Спасайте!" — кричить. Я й не зачув у галасі. Тілько я розмахнувся, а він: "Я християнин!" Так-таки мені гукнув над ухом. А, ну коли ти християнин, так шкода тебе, ходи до наших! І завів його сюди.
— Щоб нам кашу поїдав,— доповів козак Голота жартом.— Ну, годі балакати, ідім в окопи виручати товаришів, а то й вони голодні.
Гурток козаків з Ярошенками і кобзарем перенісся в окопи. Тут Голота не міг собі найти місця, бо в рові лежали два вбиті турки. Він викинув їх мовчки за окіп і сів собі на беріг рову.
— Який Голота відважний! — закпив собі Муха.— Двох турків отак тілько через окіп кинув: за ногу — та й гоп!
Голота не відповів нічого, тілько ладнав лук. За-
ложив стрілку і ждав мовчки. На полі відбувався герць. Декотрий турок з криком прискакував на коні до окопів так близько, що можна було його засягнути хоч з лука, хоч з рушпиці, але козаки не дуже квапилися зачіпатися. Шкода, мовляв, заходу.
— Аиу, Голото, чи возьмеш котрого? — дражнили його товариші.
Голота мовчав, дожидав доброї хвилини. А там потім — ніхто й не помітив — пустив стрілку, і на полі один турок ухопився за шию та звалився з коня.
— Козак Голота! В саму шию поцілив! — похвалили його товариші.
Голота радий, присунувся ближче до товаришів.
— Ви з мене смієтеся,— почав він,— але я раз на полі Килиїмськім убив такого башу-татарина, що ви й не бачили такого. їду я собі раз, а той татарин — против мене. Кінь під ним вороний, зброя ясна, а сам такий одягнений: жупан довгий, шлик бархатний... їде і вихваляється. "Я тебе,— каже,— хочу живцем у руки взяти та в город Килию запродати, перед великими панами-башами вихвалятися та много червоних і дорогії сукна за тебе брати".
— Було з кого! — сказав помаленьки Череватий.
— Чому ж ні! — обурився Голота.— Чи я не козак?
— Козак душа правдивая, сорочки не має,— докинув Панько Безушко.
Голота оповідав далі:
— А я відбиваюся карбачем та кажу: "Татарине! Татарине! На віщо ж ти важиш: чи на свою зброю, чи на свого коня?.."
— Стривай, Голото, ти по-татарськи знаєш? — перебив його Муха.
Але Голота тілько подивився на нього спідлоба і говорив далі:
5 О. Макоией
129
— На віщо ти, кажу, важиш? Ще ти козака в руки не взяв, а вже за його гроші пощитав.
— Вони не билися, тілько балакали собі,— впік Безушко.
— Е, ні, билися таки дуже.
— Карбачем чи руками? — спитався Муха.
— Я потім з татарина стягнув усю одежу: як убрався, зовсім баша турецький!
— А де ж ти подів ті шати дорогії? — спитався Муха.
— А от же є на нім! — відповів кобзар, що цілий час придивлявся Голоті уважно та посмішковував-ся.— Шапка-бирка, зверху дирка, травою пошита, а вітром підбита: куди віє, туди й повіває, козака молодого прохолоджає.
— А ще й семиряга дорога, семилатна, тілько поли чорт має,— додав Муха.
— Смійтеся, смійтеся! — боронився Голота.— Я ще не так приберуся!
Голота оповідав свою пригоду так поважно, як би все було найчистішою правдою.
— Ні, єй-богу! — сміявся Муха.— Се вже ти, Голото, чорт знає що придумав! І наш старий Кіндрат, хоч який на видумки багатий, не придумав би такого.
— Пощо й придумувати? — відповів кобзар.— Та се, що Голота казав, хоч зараз у думу складай.
— Зложи, старий, зложи! Нехай не пропадає слава про такого козака.
— І зложу! — сказав кобзар та почав мовчки перебирати по струнах кобзи, мабуть, складав собі вже у голові думу про козака Голоту.
До громади підійшов Грицько Таран, цілком молодий ще козак, гарно та чисто одягнений, і старий Хведір Пугач.
— Що ж се ви так дозволяєте туркам, щоб вам під носом гарцювали? — спитався Пугач у гуртка.
— А, нехай собі граються! — відповів Муха.— Чи мало ж їх сегодня траву пасе?
Ярошенки присіли ближче до Кракалії. щоб вивідатися від нього дещо більше про Ілаша. Крака-лія знав тілько те оповісти, що діялося з ним і з Ілашем, поки в Царгород прийшли; що потім з ним склалося — не знав. Семен Ярошенко зітхнув важко: Ілаш усе одно що помер. Може, й живе де, та в неволі, не вернеться.
Зійшла бесіда на Бородавку. Одні його боронили, другі нарікали; одні бачили, що у нього великий розум і хитрість; другі казали, що у нього глуздів нема, що більше пошкодив козакам, як поміг.
З полудня надійшло військо королевича, зложене в більшій часті з німців. Сі німці зайняли місця в найближчім сусідстві козаків з правого боку. Дехто з козаків забігав туди подивитися і оповідав потім, що німота дуже збіджепа та схорована, від вітру паде.
Так минувся козакам час до вечора. Ще перед заходом сонця багато сміху наробили польські чури. Велика громада їх з колами в руках кинулася зганяти турків з поля. І справді, повелося їм се, бо турків на герцю було небагато. З того мали велику потіху всі ті, що дивилися з окопів. Битва сходила на іграшку. Однак уже вечером розійшлася чутка по обозі, що турки приготовляють на завтра страшну битву. Зловлені яничари принесли сю вістку —і козакам велено мати себе па осторозі.
Ярошенки вернулися в обоз і заночували разом з кобзарем.
VII
Холодна мрака вкривала усе Хотинське поле вранці 4-го дня вересня 1621 року. Ліси, що в сторону Буковини стояли темною стіною, здавалися невеличкими горами, що тяглися без кінця аж по Карпати і там у темній імлі під небесами щезали.
5*
131
Виразніше відбивалися з них менші ліски і дуброви, що росли на степу перед козацьким обозом на полуднє і давали добрий сховок тисячам турків, що там окривалися.
Кругом було так тихо, як би на тім невеличкім просторі землі не стояло кількасот тисяч людей, що зібралися докупи, щоби вбивати один одного. Тілько тисячі малих огнів, що блискали невиразно через мраку по той і по сей бік Дністра по лісах і долинах у турецькім, козацькім і волоськім обозі, тілько десь-колись рев худоби і іржання коней свідчили про се, що тут не мертва пуща, а земля, заселена тепер густо живими істотами. Вартові на окопах і люди при огнищах ходили, як тіні, їх розмова губилася у мраці без сліду.
Нараз десь далеко, немов під землею, озвалося тихо гасло, щоби вставати. По хвилині озвалася сурма ближче і дзвінким голосом немов прорізала густу ранішню мраку. Далі третя, четверта сурма, а тут уже по хвилині повздовж Дністра десятки труб одна за одною повторяли гасло і будили військо в обозах. Поміж возами на майданах, застелених декуди соломою, а то просто й на голій землі немов великі мурашки рушилися: збудилося військо, що спало тісно, вояк при вояку, щоби у холодну ніч було тепліше. Від теплих віддихів людей підіймалася ще густіша мрака над леговищами. Сей і той, вставши, позіхав здорово, протирав очі та протягав скорчене у сні тіло на всю довжину. Гамору ще не було великого, тілько шепіт ішов від молитов і від зітхання, що мимохіть виривалося з грудей людям, котрі до вечора могли бути на тім світі.
Однак ранішній холод скоренько заходив під одежу війська, під кожухи і жупани, морозив утомлене тіло — і кождий, обтрясшися до решти із сонливості, почипав рушатися жвавіше та братися до свого діла.
— Ану, вставайте разом сухарі брати! На цілий день! — приказували вже старші коло возів.
Козаки брали свою зброю на плечі, припоясува-ли шаблі, збиралися громадами коло возів, приймали свої пайки сухарів і сала і ховали в кишені, у торби та за пазухи.
— До окопів! Кождий па своє місце! — роздавався знову приказ, але вже і без приказу кождий відходив у свою сторону.
— Що, ти також ідеш? — спитав Семен Ярошенко у свого сина, що оглядав свій самопал та гаманець з кулями.
— Іду! — відповів Микула рішучо.
— Нехай іде! —порадив кобзар, не встаючи із місця.—З лежі не буде одежі; там, в окопах, розвідається не одно.
— Ви тут, батьку, оставайтеся, щоб я знав, де вас потім шукати.
— Боже помагай тобі! — сказав батько по хвилині.— Іди!
Микула глянув на Дністер.
— Се хто там може бути за Дністром?
— А хто ж би? — відповів Яцько Муха, що саме надійшов із свого леговища і почув питання Мику-ли.— Татари перейшли Дністер і розпускають загони по Поділлю. Ходи, Микуло, до роботи; годі дармувати!
Пійшли. В окопах уже було їх товариство, що не розлучалося ніколи: Череватий, Безушко, Голота, Таран і Пугач. Голота затирав руки, бо змерз: "се-милатна сермяга" справді не могла його загріти.
В найближчім сусідстві сего гуртка велася жива якась розмова. Тут був гість, що утік від турків. Він ось тілько вискочив із мраки, як чорт,— вартовий трохи не привітав його шаблюкою,— та вчас дав знати, що не ворог, і його прийняли з одверти-ми руками.
Микула і Муха підійшли до сего гуртка подивитися, що там таке. Посередині гуртка стояв сей гість — чоловік, може, сорока років — і поясняв зібраним, що він не турок.
— Ні. братчики, я не турок! Я Іван Полтавець, що ходив із Сагайдачним ще під Кафу. У лсєстрі я записаний, поспитайте! Під Кафою мене ранили, схопили — таки з моря витягли,— шістнадцять літ пробув я між татарами, потурчився, побісурменив-ся, бо інакше був би погиб. А тепер прийшов я до вас умирати! Во ім'я отця, і сина, і св. духа! Нехай я знову перехрещуся по-християнськи... Я був пушкарем у турків, і бог поміг утечи до вас
— Приносиш які новини? — спитав його Муха, що протисся ближче у гурток.
— Вчора завдали ви великого чосу туркам. Тисячі лягло їх. Але сегодня стережіться! Сто пушок стоїть проти козацького обозу — цілу ніч робили коші на пушки,— от туди, попід лісок, і там далі, вниз до Дністра. Всею силою пійдуть на вас, на козаків. Вони недалеко, присунулися вночі,— от нехай тілько туман уступиться, побачите. Я робив коло такого коша. Серце мені краялося. Тут ви так близько!.. Досвіта у мраку відійшов і щез. Бог поміг, пе помітили, слава тобі, господи!
— Поведіть його до Дорошенка з сією новиною! — сказав Муха.— Він уже дасть гетьманові знати.
І справді, один з козаків зараз повів Полтавця до полковника.
— А пе знаєте ви, де ясир? — спитав його мимоходом Микула.
— Ясир! Ясир з правого крила турків, недалеко їх обозу...
— Багато там людей?
— О! Вже є тисячі! Наловили вже по дорозі, з Поділля зігнали.
— Ходім! — упімнув козак, і обидва пійшли.
— Сто пушок! — згадав Муха, вертаючи з Микулою до свого гуртка.— А в нас тілько двадцять вісім. Копаймо, товариші, печі глибше, а то засипле нас олов'яний град. І подайте сю новину далі окопами. Сто пушок на нас вимірили!
Козаки зараз кинулися до роботи. У