Але оте: "Ге-е-е!" так засіло в мені, так запеклося, що я волів після того краще померти, ніж у когось щось попросити.
Не просив навіть у мого сусіда по парті, якому й перепадало найбільше од мого солодкого наїдку. Він же мені й одплатив одного разу чорною невдячністю.
Учителька наша була не просто чепурухою, а чепурухою маніакальною. Все на ній сяяло, а єдина кохтина була така запаморочливо біла, що й очі сліпила: вона її, мабуть, прала щовечора. Вона домагалася цього й од нас, тридцятьох поросят, які так і зирили залізти в грязюку. Кожна пляма на нашому одязі, кожна нечесана голова доводили її до істерики. Вона вела з нами нещадну війну за чистоту і кожного ранку, до класу заходячи, голосно командувала:
— Покладіть руки на парти!
Проходила поміж рядами і знову лунала команда:
— А тепер переверніть донизу долонями.
І горе тому, хто прийшов з брудними долонями чи чорними нігтями! Поруч із столом учительки, розвернута лицем до класу, стояла ще одна парта, тож власник брудних нігтів чи рук урочисто відводився за ту парту та й сидів до кінця уроків, поклавши поперед себе руки.
Ви пробували посидіти отак на виду всього класу? Спробуйте!
Щопонеділка ж у нас відбувалося генеральне обстеження на блощиці та воші. Ми розстібували комірці сорочок та кохтин й оглядали ретельно сусід сусіда. І хоч нечисть та не знайшлася жодного разу, учителька була переконана, що воші в нас таки є, тільки дуже спритно ховаються.
Тож щопонеділка лунала одна й та ж команда:
— Діти, розстебніть свої комірці!
Пролунала вона й того лихого для мене ранку. Я безтурботно підставив губатому своєму сусідові комірець сорочини й одразу ж почув його радісний крик:
— А в Дімарова воші!
Мені здалося, що й стеля звалилась на голову.
Сидів потім за ганебною партою, нещасний, заплаканий, сидів обличчям до класу і весь час здавалося, що всі на мене тільки й дивляться, про мене тільки й говорять. А тут іще шия та спина стали нестерпно свербіти — вогнем ходило по шкірі!.. А я не смів навіть руку одірвати од парти, щоб почухатись. І здавалося, що по всьому мені повзають воші.
Тож коли пролунав дзвінок, я кулею вилетів надвір. Мусив вчинить щось таке, щоб не тільки мій клас, а вся школа забула про мою ганьбу.
Гасав двором, як шалений, штовхався і кидався снігом, роздавав і сам діставав запотиличники, зривав з голів шапки, а коли вийшов на наш галас директор, я вмудрився заліпити в нього грудкою снігу.
І досі бачу, як та грудомаха гранатою вибухнула на піджакові директора.
Галас ущух, як обрізаний, залягла налякана тиша. Директор якийсь час стояв непорушно, з трудом переварюючи те, що сталося, а між мною та ним уже утворився коридор, так що годі було сховатися за чиюсь спину. Директор врешті отямився, поманив мене пальцем...
Так до записки учительки, адресованої татусеві, додалася ще й записка директора: татуся викликали на розмову до школи.
Ті дві записки ворушилися в моїй кишені, наче живі. Сидячи за отією партою, я про них тільки й думав. Мені уже й жить не хотілося, не те що слухати вчительку. І коли б сталося чудо та розверзлася земля, вся школа провалилася в прірву, то єдиний, хто цьому зрадів би, був би Толя Дімаров.
Чуда не сталось. Натомість настав останній урок, що його вела вже не вчителька, а піонервожата (нас гамузом прийняли в піонери). Вона була дуже юна і дуже красива, з розкішною червоною краваткою довкола ніжної шиї.
— А ти чого тут сидиш? — спитала вона з порога.
— У нього воші! — закричав дружно клас. Піонервожата подивилась на мене ясними очима (хто
виміря муку мою?) і сказала:
— Сідай на своє місце.
А потім звернулася вже до всього класу:
— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?
Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку,— кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.
— Я скажу!.. Я!..— тягнув руки наш клас. Підняв несміливо руку і я. Надіявся, що піонервожата помітить саме мене, і тоді я так розповім про Павлика Морозова, що весь клас буде слухати, завмерлий од подиву.
Не помітила. Викликала натомість відмінницю Катю.
— Сідай. Молодець! А хто ще додасть про Павлика Морозова?
І знову ліс рук і моя поміж ними найдовша рука. Піонервожата на мить зупинила на мені погляд, та одразу, мабуть, згадала про воші, то й перевела його на мого сусіда по парті:
— Скажи ти, Колодій!
Що той плямкав своїми гидкими губами, я вже не слухав. "Вона навмисне не помічає мене. Навмисне!" Мене вже душать сльози, я їх ледве стримую.
Ще кілька учнів розповідають про Павлика. Ще кілька разів не помічає'моєї руки піонервожата. Нарешті лунає останнє запитання:
— Діти, підніміть руки, хто із вас вчинив би так, як Павлик Морозов?
Не піднялася жодна рука. Жодна, окрім моєї. Я чекав, що піонервожата одразу ж похвалить мене, скаже, щоб усі брали з мене приклад, але вона раптом замовкла, так її, мабуть, вразила єдина на весь клас рука. Та й у мені ворухнулося щось нехороше, рука моя сама собою опустилася, заховалась під парту.
Наодинці чалапаю додому: одстав навмисне од гурту. Хочеться, щоб дорога од Тростянця до Нескушного була вдвічі довшою, щоб татусь, який мене завжди ждав, на той час, коли я появлюся удома, кудись вийшов, щоб на мене напали вовки або щоб я дуже захворів. Я вже думав про те, що татусь теж куркуль, теж розкуркулений, і так ненавидів зараз піонервожату, наче не я сам, а вона підняла мою руку.
І єдине, що хоч трохи втішало мене,— це оті дві записки в кишені. Прийду й одразу ж віддам татусеві. Хай лає, хай навіть б'є — чим суворіше мене покарає, тим мені стане легше на душі. Якщо вона ще в мене була.
В ту ніч довго не міг заснути. Татусь, прочитавши обидві записки, і не подумав мене сварити:
— Це моя, синку, вина.
Зняв із мене сорочку й штани, спідню білизну, заходився виварювати у великій кастрюлі, в якій розтоплював віск перед тим, як тягнути вощину.
Я лежав, голий-голісінький (спідня білизна була у мене єдина, не кажучи вже про сорочку й штани) ...лежав, по шию закутаний у татусевій постелі і ще ніколи так не любив татуся. "Господи, зроби так, щоб татусь був щасливий! Щоб мамуся, і я, і Сергійко завжди жили з ним. Щоб його всі любили, а щоб бджоли на пасіці наносили повні вулики меду. І щоб ніхто не довідався, що татусь розкуркулений. Сотвори таке, Господи! А я за те буду щоденно молитись до тебе, як молиться мій татусь, і як виросту, то піду у монахи... А татуся буду слухатись. Так слухатись, що й літеру "ж" не дописуватиму!.."
Татусь якось розповів про хлопця, який готував саме уроки, а його покликав батько. Заглянув потім батько до зошита, а там літера "ж" не дописана.
— Отак треба слухатись батьків,— закінчив татусь.
Та розповідь так мене вразила, що я після того, уроки готуючи, не дописував літери "ж", ждучи, що мене от-от гукне татусь. Але татусь жодного разу так мене й не покликав.
Дивився на татуся і очі мої були повні сліз. Клявся собі, що скорше помру, аніж підніму ще раз руку. Або й сокирою її відрубаю.
І от же незбагненна натура людська: після того випадку я, бувало, не раз, коли татусь із кимось вів розмову, мимоволі нашорошував вуха: а чи не скаже татусь чогось проти радянської влади? На мене наче падала тінь уславленого піонера з Сибіру.
Перебування моє в Нескушному скінчилося так же раптово, як і почалося. Якось я пробігав мимо контори, як мене зупинив якийсь дядько:
— Ти синок пасічника?
— Я.
— Передай своєму татові, щоб зайшов до відділу кадрів. Я змінив свій маршрут і майнув до татуся.
Татусь, почувши про відділ кадрів, зняв картуз і перехрестився. Допитувався, хто передав, чи нічого ще не додав. Метушливо зібрався, швиденько вийшов надвір.
Появився з того таємничого відділу засмучений та мовчазний. Взяв був рубанок, яким стругав саме дошку, коли я його покликав, потримав-потримав та й поклав на місце. Став складати змайстровані рами, та одразу ж кинув і те. В мене аж язик свербів запитати, що сказали там татусеві, але я не насмілився.
— Давай, синку, вечеряти,— сказав сумно татусь. І чомусь додав: — Бог не без милості.
Вечеряли. Пили чай, настояний на вишневому гіллі, що його я дуже любив, з липовим медом, що його я любив іще більше. Але сьогодні і чай не був мені чаєм, і мед не був медом. Хоч я ще не підозрював, що оця спільна з татусем вечеря — остання.
— Повечеряв? Тоді лягай спати.
— А ти?
— Я помолюся.
Татусь молився цього разу як ніколи довго. Я то засинав, то просинався, а його шепіт слався і слався по темній кімнаті, болісно бився в темний образ Ісуса Христа.
Вранці татусь сказав, щоб я збирався в дорогу. Назад, до мамусі.
— А ти?
— Я, синку, може, приїду пізніше.
Порізав мені на дорогу хлібину, товстий шмат сала. Дав відро і дерев'яну лопатку:
— Набирай, синку, меду.
— Липового?
— Бери, якого хочеш.
— А скільки?
— Бери, скільки донесеш.
Я за відро, за лопатку та до діжечки з липовим медом. Натовк відро по самісінькі вінця.
— Піднесеш?
— Піднесу! Я й не таке піднесу!
Поки я набирав мед, татусь сидів над листом до мамусі.
— Оце, синку, передаси мамусі. Не загуби ж!
Сам поклав у внутрішню кишеню мого піджачка, заколов англійською булавкою.
— Гляди, щоб не вкрали.
— У мене не вкрадуть!
Був як ніколи зі мною ласкавий.
— Ну, з Богом! — перехрестив мене, поцілував у тім'я.
Стояв потім на пероні, і така туга запеклася в його терплячих очах, що в мене й серце щеміло.
І знову я їду в переповненому вагоні, де не те що лягти, сісти і то не завжди знайдеш місце. Люду як маку, розмовляють, кашляють, курять, сморід стоїть такий, що голова іде обертом, але я дякую долі, що хоч сиджу біля вікна і можна дивитись, як мелькають телеграфні стовпи, як розгортаються мимо снігом покриті поля, в солом'яні стріхи закушкані села. Відро з медом стоїть у мене в ногах, я і на мить не випускаю з рук залізної дужки, боячись, щоб його не поцупили, і коли йду напитись води (літровий кухоль прикутий ланцюгом до бачка) чи, пробачте, до нужника (слово "туалет" я засвоїв набагато пізніше), коли мені так припікало, що була вже несила сидіти, я з собою тягну і відро.