Вогонь спалахнув, тепло його пішло в повітря, червоне полум'я згасло, — що ж залишилося з цього жару душі? Де душевна близькість, внутрішнє сяйво поділеної думки?
Ніколи ми не кликали одне одного, ніколи я не згадував про неї відтоді. Це було чисто звіринне почуття, миттьова похіть,
в
а людське тут знітилося, пропало на той час. Але людина прагне людського кохання, кохання-дружби, любови душ.
Та е щось спільне в цих, таких діяметрально протилежних жінках — Юлії і незнайомій. Велика сміливість почуття, хай неоднакового в своїх проявах ...
І хоч це мене завжди так чарувало, полонило, тепер я волію бути зв'язаним назавжди з третьою, — розміреною, фундаментальною, полоненою традиціями, навіки встановленою в рямці дозволеного й пристойного, в рямці, з яких вона не вилетить у високості і не впаде в яму ніколи. Мені так гарно на Зоїному вка-таному шляху, що нема жодної охоти звертати на хисткий ґрунт шукань.
Але не можу я й Юлію засуджувати за її непримиренні шукання. Навпаки, вона виросла в моїх очах — цікаво було б із нею поговорити на цю тему. Чи шкодує вона за Максимом? Чим живе?
58.
Юлія Отава
Сьогодні рік, як я вперше побачила Синьоокого. Людину, яка внесла стільки щастя й горя в моє життя.
Я так чекала цього дня, вгадувала, який він буде, як пройде. І цей день минув мрячно, буденно, — він не згадав про мене. Він, — такий чуйний і яснозірний, — невже не відчуває, що я так невідступно й напружено думаю про нього. Ні, він не захотів мене!
А я якоюсь загадковою невивченою силою злучена з ним. Це відчуваю я вже майже фізично. Серце знає, коли маю зустріти його, хоч у думку це не оформлюється. В такий день мені хочеться вдягтися святково, вишукано, в такий день я ще зранку осяяна якимось безпричинним щастям.
А сьогодні мені хотілося йти із мрякою у душі, втупити очі в землю. І я йшла так, не маючи сили підвести голови, нікого не бачивши, на третій поверх. Я відчула ту хвилину, коли він ішов повз мене, бо мене здушило моє невичерпне горе. І я не захотіла підвести голову. Він не захотів мене!
То й жити не треба! Нема вже ніякого змісту в цьому житті. Нащо мені бадьорість і оптимізм, коли вони десь на задньому пляні мають надію на краще. Нічого кращого я не знаю, а це — не дається. Я не можу перенести цього особистого лиха, я не настільки сильна, щоб мужньо йти через бурю й гарт. Особистий тягар мене вбиває і я не можу знайти розваги та інтересу, такого забирущого, щоб відтягнути свою увагу.
59.
Сергій Михайлович
З Ладою дуже кепсько. Дуже! Довелося відкласти поїздку в область. Вчора послали мамі телеграму. Віра в розпачі.
Чому я не лікар, чому безсилий рятувати своє дитя?
Дома такий сум, так тоскно... Воно, крихітка, скиглить, конвульсійно стискає ручки і не може сказати, де його болить... І я не можу забрати на себе того болю.., Несила сидіти біля нього й відчувати свою безрадність...
60.
Юлія Отава
Напруження набирає такої сили, що, здається, проріже брилу сталі, як масло. Я вже не думаю про Синьоокого, я зосереджено живу ним.
Раз мені доводилося проходити під скелею, до якої прибивало море повище голови. Морська вода, така ласкава нібито, тут, ударяючи в кам'яну зубчасту скелю, ставала тисячетонним молотом, що може розплющити людину. І все ж, треба було пройти вперед. Треба було зманеврувати так, щоб пробігти попід скелею, коли відринула вода, поки не вдарила з новим напором. Інакше — розплющить.
Я не хочу бути розплющеною. Я хочу бути витриманою до останнього, хай які преважкі хвилі на мене налітають.
Зовні не приходить ніяке визволення від цього напруження. Ніщо не змінюється — зупинилось життя, чи що? Синьоокого ніколи вже не бачу, дарма, що одними дверима ходимо. А я ж поклала все на волю, — "як життя покаже". Щось же повинно трапитися, щоб неминуче привести до якогось кінця.
Мене давить напруження, я хочу звільнитися від нього, я хочу діяти, щоб просунути життя наперед. Нехай я пройду через похмурі ущелини, але я йтиму, не стоятиму на місці. Не можу я бути пасивна! Я не хочу бути маніяком з непорушним поглядом, де одна думка застигла назавжди.
62.
Юлія Отава
В тресті притишеним голосом розповідають, що й учора, коли помирала його дитина, директор працював до третьої години ночі. Сьогодні в тресті його нема. Сьогодні ховають дитину. Дитині вісім місяців.
Смерть... Смерть цієї невідомої дитини й у мені щось убила. Чому? Тому, що розвіяла по вітру багато ілюзій, виступила невблаганна реальність. В нього є свої діти, свої радощі й горе, спільні з невідомою жінкою. В нього є дім, а я, якась особа з вулиці, вдираюся в це замкнене коло й вимагаю своєї частки. Які претенсії! Які претенсії! Вмираюче дитя не могло відірвати це велике серце від роботи. Дурна, нерозумна мрійниця, з якої тільки глузувати!
Платон Озеровиг
Це чортзнащо таке! Якась карикатура на людину наш директор, вельмишановний Сергій Михайлович. Я давно вже махнув на нього рукою і навіть за давнього знайомого не хотів мати цього непомірного честолюбця й святенника. Але такої черствости я навіть від нього не чекав.
Вмирала його дитина, а він у цей час сидів і керував засіданням у своєму кабінеті. Які можуть бути невідкладні справи, коли дитина помирає?
Він, правда, завжди був сухий педант. Тепер же цей пуп'янок розпустився, чортополох розрісся і закрив усе хороше, що в ньому колись було. Шкода, що тоді, як він мені догану вліпив, не нагадав я йому: "А чи пам'ятаєш ти, як ми колись на ловах одною ложкою кашу їли?.." Ну, та менше з тим, що старих друзів забуває, але рідна дитина!
Вони всі в тресті мало не моляться на нього, а мені й тепер, і завжди здавався він неперевершеним лицеміром. Як уже не покинути засідання, коли твоїй дитині дуже кепсько, то це можна пояснити тільки одним — бажанням чванного святенника покрасуватися ...
Платон Озеровиг
Одержав я радісного листа від Зої. Пише, що, здається, нас скоро буде не двоє, а троє.
Як ясно, радісно на душі. Нарешті, воно прийшло, те, чого, я так довго марно шукав. З листом цим прийшла й якась тверда, непохитна певність, наче сама Зоя із своїм таємничим вогником прилетіла до мене. Нарешті, я вже нікуди не буду позирати. Є фундамент, на якому міцно осіло моє життя... Я вже нікуди не буду пориватись, — моя дружина найкраща, моє життя найміц-нішими нитками зв'язане з іншим.
От! Розсипи щастя в кожного під ногами, а люди видумують собі якісь нездійсненні прагнення. Це тільки в казці знаходять люди примарну квітку — цвіт папороті. А. в житті її. ніхто не бачить ... У житті є друге щастя, якого дурні мрійники не хотять помічати. І щоб заволодіти тим фантастичним цвітом — скільки спокус, скільки страхів і залякувань треба пережити. А тут усе так просто, сама природа тобі його дає.
Народне повір'я каже, що є люди, які таки зривають цвіт папороті. Хотів би я бачити ту людину, — яка вона?
Ні, Максим має рацію, — не треба гнатися за міражами, а брати те, що трапиться на шляху — чи воно гірше, чи воно краще — потім роздивишся. З чимось помиришся, щось несподівано гарне знайдеш. Таке ж життя!
А цікаво, чим живе Юлія? Чи вона кохає когось? Здаєтьея, ні. Невже тільки й того, що оця щоденна робота? Яке бідне, мізерне існування її, коли так. Недарма вона так задубіла останнім часом. І зник кудись той іскристий погляд, що з середини освітлював її й надавав сяйва усьому її одухотвореному обличчю. От усе хочу поговорити з нею про Максима, та ні за що зачепитися.
Треба буде її якось розворушити, — чого вона буде весь вік мерзнути, як та крижина? Розкажу їй про нашу радість, нехай позаздрить...
64.
Юлія Отава
Півроку я працюю над собою, щоб виболіти, вичерпати своє почуття до дна. Чіпляюся за найдрібніші прояви його діяльности, щоб домалювати той портрет і, нарешті, відійти від нього.
Розум повстає, а серце, дурне, надіється.
Серце йде проти мене. Воно не хоче бачити фактів. Серце певне, що у відповідь йому, крізь товщу річного мовчання, від-чуженности, офіційної зарозумілости, — пливе непереможний вал почуття: великого, глибокого, бо на дрібніше він нездатний.
У серця свої закони! Воно хоче незначні погляди й рухи зробити значущими, центральними. Для нього вся суть не в тому, що людина завалена роботою повище фізичних можливостей, що вона не встигає всього зробити і влаштовує собі двадцятигодин-ний робочий день. Не в тому, що йому доручено керувати цілою галуззю промисловости, не в тому, що він пристрасно й віддано вкладає у це все своє єство, — а суть вся в тому, що він подивився услід мені.
Серце моє ворог мені, коли так!
Невже так назавжди ізольована одна людина від одної, що ніколи не буде містка між ними? Нехай він ніколи не думає про мене — невже умовність, грань, заборонить сказати йому те, що розкриває душу, що створює хворобу?
Ось я так зроблю. Скажу йому! Дізнаюся, чи може людина від людини бути наглухо ізольована. Хай серце переможе необачний розум. Дозволяю собі. А там — що буде!
Мені хочеться співати — так легко стало. Мені хочеться танцювати. Пісня за піснею, давно забуті, виринають і ллються і мені мало їх, а кожну хочеться переспівати сто раз...
Так гойдається моя душа в мелодіях — бо я скажу.
65.
Платон Озеровиг
Вчора ввечорі, вихідного дня я вартував у приймальній. Були ми тільки вдвох із Юлією, що заступає тепер Зою. Щось нове було в ній цього вечора. Зникли скованість і дерев'яний вираз. В усіх рухах пробивалася поривчаста настороженість. — Якась нова Юлія.!
Я все хотів навернути розмову на Максима, та не вдавалося. То подзвонить хтось, то телеграми принесуть... Нарешті Юлія зібралася й іти, бо Сергій Михайлович подзвонив, що він їде в театр і сьогодні в установі не буде, а стенографістка може йти додому.
Коли тут почалася протиповітряна тривога, загули гудки, сирени, згасло світло. Синя лямпочка раптом перетворила нашу приймальню на якесь фантастичне коливання примарних тінів.
Юлія, вже зовсім готова йти, сіла на канапу і тихесенько заспівала : "Ой, темна нічка, петрівочка ..."
— Ой, що це я ? — схаменулася вона. — В установі співаю...
— Співайте, тільки тихенько, — попросив я. — Щось за душу забируще е в цих примітивних купальських піснях, немов стаєш на кілька століть молодший... Постривайте, та завтра ж, здається, день літнього сонцестояння, сьогодні Купайла, купальські вогні...
— В цей вечір на всіх узгір'ях і горбах горять велетенські вогні...
— Серед пітьми, освітленої яскраво червоним полум'ям, заквітчані вінками, старі, молоді й діти, танцюють, скачуть через вогні...
— Вони пускають згори запалене колесо, біжать за ним, оперезані вінками з чорнобилю, співають, танцюють, вимахують руками й кричать ...
— Кидають вгору запалені кружала ...
— Вінки пускають за водою ...
— У цей час усі трави й дерева говорять...
— І зацвітає цвіт папороті...
— Опівночі.