На місці багатолюдного Києва довго тліло попелище. Орда ж покотилася на захід. Під її важкою ходою гинула цивілізація східноєвропейського слов’янства. Перемоги сп’янили ординців: вони тепер жадали більшого — захопити увесь світ.
І хан Бату розділив своє воїнство на дві частини: одна з них попрямувала в країни Західної Європи через польські князівства, плюндруючи їхні землі. Інша частина — попрямувала у південноєвропейські держави, до Середземномор’я.
У 1241 р. був розгромлений польський князь Болеслав Соромливий. Зруйновані Люблін, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав… 9 квітня 1241 р. біля Лігніце полягли воїни нового краківського князя Генріха Благочестивого та його союзників–хрестоносців на чолі з магістром Поппо фон Остерном, полягли раті із Сілезії і Моравії. Дев’ять мішків відрізаних від убитих воїнів правих вух надіслали до нової столиці Каракорум ординські полководці. Це мусило підтвердити їхні блискучі перемоги в Європі, які вони діставали, щоб виконати заповіт
Чингісхана: завоювати землю від краю землі, де сходить сонце, до краю землі, де воно заходить.
Інша частина орди на чолі з самим Бату пішла на болгар, сербів, дійшла до Середземного моря, оточивши могутню кам’яну фортецю — місто Траугут. Ординці нищівно пройшли й землю Угорської держави.
Бела IV та його брат Коломан не сподівалися, що хан Бату зуміє перейти через Карпатські гори. Але його воїни прорубали проходи крізь ліси в горах, дерева спалили й вирівняли дорогу. Орда скотилася з гір і зайняла долину річки Тиси. Влітку 1241 року в долині Тиси, де впадає в неї річечка Соль, угорські війська були повністю розгромлені й розсіяні. Коломан ж був смертельно поранений і невдовзі помер. Бела IV утік аж до побережжя Адріатичного моря, повелів спішно збудувати для себе галеру та перебував на ній постійно, боячись пристати до берега. Хан Бату обіцяв велику нагороду тому, хто принесе відрубану голову цього "невдатного" державця. Угорське королівство перетворилося в руїну. По спорожнілих дворах і згарищах розгулювали зграї вовків–людоїдів, які нападали на кожного, хто ще лишався живим. Лежала в руїнах столиця королівства — стотисячне місто Пешт. Над ним ще довго смерділи дими, дотлівали замкнені в церквах і монастирях людські трупи. Кілька днів хвилі блакитного Дунаю були червоними від крові — ординці кинули в ріку десятки тисяч забитих людей.
Горіли хорватські міста Рагуза, Котора, Свація, Дрівость… Германський імператор Фрідріх, який перед тим відмовився увійти в союз з Белою IV, збирався тікати світ за очі…
Так розплачувалась Європа за зраду, за відмову допомогти Данилові Галицькому в боротьбі проти монголо–татарської навали… Але найдивніше те, що цей жорстокий урок у майбутньому зневажила самовдоволена Європа…
Українсько–руські землі між двох мечів
Данилові Галицькому за цих обставин довелося боротися самому між двома ворожими мечами, націленими в серце України–Русі.
У 1242 р. орда хана Бату рушила з Європи в степи. Дізнавшись, що в столиці Монголії Каракорумі помер великий хан Угедей, Бату повертає свою орду. Він вважав себе найбільш гідним посісти імператорський трон. Проте аж біля Волги довідався, що трон у Каракорумі захопила вдова Угедея — Туракіна–ханум. Покидаючи землі, завойовані в Європі, Бату знову пройшовся мечем і вогнем по Подніпров’ю. Це було небаченим явищем — поворот орди, бо раніше, коли на захід рухалися різні кочовики — алани, угри, булгари та інші,— то, як правило, вони там уже й залишались, асимілізовувались, осідаючи на нових землях. Гадалося, що так буде і з цими ординцями. Розорені руські землі відроджувались. Але сталося по–іншому. Ординці повернулися — і знову принесли розорення землі, яка ледь піднімалася з попелу.
Хан Бату, перейшовши на лівий берег Волги, заснував свій улус — Золоту Орду, і свою ставку — Сарай–Бату. Він починає порядкувати в завойованих землях. Передусім кличе до себе руських князів, роздає дозвіл — тархан — на їхні землі в разі, якщо ці князі визнавали його своїм зверхником. Першим дістав милість хана й тархан Ярослав Всеволодович, брат загиблого на річці Сіті могутнього князя суздальського Юрія. За ним потяглися до ставки Бату й інші князі.
Проте, коли прибув сюди збіглий із Києва чернігівський князь Михайло зі своїм боярином, трапилася несподіванка. Князь Михайло Всеволодович виконав майже весь язичницький ритуал ординців, який вимагав у такому випадку: перестрибнути через вогнище, яке ніби очищало людину від злих замислів; випити кумис — кобиляче молоко. За віруванням монголо–татар, хто п’є кумис, стає ніби їхнім молочним братом. Але Михайло Всеволодович чомусь відмовився поклонитися кущу на південь, "тіні Чингісхана". Літописець повідомляє, що тут же князь Михайло і його боярин "ножем заклана биста" — були вбиті. Мабуть, за давні "гріхи", коли цей князь відмовився добровільно віддавати ординцям Київ.
Пізніше у ставці хана Бату князі руських земель навчилися розправлятися один з одним руками ординців, нацьковували на своїх суперників орди, нашіптували ханам про своїх противників — і князівські міжусобиці продовжувались. Як і боротьба між окремими князівствами, якими володіли ті чи інші династичні лінії Рюриковичів.
Та Данило Галицький до 1245 р. так і не з’явився на поклін до хана Бату. Він відновлював розорені міста, ремесла, розправлявся зі зрадниками–боярами, водночас відбивав у цей період агресії західних сусідів.
Країни Європи, які щойно позбулися монголо–татарської навали, та сама Європа, яка нещодавно тремтіла перед цією кочовою навалою,— тепер угледіла, що руські землі були вдруге зруйновані ордою, котра відходила на схід, і вирішила поживитись за рахунок ослаблених руських земель.
Ще до навали Данило Галицький у Дорогочинській битві 1238 р. розгромив рицарів–хрестоносців і припинив їхнє просування на русько–українські землі. Після ж відходу орди Данилові Галицькому довелося витримати шалений військовий натиск з боку свого колишнього друга дитинства, угорського короля Бели IV. Після відходу ординців король повернувся у свою сплюндровану країну та згадав, що його померлий від ран брат Коломан був вінчаний у Галичі на престол. Бела IV вирішив, що тепер, коли галицька земля вдруге сплюндрована, її легко приєднати до своєї держави.
Влітку 1245 р. угорський король зібрав війська, на чолі поставив досвідченого полководця, який не раз розоряв руські землі, бана Фільнія і зятя свого Ростислава Чернігівського. До них приєднався загін польських ратників на чолі з воєводою Войцеховичем. Разом вони рушили на Галицько–Волинську державу. Невдовзі були окуповані землі західної Волині.
Данило Романович зібрав свої полки, до нього приєднався його родич хан Котян, який на цей час уже повернувся в причорноморські степи після монголо–татарського розгрому. Під стінами старовинного волинського міста Ярослава (тепер це територія Польщі) відбувалася грандіозна, одна з найбільших в історії Східної Європи Ярославська битва (15–17 липня 1245 р.): "… списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, із обох [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранени були сильними ударами списів…", — говорить літописець. Руси на чолі з Данилом Галицьким здобули блискучу перемогу. Бан Фільній потрапив у полон, і Данило Романович велів його жорстоко покарати. Його відрубану голову настромили на кіл, і жадібні, тепер невидющі очі дивились на ту землю, яку він розоряв своїми військами вподовж багатьох десятиліть.
Ця битва поклала край зазіханням західних сусідів на Галицько–Волинську державу. Бела IV тепер сам уже пропонує Данилові укласти мирну угоду. Більше того, пропонує одружити своїх дітей, хоча раніше цього не хотів.
Так була упокорена королівська Угорщина. Але ця ситуація, коли Данило силою меча утвердив себе серед європейських держав, викликала тривогу в ставці хана Бату. Через те посилає до Данила, в його нову столицю Холм, свого посланця Мауци (Могутній). Він став на порозі й кинув лише два слова: "Віддай Галич". Це означало, що Данилові потрібно було негайно їхати в Золоту Орду.
Князь Данило усвідомлював, що він може й не повернутися. Через те передав владу братові Васильку. Треба сказати, що в історії не часто зустрічалися випадки співправління двох братів, коли вони один одному підставляли плече в тяжкі часи свого володарювання.
Хан Бату не відразу прийняв Данила. Він вичікував. У Каракорумі знову точилася боротьба за імператорський престол. І він, певно ж, розмірковував, чи доведеться йому воювати за цей престол і чи потрібні будуть в цій боротьбі спільники, скажімо, Данило Галицький і його ратна сила.
Ситуація в Каракорумі склалася не зовсім сприятливо для хана Бату — на престол сів не бажаний йому хан Гуюк. Тоді Бату прийняв князя Данила. Цікаві подробиці цього візиту описав придворний літописець. Виявляється, що Данило хоч і прийняв усі вимоги язичників–монголів, але поводився з гідністю. Золотоординський правитель зрозумів, що йому вигідно мати союзником князя Данила. Адже князь зумів захистити свої землі від посягань західних держав, зумів підперти Карпати своїми залізними полками. Тому Данило Романович повернувся до своєї країни "мирником" хана Бату, тобто його союзником. Це була велика дипломатична перемога Данила Галицького.
Коли ж про це дізнались західні володарі, то спочатку насторожились, а далі Європа, пам’ятаючи походи ординців у свої глибинні регіони, особливо ж Ватикан, що намагався підпорядкувати своєму впливові не лише західні країни, але й східноєвропейські держави, почала дивитися з жахом на цей союз і розмірковували, як нейтралізувати монгольську агресію або як прибрати під свою руку русів з тим, щоб у разі нової ординської навали убезпечити себе від розорення. Адже Європа знала, що монголи збираються все–таки здійснити заповіт великого Чингісхана. Ясно було, що монгольська орда не вичерпала себе. Європа шукала способів поставити заслон проти можливого нового походу орди. Руси–українці були для цього вкрай необхідні!..
Восени 1245 року папа Інокентій IV відправив до Каракорума своє посольство, щоб розвідати наміри ординців. Посольство очолив учений чернець францисканського ордену Плано Карпіні.