Вийти не можу, щоб загнати щось, бо морда вся страшенно розпухла (ледве бачу) і вся вкрита екзематозною корою. У такого й не куплять нічого. Мама вміє лише дріб’язок продати, на більше щось у неї розмаху й досвіду не вистарчає. Третій день уже без хліба. А сьогодні вранці П. забіг: він у суботу під Козя-тином купив трохи масла й яєць, а поліція перейняла і все забрала. Ухнуло моїх останніх 200 крб. (позичених)! Женя дала трохи квасолі, але її треба зварити Лесикові на дорогу — позавтра їде.
Все збіглось якнайгірше — аж дивно! Неприємність за неприємністю. Справді: де тонко, там рветься.
12.20 дня. Допіру прибігла кума, дружина інж. Плюйка, схвильована, що так трапилось із моєю поїздкою. Принесла Лесикові кілька грушок і маленький пакуночок просила передати мамі. Розгорнув, а там сало! От пощастило!
12.30. Мама прийшла, на городі у Жоржа картоплі накопала. Еге, та сьогодні ми будемо їсти! І як воно все збігається, як дивно в житті буває. Дрібниці це, але дуже показові. Отак — дрібниця та груша, що допіру я з’їв, а проте вже лекше стало, бо від учора від 12 год. дня ще нічого в роті не мав.
29/IX — 42 р.
Сон! Дуже яскравий. Весна, село, дорога в болоті, сонце, тепло. Я подав руку Руті, і нам треба перейти через болото, через дорогу — напитися води он у тій хаті, бо вода там якась живуча, прохолодна, а нас мучить спрага. Перейшли протоптаними купинками, не замаравшись. За нами рушила і до хати увійшла якась теж молода жвава компанія — воду пити. Назустріч нам привітно вийшла господиня, півселянка, півміщанка. Але у цей час на Руту кинувся пес, такий невеличкий, білий, брудний, але злющий. Плигнув на неї. Здається, вкусив. Потім до мене. Я затиснув його ногами так що голова його опинилась у мене спереду поміж ніг, і вхопив за морду руками, міцно здушив морду. Він же встиг зубами защемити частку мого тіла. Мені не болить, хоч знаю, що коли міцніше давитиму йому морду, то зуби вгрузатимуть в тіло моє й болітиме. Проте давлю, бачу навіть на зубах окраєць мого тіла — не болить. Руті кажу: пий. Вона п’є. А я зчавив морду уже так, що в собаки зуби хруснули, собака знесилилась між моїми ногами. Тоді я навмисне сцикнув, обмив поміж його зубами моє тіло, збігло з мочею трошки крови, але — дивна річ! — зовсім не боляче. І я був задоволений, що вчасно облив тіло від собачої слини. Я тоді перехопив руку йому в пащеку, другою взяв нижню щелепу й сильним рухом роззявив, розірвав геть оту пащу. Собака впав півживий. Я полекшено зід-хнув, одкинув його ногою, випив кварту чудесної прохолодної води, взяв Руту під руку. Нам пропонують калоші, щоб назад перейти болотяну вулицю, але я, такий одразу повеселілий, збадьорений (радісно мені та легко), кажу: "Ні, ми й так перейдемо — там протоптано вже стежку!"
Цей сон запам’ятався до подробиць і ввесь час стоїть переді мною.
А вчора теж снилось (взагалі останніми днями сняться виразні хвилюючі сни): їду на з’їзд письменників до Москви. Але їду з-за кордону як представник незалежної України. В Гомелі пересадка. Зустрічаю в готелі Тамару Ж. і Ю. Яновського. Вони вражені, з підозрою і великим зацікавленням придивляються до мене. Яновський врешті питає: "Що ви тепер будете говорити?" Я просто, але з притиском: "Репрезентую і обстоюю незалежну Україну". "Я теж репрезентую незалежну Україну", — гордовито і якось злісно каже він, дивиться на мене так пильно й вороже, що я догадуюсь: упіймався. Це ж він, догадуюся я, виїхав до Гомеля спеціально, щоб мене упізнати й віддати до рук НКВД. Куди ж я їду? Чого ж мені треба в тій ворожій Москві? Адже мене там враз ухоплять і знищать. Я ж — ідіот, коли сам лізу в руки ворогів! Ні, назад звідси! І я кидаюсь поміж маневруючі поїзди, вихоплююсь на тормоз товарового, що йде назад, далі од Москви, до України. Яновський безсило метається, і я дуже здивований, що він став мало не енкаведистом. У сні він був мені особливо підступним, страшним ворогом.
Справи хатні: вчора протримались картоплею. Сьогодні вранці стукають — лист! — чую якийсь жіночий голос. Сам я не міг одчинити, пішов Лесик. Лист передала й одразу побігла Олена Павлівна. В ньому 200 крб. й прохання прийняти їх поки що замість невдалої купівлі масла під Козятином, та мовчати, щоб Полікарп Порф. не знав — це, мовляв, у неї із схованки про "чорний день", як у моєї Ніни в "Образі". Все ж таки мені щастить, вже не будемо сьогодні голодні, а завтра — середа, базар, мама щось продасть, малого завтра відрядимо на село, а самі далі якось перекрутимось. Адже я маю зароблені гроші, тільки вирвати їх не можу, та й вийти з хати не можу, поки не стухне трохи екзема.
30/ІХ — 42 р.
Вирядив сьогодні мого синочка на Волинь, у Любомль під Ковелем, а звідти їх перевезуть у с. Шацьке на Бузі. Там організовано укр. громадянством добрий побут і навчання для дітей укр. діячів Києва, щоб забезпечити їх від голодування, від страшної зими в Києві. Обміркував я справу всебічно, зважив до дрібнички і вирішив, що краще малого послати туди на зиму, бо невідомо ж, що з нами тут взагалі буде. Поїхав він, а мені жаль. Слабке воно і хороше, слухняне, розумне моє дитинча. Сумно мені сьогодні, дуже відчувається, що його нема, але сам він їхав безжурно, співав і обіцяв повернутись зміцнілим. Я його, правда, вже тижнів зо два готував до такого настрою. Так, це добре, що він поїхав: буде їжа, буде навчання, буде товариство, буде
догляд. Тут, у Києві, цього всього я не можу йому дати, а йому вже восьмий пішов. Добре, що поїхав.
Сьогодні вранці раптом блискавка, грім, рясний дощ. Саме тоді, коли їхав Лесик. Це теж, кажуть, добра ознака в дорогу.
3/Х — 42 р.
Нудьгую за Лесиком. Поки був він, не зверталося на це особливої уваги — був собі та й годі. А тепер дуже відчувається його відсутність, і шкода, що мало з ним говорив, ходив, мало розважав. Під час від’їзду поводився він дуже добре — сміявся, бадьорий був, розмовляв, як дорослий. "Жаль, — каже, — що я от їду, а тато такий хворий", — це бабі вже на вокзалі. Приходько (новий зав. сек. мистецтв), що й своїх дітей відряджав, питає Лесина: "А за татом скучати не будеш?" "Ні, — весело відповідає малий, — я буду до школи ходити". Вчора Приходько, зустрівши мене, дуже хвалив малого. Справді, хороший він, імкливий, слухняний.
Вчора раптом принесли ордер — пропонують виселитись на Малу Володимирівську, де дають якихось дві кімнати. Мов грім
на голову! Мене ж запевнили, що я лишаюсь тут. Упіймав управдома: що таке? Він пик-мик, виселяють, мовляв. Треба щось робити. З досади я, незважаючи на екзему, поголився, побіг до німців. Нічого не помагає. Тоді до районової житлоуправи — теж перспективи погані, пристойних приміщень нема. Увечорі бігав до Винницького, щоб допомагав, — не застав. Піду сьогодні.
Виселитись мені звідси все одно треба. Внутрішній голос підказує, що я таки поїду кудись із Києва, а тоді маму конче звідси викинуть, і сама вона не впорається.
Вчора нарешті продав фотоапарат за 1300 крб. і сьогодні нарешті наїлись ми. Цілий тиждень голодували.
21/Х — 42 р.
Дожився. Сьогодні третій день, як вийшов з хати, а досі сидів геть обкиданий екземою, розпухлий. Екзема ще є, але вийти мушу, бо виганяють з хати. Бігав учора вранці до Кшисецького (зав. міськ. житловідділом), дав він мені кілька записок на ква-тири, пішов я, поглянув — жах! Сьогодні бігав аж до політ, інституту, там Володимирська райрада, а головою в ній Костюк. Ходили разом, дивилися на приміщення — жах! Півзруйновані, з дірами, вимагають капітального ремонту. А надворі дуже холодно, і в мене почались невротичні болі шлунку. Я геть розслаблений, як побитий, і ходити не можу — ноги важкі, ноги тремтять...
Мама ще якось держиться. Куди ж ми підемо з нею? Що нас жде? Я вже зараз понатягав на себе всі теплі речі, а що ж зимою робитиму? Що, коли досі нема ні полінця дров і хати нема? І вдатися до когось по захист, по пораду нема. І грошей нема. І перепустки нема.
Я вже місяць голодую. Цієї зими, якщо лишатимусь у Києві, я, мабуть, не знесу.
26/Х — 42 р.
Два дні тому — лист від сина, переданий Приходьком. Сердешне моє хлопченя! Пише, що в Любомлі з харчами краще, ніж у Києві, тільки хліба мало дають. Пише: живеться поганенько, сплять по двоє-троє на ліжку і днями виїздить до Шацька — "невідомо ще, як буде в Шацьку". Пише, як дорослий. Приходько наладнав там, що міг, дуже лає виховательку, яка байдуже поставилася до дітей, каже, що домовився, щоб у Шацькому дітей забрали в окремі родини. Каже, що Лесик трохи поправився, але кашлйє. Боляче мені, тоскно, серце крається, але що, що можу я зараз зробити?
Ось тиждень такий хворий, що страх. Сиджу в кухонці при плиті, при вогні. Неймовірні болі шлунку. Зігнуло мене в дугу. Нічого не їм. Знесилився так, що й підвестися важко. А тут іще — холодні пронизливі дощові дні. А тут — як на голках, бо майже щодня заходять німці й вимагають, щоб виїздити. Кватири нема. Ледве переступаючи, ходжу по житловідділах, по різних установах, прошу, благаю, дають адреси, приходжу на ті адреси: жахливі конури з вийнятими геть вікнами, без дверей, без опалення, без води, вільгість, бруд, жах! Коли б іще був я здоровий — якось жвавіше крутнувся б і досі, може, щось уже улаштував би. А так — паралізований. Ні, ще в такому стані не був ніколи. Рвався до Києва, додому, а тут гірше, ніж де-будь. З хати виганяють, і нема куди йти, крім як на вулицю, на дощ, назустріч зимі.
Минулого тижня дзвонив до Губерта, просив призначити зустріч з приводу перепустки на Львів. Призначено було на сьогодні на 3 год. Приходжу точно, а його нема. Знущання. Не хоче, видко, дозволити виїзд і крутить. Ну, й сказав би просто. Навіщо ці викрутаси? Завтра знов буду дзвонити, цю справу треба якнайшвидше та остаточно вияснити. Від неї ж залежить усе моє дальше життя. Життя? В таких умовах, в такому безнастанному збігові найгірших явищ чи довго можна витримати зовсім хворій людині? Я дивуюся, як іще я живу.
29/Х — 42р.
Четвер. Вчора ледве підвівся о 6-й ранку, цілу ніч не спав, були неймовірні невралгічні чи чорт їх знає які вже болі. Потопав до житлоуправи —йду я тепер із кийком, зігнувшись у три погибелі, люди на вулиці насторожено й співчутливо позирають на мене.