виповзати із свого старосвітського кожуха. Бо тоді ще був кожух шитий, як сорочку через голову вдягали. І не було такого, щоб людина ходила розхристана, розкривши поли каптану чи кожуха. От як почалися то війни з половцями, то родичання, то перейняли від язичників одяг, що має дві поли — ліву і праву.
— Дідусю, вам допомогти? — Схилився Ілько до дідуся.
Той захрипів, набираючи повітря в груди, і на паузі подиху сказав:
— Іди... Іди... Дитино... Я сам... потихеньку... помаленьку. Іди... онучку. Ілько облишив дідуся і тихо відчинив двері до істобки.
В істобці мерехтіло світло від вогню в усті печі та двох настінних світочів зі смоляними щіпками.
Ілько здивувався: він тільки вмився, відігнав Мурку від дрозда і два слова сказав дідусеві, а вже всі прокинулись. Батько сидів на ослінчику і вмотував свіжі онучі, а Марія подавала йому нашмаровані звечора чоботи.
Катерина складала в кутку на йолі ковдри і на них подушки.
Михайла не було — він спав на горищі в хліву. Вогонь у печі гоготів і викидав через устя в димник вогняні іскри, що летіли роєм у димник. Від тих іскор на самій сажі чорному, як ніч, димнику, спалахували час від часу червоні вогники.
— Тату! Я хочу зробити клітку. Можна взяти різаки, свердло і пилочку?
— Попрохай Михайла, — втрутилась матінка. — Він швидко і добре клітку зробить. Бо ти ще щось поламаєш.
— Мамо, та я ж хочу сам! Це ж мій дрозд, і я йому хату зроблю.
— Жінко, не переймайся! Нехай хлопець сам робить. Нехай навчається!.. Але пам'ятай: і свердлечко, і різаки, і пилочку — три-ма-ти рівно і прямо! Пилку не шарпати! А вести легко і рівно, і вперед, і назад. Пам'ятай це і не зводь із рук та заліза очей! Щоб око і рука робили одне діло водночас!
Знову на сніданок була густа пшоняна каша та вчорашні коржі. Але зате на кінець сніданку був не квас чи узвар. Мати висипала у здорову миску всі грушки-падалки, які приніс брат Михайло, а в другу миску — сливки. Невеликі, може, трохи більші від тернин. Але під їхньою чорно-синьою шкіркою була така медова м'якоть!
— Мамо! А меду? — Не втримався Ілько, обсмоктуючи кісточку.
— Мед, яблука та зілля ще не освячені. Завтра освятять — тоді ласуй! Михайло здвигнув плечима:
— Для чого до попина в церкву нести овочі, зілля та мед? Ми з вуєм із заповідного потаємного джерела здоровенну корчагу привезли. І вуй над усім врожаєм заговори проказав і водою джерельною все окропив. Хіба б я не освячене джерельною водою та не заговорене заговорами приніс би хоч одну дичку додому на свято?
Дідусь заступився за невістку:
— Заповідна вода охороняє і в діброві, і в полі. А в місті інша підмога — церква. Отже треба і зелень, і мед, і овочі ще раз до церкви понести та й посвятити хрестом і свяченою водою.
Ілько перший вилетів з-за столу. Кинувся у сіни у великім берестянім козубі шукати собі знаряддя. Бо в тому козубі зберігалися всі знаряддя, крім великих тесел і сокир та молотів і найбільших киянок.
Ілько в одну мить все знайшов: і прямий ніж-різак, і свердло, і пилочку, і найменший наструг.
Тепер потрібні дерево для денця, прути для решітки, планки для граней і добре, міцне і м'яке липове лико.