Доки не викорінить у себе православ'я! Амінь.
Єпископ велично поплив до палаючого каміна, простер над вогнем задубілі пальці.
Ізяслав стояв розгублений і ошелешений.
— Ми чекаємо тебе скоро, князю! — гукнув уже від порога Янь. І подріботів по мостинах.
Твердо ступають Яневі ноги. Так ходить кожен, хто вірить у себе і в свою справу. Без тої віри немає перемоги… Ізяслав дослухався до кроків воєводи…
Несторова келія тепер перестала бути схожою на звичайне виталище ченця. Куди не кинь оком — на столі, на ложі, на лаві — повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкіри. Чистої і густо списаної чорним залізним чорнилом, яке могло пережити усі лихоліття й віки. І всі оті писання — також мали слугувати людям віки. Таке вже призначення письмен: слугувати людям.
Нестор сидів за столиком, рівно випроставши спину, немовби у нього була всунута пряма палиця. Перечитував старі пергамени. Їх нещодавно віддав йому Великий Никон, готуючись уже до раю небесного.
Дивні думки закрадались у Несторову голову при тому читанні. "В літо 6360-те, індикту 15-го, коли почав царювати Михаїл, нача прозиватись Руська земля. Про се бо увідомлені, яко при цьому царю приходиша Русь на Царгород, якоже пишеться в літописанні грецькім. Так звідси почнемо і числа положимо…"
Скільки разів перечитував сії рядки никонівського пергамену, а все ж невтямки, звідки пішла вона, звідки з'явилася Руська земля. І град її стольний — Київ…
"… І було (у Рюрика) два мужі, і відпросились у нього ко Царю-городу з родом своїм. І поідоста по Дніпру, і йдучи мимо і узріста на горі градок. І спитали: "Чий се градок?" Відповіли їм: "Було суть три брати — Кий, Щек і Хорив, і сділаша градок собі й ізгинули, і ми сидимо, рід їхній, платимо дань козарам…"
Кий, Щек і Хорив — давно відійшли, а рід їхній підбили під себе хозари…
"Аскольд же і Дір остались у граді сім і многі варяги совокуписта і начаста владіти полянською землею…"
А ще раніше, до варяг і до Кия, хто володів полянською землею?
Не пише про сіє Никон. І грецькі хроніки ее пишуть.
Нестор відсунув пергамен Никона, до себе потягнув товсту книгу в дерев'яному обкладі. Хроніка Георгія Амартола. Від сотворення світу і до недавніх часів оповідав сей книжник про різні народи. Про всі, окрім руського. Ніби не було сьому народу місця на землі…
Узяв чистий шмат пергамену, вмочив залізне писало у маленький глиняний каламар, зверх якого прилягала кришечка — аби чорнило не висихало. Зашкріб по пергамену — м'яка, добре вироблена шкіра слухняно піддавалась натискові руки. За писалом лишався звивистий слід. Від сеї борозенки Нестор повів униз іншу, тоншу. Потім умочив писало в кухлик, повільно вивів дрібними азбуками: "Се уділ синів Хамових і Сімових, а се — Іафетових". Заглянув у хроніку Арматола й знову став креслити пергамен: як сини Ноя розділили між собою землю після великого потопу. І як потім уже сини їхні побрали собі в уділи землі й народи, коли бог розгнівився на людську возносливість, змішав усі племена і всі мови й розсіяв по землі. Сини Сіма взяли собі східні краї, а сини Хама — південні, сини Іафета побрали полунощні землі. Від племені його пішли нарці, єже суть словени… Ось у писаннях сторонських іще сказано про русів, які жили в Помор’і. Тут, на річці Лаба, був град Русислав. А на побережжі Фріш-Гафа — торговий город Руса. А в лютичів — град був стольний Кролевець, що стояв на річці Рюрик, то єсть сокіл. А стольний град бодричів — Рарог, то єсть сокіл. Град Макленбург колись також називався — Рюрик, тобто сокіл. У сербів південних також є місто Сокіл.
Про сіє повідали у своїх писаннях Іоганнес Магнус свейський, Торфей норвезький і Саксон Граматик датський…
Велика земля слов'янська…
Нестор провів звивисту борозенку зверху вниз і написав: "А се Дніпер. Суть землі полян і сіверян". Вище провів кілька чорних ниточок, що з'єднувалися з Дніпром, і написав: "Земля деревлян і дреговичів". Десь тут, поряд землі кривичів, вятичів… а ще ж були уличі й тиверці… І князь Чернь… І князь Люб… Про них щойно читав… Креслив, водив писало, не почув, як за його плечима схилилась чорна тінь. Стрепенувся, коли та тінь задихала йому в потилицю.
— Що се, чадо моє? — здивовано прогучав голос Стефана. Нестор мимовільно прикрив рукою пергамен, але в іншу мить уже прибрав ту руку. Негоже ховати від владики свого ані діянь, ані мислей своїх.
— Хощу, аби всяк бачив, де живе народ руський і якії племена словенські суть. — Нестор звівся на ноги, схилився у шанобі.
Стефан нерозуміюче напружив старечі очі в синюватих обвислих капшуках.
— Отсе ріка наша — Дніпер. Тут сиділи поляни. Отець Никон писав про їхніх князів — Кия, Щека і Хорива. А ще раніше були у них інші князі — Чернь і Люб. Се коли алани ішли на нас, а ще раніше, літа 470-го від народження Христа, руси з Ругії, від помор'я Балтицького, із князем Одонацором взяли гордий Рим і чотирнадцять літ ним володіли…
Отець Стефан одкинув голову назад.
— Звідки відаєш про сіє?
— Із старих пергаменів. Ось читав… Отець Никон мені усі віддав. Хоще йти помирати в свою обитель — в Тьмутороканську землю.
Ігумен пожував беззубим ротом.
— Непевна година у Києві. Непевна… Одного князя дружина тут, інший іде. Брат на брата встав. А Никон… ніби тікає… Від князя Ізяслава. Знаю…
Нестор помовчав. Не знати йому справжніх намірів престарілого, але все ще бентежного отця Никона. Знав лише, що Никон стояв супроти Святослава, коли той захопив Київ не по старшинству. А ще давніше сварився з Ізяславом, коли він з ратями своїми убоявся незнаної тоді орди половецької, що вперше підкотилась на землі Русі.
На річці Альті княжих воїв вночі перебили половці. Ізяслав і його брати ледве повтікали й поховалися по градах. А землю половчини захопили безборонно…
Отоді кияни і вдарили на віче. Зібралися на торговищі й почали радитись. І до них прийшов отець Никон, схимник печерський. Ніхто вже не впізнав у білобородому старці першого руського митрополита Іларіона. Може, тільки могутній глас його декому щось нагадував. Але тут, на Бабиному торжку, зібрався чорний люд Києва — смерди, гончарі, кожум'яки, рибарі і різний народ бродячий жебрацький, який ніколи не міг потовпитись в ошатні княжі храми. Молився він у своїх бідних церквах, все більш на Подолі, коло Почайни, або в капищах таємних за Глибочицею-рікою треби клав.
І ось уперше тоді під час м'ятежу в Києві, літа 1068-го, Іларіон свій глас підняв до простолюдинів, навчав сих людей просити у князя мечі й коней і самим загородити поле списами. Кияни послали гінців до князя. Але Ізяслав убоявся давати мечі розшалілим киянам.
Тоді Никон махнув посохом: "Підемо, люди, через міст, до княжого поруба![41] Там сидить у ямі князь полоцький Всеслав, онук Рогніди! Кличмо його на стіл київський!"
Юрба кинулась через міст, побігла до княжої темниці, сокирами розрубала колоди, витягла з ями-поруба напівосліплого Всеслава. За рік перед тим брати Ярославичі ледве відібрали силою у нього Новгород і Мінськ, хитрістю заманили до себе й полонили.
Старий Всеслав мав слухатись юрби. Ополчив народ. Сім місяців княжив у Києві, доки Ізяслав не прийшов з лядськими ратями стіл отчий відбирати. Тоді потай утік Всеслав — не хотів ставати поперек волі братів своїх, що полонили його. Знав, натовп уміє потім так само сліпо ненавидіти, як і поклонятись.
Ізяслав повернувся у Київ, а син його Мстислав жорстоко помстився над киянами. Усюди шукав отого білобородого ченця печерського. Великий Никон мусив тікати в далеку Тьмуторокань, пересиджував гнів князів. Тоді й обитель свою там заснував. Багато ченців постриг. Тьмутороканці вельми шанували київського чорноризця…
Тепер, мовлять, до Києва знову повертається з Польщі князь Ізяслав.
Печерська братія і бояри смислені кликали його через Яня Вишатича. Никон сам благословляв Яня перстом своїм на се законне діло. Але чи не згадає Ізяслав через десять літ м'ятежного чорноризця Никона? І Всеслава полоцького? Чи не пропише йому по спині пугою?..
— Бентежну душу хто утримає на оброті? — зітхнув Стефан. — А пергамени сії — сховай. Тобі даю інеє: треба для обителі й для проповіді церковної написати житіє про святих мучеників руських — Бориса й Гліба. Свою кров пролили вони в міжусобицях і чварах князів. Загинули від руки брата свого — Святополка Окаянного. Треба нагадати нашим князям коромольним, що і вони ллють братню кров. Топлять у ній землю нашу. Тобі, Несторе, бог у душу вложив мудре слово і розмисл. Тобі й писати.
— Але ж, владико, літописання недовершене.
— Сіє довершиш згодом. Ще буде у тебе час. Ти молодий.
Стефан пожував беззубим ротом.
— Пиши житія. Конче треба, брате.
Ігумен тихо вийшов. І немовби увесь світ Несторів забрав з його келії. Виколиханий, виплекании світ, що народився в його душі від тих старих зжовтілих сувоїв пом'ятих пергаменів, які невідь-коли потрапили ще до рук Іларіона-Никона.
Ходив по тісній келії — од стола до дверей, туди й назад… Кому оповісти про свою журу? "Людина самотня на всьому світі й іншої немає, ні сина, ні брата немає в неї, і всім трудам її немає кінця…" — мовив мудрий Екклезіаст! Іще таке він казав: "Не будь духом твоїм поспішливим на гніві, бо гнів гніздиться в серці тупиць…"
Не буде Нестор гніватись ні на кого. Екклезіаст охолодив його серце. Екклезіаст… В його повчаннях немає і згадки про божий промисел… Як потрапив він у сонм святих? Сей мудрець тужить за короткочасним життям, кличе не до молитв і посту, а до праці і знань. "Все, що може рука твоя робити, по силах своїх роби, тому що в могилі, куди ти підеш, нема ані роботи, ані розмислу, ані знання, ні мудрості…" Екклезіаст в чомусь нагадує йому невсипущого Великого Никона.
Колись Нестор убоявся сих повчань Екклезіаста — єретичні вони в усьому. Тепер же, в хвилину гніву чи розчарування, вчитувався у них. Не треба чекати, мабуть, і йому раю на небі, а треба жити на землі так, як учить сей проповідник.
"І похвалив я веселощі; бо немає кращого для чоловіка під сонцем, яко їсти, пити і веселитись, це супроводжує його в трудах, во дні життя його, котрі дав йому бог під сонцем…"
Нестор зітхнув. От і йому треба повеселитись нині, випити добрий келих червоного вина (десь, певно ж, приховав келар у трапезній).