Вона до нього їздить, там тої дороги не стільки, як плачу.
— Я ж їм за ті тини пооддавала,— не плаче, а так приказує тітка,— а вони мені дитини не хочуть віддати.
Мені шкода тітки Оксани, але я не знаю, що діяти: сидить вона, нещасна й негарна, соває переді мною миски, тулить з руки в руку ложку немиту.
— Та він же скоро вернеться,— кажу. І хотілося б поторкати її за руку, щоб не сумувала, й не можу,
— Рук не було до чого прикласти, то вони тини пішли трощити,— це тітка про сина і дружків його.— Я ж їм, проте, й пооддавала.
— Ну чого ви, Оксано Романівно, вже ж недовго й чекати.
— Ох,— аж стогне тітка,— не знала б я тебе, Шпак, то все б у мене до ладу було.
Ще одна електричка простукає й затихне — що ближче до ночі, то їх чутніше. На роботу мені раненько вставати, тому й кортить уже забратися в свою хатину, де тільки й
меблів, що високий дерев'яний стіл (як сидиш, то по груди він) і диван з вилізлою пружиною посередині.
Завтра, я вже бачу, тітка не прокинеться вперед мене, як це в неї частіше виходить, і тихенько, щоб не розбудити, ладнатиму собі сніданок — чай, що скільки б та вода не кипіла, а віддає іржавими трубами,— і чутиму крізь двері, як важко вона одсапує вві сні.
Але до півночі товктиметься на веранді й буде промовляти до стільчика, ложок, які так і лежатимуть до ранку немиті.
У моїй хатині видко од місяця й снігу і тому якось урочисто. Лежу, про тітку думаю, яка вона там, при світлі жовтуватої лампочки. І коли це вдається, то довго не можу заснути...
Тітці зо мною клопоту є. Я ж, не гріх сказати, хлопець на виданні. Це вона так думає. Сама тітка десь із Білорусії, чи й ще далі, і сестра її в селище переїхала — щоб разом бути. То вона так дружить (приїжджих багацько тут) з декотрими — хтось до неї зайде, а то коли удвох з дядьком самі в гості виберуться. Дядько тоді мого піджака вдягає, винувато якось примовляючи, щоб я не журився, він заплатить...
То тітка мені з тих сімей і поприсватувала дівок. Раз приходжу з роботи, а їх повна хата сидить, телевізор дивляться. Сів, зіпершись на поруччя, боюся поворухнутися, а спина потроху дубіє... Може, воно десь і заведено так-, зібралися, під телевізор потанцювали, насіння полузали. Було ж мені потім з тими гульками. Дівчата бідові, де забачать на вулиці, самі навперейми йдуть. У них, бач, хати є, то треба ще й приймаків.
"Ти собі простішу найди,— казав дядько Микола,— а з цими не на вікуєш". І коли тітка змовчувала,— то такі вечори були, коли вона не хотіла займати дядька,— далі дратував її: *От у нас, в Сумській області, дівчата були! З тими можна — за любу душу!" Він саме прийшов з гостей і тепер сидів біля кочегарки в моєму піджаці і сердито покурював з рукава...
Мені вдосвіта рушати до електрички, щоб у місто їхати на роботу. Звиклося вже. Зимою ж таке, наче й не живеш. Оце
встав — темно, хіба тільки ліхтарики, як пробираєшся вуличками, поблимують через стовпів кілька, а це тобі й вертатись пора,— поночі. Літом же, то більше восени, коли по садках уже й людей не видко, бо попоралися, і димлять купи згрібаного листя, подекуди розкриваючись червоними ранами — вони й до ранку тлітимуть отак,— зовсім інше діло. Не поспішаєш, і здається тобі, наче в двох землях живеш неоднакових. По один бік — садки з хатами, по другий — високий ліс, і крайні сосни аж у небо дістають—немов сторожа тобі.
Що ближче до хазяйської хати, то більше думок про їхнього сина, де він там уже не є. Ясно ж і так, що недовго мені вікувати у старих Шпаків — хай-но тільки хлопець подасть звісточку, й гиля, квартиранте, на інші села. Але нехай уже, якось перезимую. Шпачиха, правда, була занедужала, зібралася в лікарню й каже, може б, мені краще буде до сестри перейти — у цій же хаті, збудованій у складчину, тільки двері нарізно,— а та б і наварила, і постелила м'яко. А чого ж, думаю, одне тільки, що спати там до дверей головою — чапатиме хазяйка серед ночі, неодмінно зачепиться, то який тобі сон. Я б то перебув, та жалко дядька Миколу, що він одненький зимуватиме той місяць.
Вже й надумався був, пішов на ті двері, рип у хату, а на тому ліжкові, де я мав оселитись, тітка з дядьком якимсь лежать повдягувані, балакають. Еге, думаю, вам не квартиранта тра, а діда доброго...
Аж це, бачу, мої хазяї обоє веселенькі сьогодні — з гостей Значить, буде всеношна. Одно біда: коли тітка сердита на дядька Миколу, то, мабуть, на зло поставить вгощення, а тепер не жди. Тепер тітці побалакати та виплакатись дай.
— Мені якби вернути ті года, як я ад'ютантом був,— ще з порога чую,— от би. І жили б ми по-другому.
— Та життя хороше,—одвертає йому тітка,— нема на що нарікати. Все добре, тільки нема за чим—без здоров'я й сина.
О, зараз дядько спиною смик — зготувався сердитись:
— Та вернеться син, чого ти!
— Синочок єдиний мій, пізній він у мене був,— просто так, без сліз, виказує тітка по слову.
— Все буде добре, Оксано, спиш, не треба.
— Так люди ж йому простили,— вище бере тітка,— за типи ті я пооддавала, а сина мені віддати не хо-о-чуть.
— Пізно вже, Оксано, не плач, все,— хоче поставити на своєму дядько Микола, та воно йому, знай, не вдається. Бо й таки. Каблучками нових, пошитих на вихід, хромових чобіт постукує, сам собі бадьорості завдає. Блідий такий сидить — Було б тоді думати.
— Я то думала, а де ти був? Ти куди дивився? — Проте сама й відповість: — На роботі ти був, тяжко робив.
Поки тітка крутнеться надвір і знадвору, а дядько пошар-гикає коцюбою у піддувайлі, щоб попіл прибити — тяга краща буде,— я прокрадаюсь в темні сінці, бо досі стояв на дверях та слухав, знімаю шапку й пальто.
Вертаюся, сідаю до столу, але не показую, що їсти охота. І так знаю: лягатиму не повечерявши.
З дядьком у нас таке діло. Він то мене любить, але коли що не по йому, враз одпече — глядися, дивись! Що моя мати, то й всяк у селі (хоч це й інше село), і дядько Микола: бач, не поступив, роби тепер на заводі. Таких треба. Але дядькові й любо од того. Бо ж він робочий. Ну, та цей піджачок його втримує трохи, а то й не знаю...
Беру та підказую обом їм:
— А ви напишіть генералу, нехай вам поможе з сином.
— Помер він у цьому році, я ще газету хтіла Колі принести, але забула. Трошки про нього написано.
— А в тому році він мені книжку прислав,— тихше, але так само спокійно, повів дядько Микола, мовби його ця звістка не схвилювала.— І ще написав до сина, що від нього залежить, щоб у другій книжці про мене було написано. Він трохи знав про Сашка.
Десь я ту книжку бачив на поличці, в комірчині. Там усі їхні книжки.
— Все одно написали б на генералову роботу,— підказую,— може ж, полегшає.
— Та винен він, винен, якщо нахуліганив,— каже дядько. Тітка промовчує, і це в неї таке: або зараз тихенько щось
прокаже або аж крикне.
— У Сибір би кудись поїхав.— Так і є.— На будівництво, і грошей би заробив, і людиною став.
— Та ти, Оксано, слиш, не забалакуйся, бо Сашко мені і в кочегарці помагав, і так.
— Вік житиму, не прощу собі, ні тобі за сина.
— Вже своє відмучились, Оксано, хватить, ще давай поживемо трохи в новій хаті.
— А син і собі нехай, кажи, відмучиться?
— Та нічого не хочу я казати...
Тітка лягає у своїй хаті, і довго скрегоче старе залізне ліжко під нею — у дядька своє ліжко, новіше трохи, під тою стіною. А як утихне там, то я вже знаю: пора й мені.
У сінцях дядько Микола довго не може вибратися з мого піджака, то я йому допомагаю. Я й сам мучуся: рукава якісь вузенькі, трубочкою.
— Нікого й нічого не бійся,— дістає мені до вуха дядько, і чути, як гарно пахне висушеною на трубі від кочегарки "Примою".— А за піджака я оддам, нехай.
Ще чую, як дядько нишпорить, трудячи коліна, у куба піці,— там у нього схованка, про яку тітка знає, але не займає, хіба коли дуже розгнівається, то переховає, і тоді дядько, як очамрілий, сновигає, а спитати ж як — боїться, і по якійсь мовчанці каже урочисто:
— Щоб усім було добре і не було війни.
Далі тихенько одхакує, дбайливо замощує кубашку і вже тоді підводиться.
І добре якось робиться усередині від тих слів дядькових, А мені того й треба: лежатиму й думатиму про дядька.
XIV
Сухорлявий дідусь, що йому комірець на білому з чорною ниткою ґудзику щільно обпинав шию і не давав до ладу голови повернути, щось набалакував білявій веселенькій жіночці та все пробував заглядати до неї то з-поза спини, то з-перед грудей мовчкуватого дядька. Дідусь скаже слово і зиркне на жінку, скаже — і зиркне. Дядько — чи сили вже не було, чи од перебалакування того втомився — поривався уставати, йти вже.
А це таки не стерпілось, "піду", сказав і, забувши на палицю опиратись, геть подався, стукаючи кирзовими черевиками.
"Як стільки його ждати, то нехай воно згорить",— проказав, оглядаючись, а тоді вже й палицею почав підсобляти.
Отож, дідусь пересів ближче до жінки, і всі побачили, що досі він сидів на металевій поперечці, од якої хтось відтяв сидіння. Того й мучило його, що або пірнав аж по пахви у ямку, або вислизував на поперечку знов.
І це усіма очима на жінку подивився, зручненько вмостившись, а відтак уже й сказав, причому голосніше, аніж досі
говорив:
— Є така приказка: "Краще погано їхати, чим добре йти". Так і це, краще погано сидіти, ніж добре стояти. А ще як ноги болять, то...
— У вас ноги болять? — зжурено запитала сусідка, позираючи збоку і трохи зверху, мовляв, таке мале — і з болячкою.
— Не так щоб і боліли, чуєте, але ж...
Жінці чи жартувати, чи журитися — не розбереш, але так на діда зирить, мовби чекає, що той ось-ось навприсядки поскаче, аби людей потішити, а в самої з кожного ока аж проситься: "Ну то давайте-н, дядьку, чого ви".
— Я от як був ранений у війну, — а доти, чуєте, ні разу не зачепило і хвороба ніяка не бралась-, в дощ, у негоду викопаєш собі ямку й сидиш, і всеньку війну здоровий ходив, аж як одного разу міна не розірвалась. Я собі перед ямкою горбка такого нагребу, щоб за ним, знаєте, сховатись. А це міна як розірвалась і осколком пробило горбочка, то один осколок у ніздрю праву вскочив і там засів,— чого ви смієтесь, справді,— Дід пальцями обома обмацав праву ніздрю і вище, показуючи, де засів осколок— Такий невеличкий осколочок. А інший сюди застряв,— показав дід нижче спини,— у круп. І, знаєте, він собі там заріс, у носі, і я не чую цією діркою.