А як прийшли до княгині, все оповіли їй.
Бліда ще була княгиня Оленка,, виснажена, та вже сили вертали їй.
Спокійно вислухала вона та каже:
— Даремна була б ваша праця, даремний ваш труд, хоч як ви старалися б, не перемовили б мене. Не прихилиться моє серце ніколи до нього, до потурнака. Нелюбий він мені був і тоді, коли ще був християнином, тим більше нелюбий тепер, коли вирікся віри Христової. Він, правда, каже, що зробив це з любові до мене! З любові до мене вирікся Христа, з любові до мене спалив двір, полонив мене, зробив мене нещасною...
— Він, княгине-пані, таки дуже, дуже любить вас,— говорила Оксана.
— Хай любить, хай ненавидить, що мені до цього,— відповіла різко княгиня.
— Та я не до цього говорю, княгине-пані, щоб вас привертати до нього. Я тільки кажу, як воно є...
— Я знаю, любі мої товаришки,-1— перебила княгиня,— я знаю, що ви мені прихильні. Щодо Пшерембського, то я сама ще перед недугою думала над цим, що велика мусить бути його любов. І жаль мені його ставало. Та чи я винна тому, що він залюбився в мені, чи винна я, що не можу його любити?
— Авжеж, що ні! — притакнула Оксана.— Кажуть люди: "Серце не навчити!" І так воно справді.
А княгиня говорила сумно:
— І хоч, може, мій Богданко справді забув мене, може, вже другу любить, та поки мого життя, не перестану бути йому вірна, не зломлю присяги, даної перед Богом у церкві, ніколи!
— Княгине-пані,— говорила Катерина,— не думайте над цим, не ломіть собі цим голови! Вас князь, напевно, не перестане шукати.
Коли тепер відійшов, то, видно, мусив відійти. Отаманові війська годі тільки про себе думати, мусить думати й про військо, на те його отаманом зробили.
— Правду кажеш, Катрусе,— притакнула княгиня,— отаман не свій пан, він мусить свої справи позаду зоставити, а думати й дбати про повірене йому військо, про загальні справи. Очевидно, годі було запорожцям довше в Туреччині гуляти, треба було вертати на Січ.
Нараз із вулиці пронеслися звуки пісні. Якийсь могутній голос співав, і пісня щораз виразніше вливалася в кімнати гарему.
— Хтось співає,— сказала княгиня,— слухаймо. Виразно вже чути було слова:
Стару неньку зарубали, А миленьку собі взяли. Гей, сідлай, хлопче, коня/ Коня вороного, Татар швидко доганяти, Миленькую одбивати...
— Та це ж наша українська пісня! — скрикнула Оксана.— Видно, якийсь невільник українець співає її.
А княгиня повторила:
— "Стару неньку зарубали, а миленьку собі взяли" — це немов про мене! Неньку Богданка зарубали на моїх очах... Ех, коби довідатися, хто це співає.
Оксана зірвалася:
— Я скажу Алі, він побіжить і довідається. Він для вас усе зробить, княгине.— І вибігла../
А Катерина говорила:
— Цей євнух Алі для вас, княгине, в вогонь скочив би. Він говорив мені, ненавидить башу за те, що знущається над вами. Коли б він міг, то поміг би вам до втечі. Я спершу думала, що він так на хитрощі бере,' але ні, він щиро говорив, з очей пізнати було.
— Може, й придасться ще нам,— сказала княгиня. За хвилю вернула Оксана й сказала:
— Побіг Алі. Я йому розповіла, що княгиня чула, що якийсь чоловік співав дуже гарну пісню, і хотіла б знати, хто це співає. А він каже: "Я зараз довідаюся!" — та й побіг.
Недовго тривало, вернув Алі, княгиня веліла покликати його до себе. Був це Молодий іще хлопчина, гарний з лиця.
— Ну, оповідай, хто цей чоловік, що так гарно співає.
— Це чудний чоловік,— відповів Алі,— він мусульманин, зодягнений гарно, як багатий турок, говорить гарно по-турецьки; а вміє й чужі мови. Я його питав, що це за пісню співає. А він каже: "А навіщо тобі знати?" А я йому кажу: "Мені не треба, але моя пані чула цю пісню й сподобала собі, доконче хоче знати, хто ти, що співаєш цю пісню".
— А що ж він на це? — перебила княгиня. ■
— А він: "Це німецька пісня". А потім додав: "А хто твоя пані буде?" Я оповів йому, що знав. А він дуже пильно слухав, а коли почув, що пані недужа, каже: "Скажи, що я маю ліки, які можуть вилічити ЇЇ". Ось я з цим і прийшов.
— А він що? Куди пішов?
— Він нікуди не пішов, він жде на відповідь, чи куплять у нього ліки.
— То піди та скажи, хай продасть ці ліки. Але що я говорю,— в мене ж нема грошей,— сказала княгиня,— а я так бажала знати, що це за нудний такий чоловік, отой лікар чи знахар.
— Пані,— каже Алі,— я пішов би до баші, щоб дав гроші, але його нема дома, поїхав до міста. Так я позичу своїх грошей, а баша віддасть мені.
І вибіг, не чекаючи на відповідь.
Як він відійшов, каже княгиня до Оксани та Катрі:
— Тут щось є! Він співав українську пісню, а казав Алі, що це німецька. Та й із цими ліками щось чудне. Як так напоготові й ліки в нього на мою недугу? Тут щось є.
— Воно справді дивне,— притакнула Катря,— він дарма не крутився попри дім баші. Я догадуюся, та боюся казати.
А княгиня Оленка:
— Догадуєшся, як і я, що це може бути посол від мого Богданка. Чи так?
— Так,— притакнула знову Катруся. Вбіг Алі.
— Ось дав тую плящинку й написав на картці, як заживати цей
лік.
— Давай картку,— сказала княгиня й наглим рухом вирвала йому з руки картку.
Алі говорив далі:
— Він, отой лікар, казав, що прийде за три дні знову під дім баші довідатися, чи його лік допоміг. Як не допоможе, то він дасть інший.
— Добре,— сказала княгиня,— можеш відійти.
Алі поклонився низько й вийшов, а княгиня, що аж горіла з нетерплячки прочитати лист, не заглядала в нього тільки тому, щоб при Алі не зрадитися нагальним зворушенням. Тепер упала на диван і стала читати:
— Наш лист,— скрикнула,— наш, кирилиця! І стала читати тихо:
"Ясна княгине! Я вже від півроку шукаю місця твого добуту з по-ручення князя Богданка Ружинського. Щойно два дні тому довідався я, що баша Аслан-Керменя — це потурнак Пшерембський. Я побратим князя Богданка й зобов'язався йому віднайти тебе, княгине. Щоб легше дістатися, я переодягнувся за бусурмана й удаю лікаря* У пля-щині не ліки, а звичайна вода. Запорожець Опанас Покотило".
Сёрце в княгині Оленки забилося швидко-швидко.
— Він таки не забув про мене, любить мене, як любив, старається —визволити мене. Мушу; мушу почути щось більше про нього, про Богданка, щось більше. Три дні ждати, Боже, як довго! Та ждатиму, ждатиму терпляче! Дякую Тобі, Всевишній, за ласку Твою, що не кинув Ти мене на чужині, в неволі, що дав мені сили витерпіти.
І вже рада та весела каже до Оксани та Катрі:
— Гей, подруги мої любі, я щаслива, дуже щаслива, це йро Бог-даночка вістка. Він послав свого побратима, щоб шукав мене. Хитрий мусить бути цей його побратим. Півроку шукав мене переодягнений за турка і таки попав на мій слід. Мушу від нього щось більше почути про Богданка. Радьте мені, подруженьки мої, як це зробити, як влаштувати, щоб я могла з ним бачитися.
Обидві молодиці призадумалися, аж вкінці, каже Оксана:
— Княгине, вам треба знову важко занедужати, удати недужу. А ми намовимо Алі, щоб сказав баші, ніби знає лікаря, який вміє лікувати й найважчі недуги. Він і приведе цього запорожця.
Кинулась княгиня обіймати Оксану:
— Розумненька моя, як ти це гарно придумала! Так зробимо, так! Так буде найкраще! Як тільки Пшерембський появиться в замку, я знову важко занедужаю. А ви обидві вже відтепер обробляйте Алі.
— Вже ми його перемовимо на наш бік. Він, княгине, для тебе все зробить.
На другий день Пшерембський вернув у замок. А третього дня княгиня знову важко занедужала. Так сповістили башу Катерина й Оксана.
Алі зголосився, що знає лікаря, який лікує найважчі недуги.
— Кажуть про нього,— впевняв башу,— що він таких, що вже над гробом були, приводив до здоров'я.
— То приведи його зараз! — наказав.
Алі вийшов і скоро вернув та каже, що його тепер немає дома, але пополудні буде тут.
Баша нетерпляче дожидався лікаря... Пополудні знову почули перед замком пісню:
Ой Богдане, Богдане^ запорізький гетьмане,
Та чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті? Алі вибіг на вулицю.й привів "лікаря".
— .Лікарю,— каже баша,— коли привернеш здоров'я недужій, так я тебе озолочу.
— Заведи лікаря до недужої,— наказав баша Алі, а сам подумав,— не піду там, щоб не дратувати її. В себе чекатиму лікаря, щоб сказав мені про її здоров'я.
І каже до Покотила:
— По оглядинах, лікарю, зайдеш до мене та скажеш мені, що їй хибує і чи скоро буде здорова.
Алі повів Покотила в гарем. <
300 '
Нетерпляче дожидалася княгиня Оленка Покотила, нетерпляче очікував зустрічі й Покотило, щоб упевнитися, чи це справді княгиня Ружинська, жінка його побратима.
Як увійшов у кімнату й поклонився, відразу питає:
— Я тільки одне хочу знати, пані, чи ти княгиня Ружинська, жінка мого побратима?
— Так,— відповіла княгиня.
— Тепер не дивуюся побратимові, що так залюбився в тобі, княгине, що й Січ-матір покинув для тебе,— сказав і додав,— вертаю до нього з веселою вісткою, а потурнак Пшерембськйй, баша турецький, нехай сподівається скоро гетьмана Богданка в рості враз із запорожським лицарством.
І каже княгиня на це:
— Чи не міг би ти, козаче, приготувати мені втечу із моїми подругами? Тоді не треба із-за мене проливу християнської крові.
— Ні, княгине, я вже теж думав над цим, це не поведеться. Добре стережуть бусурмани замку.
— То хай уже буде й так, як Ти кажеш! Дожидатимуся терпляче приходу мого любого Богданка. Та заки відійдеш, сміливий козаче, розкажи мені про Богданка.
Покотило оповів коротко все про князя Богданка від його другого приходу на Січ.
Поклонився і вийшов. Алі повів його в кімнати баші. Пшеремб-ський ходив по кімнаті з кута в кут. Коли Покотило увійшов, спитав коротко:
— Ну що ж?
— Нічого небезпечного, башо. По моїх ліках завтра вже буде твоя пані здорова.
Пшерембськйй зрадів:
— Дякую тобі! — сказав і подав йому мішечок із грішми,— це твоя нагорода!
Покотило подумав: "Придасться на дорогу, бо вже мої засоби вичерпуються".
— Хай великий Аллах має тебе в своїй опіці, башо,— вийшов. "Тепер мерщій на Січ",— подумав.
А княгиня Оленка щиро молилася Богові, щоб допоміг Богданкові визволити її з неволі.
XI
Вдарили морози, а там і білий сніг покрив усю Січ-матір. Окопи, і острокіл, і вежі, і курені, і нова церква січова забіліли снігом. Міріадами дрібненьких самоцвітів миготіла вся Січ у проміннях зимового сонця.
Вже запорожці більше по куренях сидять. Обсядуть курінну люльку та курять.