Так розуміла публика настрій народніх мас.
Далі автор "Уваг" каже: "Боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальноприз-наних авторитетів вкраїнської драми".
Треба собі з'ясувати, про яку "боротьбу класів" говорить критик. Одколи життя людське влилося в форми державного життя з визначеними класами, які одрізняли-ся один від другого своїми правами, одтоді і почалася боротьба класів. Коли автор розуміє таку боротьбу, то невже не добачив він "боротьби" проти соціальних кривд і проти політичного утиску" у тих само драмах: "Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Остання ніч", "Сава Чалий", "Степовий гість", "Юрко Довбиш", "В темряві", "Бурлака" та другі?
Ми думаємо, що автор просто не догледів в українській драматичній літературі боротьби проти соціальних кривд і проти політичного утиску. Візьмемо хоч би такі слова:
Але над все поспільне людське горе,— Ярмо і бич голоти!.. Тяжко!.. Ох, Як боляче! Як душу шарпа туга...
Але
Над немощним не змилується кат: Лиш силою відбити можна волю, Придбать права, завоювать буття... Так скрізь велось і буде так до віку!
Клянусь, брати, що ні скарби численні, Ні любощів ненаситимий пал, Ані прихил до кревних і до друзів, Ані погроз, ні мук смертельних жах Мене з шляху думок моїх не звернуть І зрадою душі не забруднять! Клянусь віддать усе життя за благо Окривджених і знищених людей! За правду смерть — це правди торжество, Святих думок над темністю звитяга!
Чи не певний ідеал соціального й політичного життя висловлюється в цих словах:
Так наш псалом — всі віри поважать, Не запрягать в ярмо душі живої, Не ґвалтувать над розумом чужим, Не нищити у люду його волі І не творить з братів собі рабів.
Коли ж автор "Уваг" під боротьбою класів розуміє тільки боротьбу "труда и капитала", то це нас дивує ще більше. Германія — капіталістичня сторона, але й в германській літературі ледве при кінці 80-их років з'явилися спроби драматичних творів, що так чи інак дотикалися саме цієї боротьби праці й капіталу ("Перед сходом сонця" Гауптмана). Це тривало недовгий час: одразу з початку 90-их років літератори германські вернулися на лоно буржуазії; вони вдалися почасти в якийсь естетицизм — "в гармонізацію природи", почасти "в христианское смирение", що й примусило їх дійти до теорії "виправдування зла" та одкинутись навіки од соціальної революції . Доказом цих слів можуть бути драми Зудермана "Іоанн Хреститель" та "Каменотеси". Власне, з 1890-их років література германська починає малювати капіталістичну суспільність з її соціальними конфліктами. Але проте на всіх цих соціальних драмах лежить, як каже Фриче, "печать мещанского духа". Навіть більше: ні одна з цих драм не розв'язує принципіально проблеми і не дає жадної раціональної одповіді пролетаріатові на його пекучі питання. Про найкращу з цих драм, чудову драму Гауптмана "Ткачі", Фриче каже: "Драма Гауптмана — чудовий малюнок страшних наслідків голоду, а не боротьби організованого, свідомого пролетаріату в ім'я соціалізму". Ні один з тих германських драматургів, на думку Фриче, "не зумів виявити на сцені найбільше питання часу у тому вигляді, як воно поставлено самим життям, і в тім дусі, як його хоче розв'язати клас робітників". В австрійській драматичній літературі тільки самими останніми часами з'явилися твори, що так чи інак дотикаються боротьби праці та капіталу. І ось останніми ледве днями промайнула по часописях звістка, що д. Гаупт-ман пише нову драму на тему боротьби праці й капіталу. Тільки у XX столітті! А автор "Уваг" чи не вимагає од українських драматургів, щоб вони малювали боротьбу праці й капіталу з початку 80-х років.
"Комуністичний маніфест Маркса та Енгельса" безперечно річ величия, але поети мають для своєї "поетичної інтерпретації" маніфест ще вищого майстра, — маніфест життя. Дійсний художник не може малювати, хоч би й на користь партії, того, що не перейшло, не пройняло наскрізь життя. Та й багато ще зостається проблем людського духу поза межами комуністичного маніфесту. І Фауст, до якого б класу не притулили ми його, скрізь лишається Фаустом, та й Гамлети бувають і поміж пролетарии, і поміж королів. "Не о хлебе едином будет жив человек". Та й самому пролетаріатові не потрібне детальне розроблення на сцені тих або інших пунктів програми: пролетаріат, як революційна маса, шукає на сцені величного пафосу — настрою, що одповідає його настрою, подій, що анальогичні тим подіям, які повстали на його шляху. "Вільгельм Телль" Шіллера, столітня п'єса, зворушила всю Росію у 1905 році; треба було бути в театрі на виставах п'єси, щоб зрозуміти, як одповідав настрій п'єси настрою публики.
Поет-художник навмисно одсовує свій твір на визначену історичну перспективу, щоб уникнути тої пошлості, яка неодмінно прилучається до фотографічних речей. Скажемо словами Каутського: "Пролетаріат шукає в драмі боротьби і дії", — і він знайшов би її чимало й в українській драматургії, не тільки в новійшій, — про неї ми в цій розправі не говоримо, — а й у тій, що має право святкувати свій 25-літній ювілей. "Бурлака", "У темряві" ("Кривда й правда"), "Юрко Довбиш", "Богдан Хмельницький", "Остання ніч", "Оборона Буші", "Степовий гість" та другі п'єси показали б пролетаріатові, як вмирають люде з-за ідеї спільного блага, спільної правди, загального добра. Ми думаєм, що ті слова, які ось заразмаємо навести, знайшли б повний одгук в душі революційного пролетаріату.
Бо поки нас од сонця криють хмари, Бо поки плач і лемент скрізь буя, Не можу я жадать своєї пари, Щасливою не можу бути я. Керуйте ж нас ви, провідничі зорі, Між хижих хвиль на збуреному морі До пристані, де запанує знов І воленька, й братерство, і любов!..
Не лютістю бісованого ката Будується те щастя на землі, Бо кат — все кат, чи репаний, чи білий, За ним услід — неволя, ґвалт і смерть. У лагоді, в братерстві тільки сила!..
Незбутня річ. Чи ж пана і раба Помирить хто? Пан з рук чужих жирує І раб йому потрібен, як життя, Появиться на небі ясне сонце І променем розвіє темний чад, Прозрять тоді невільники сліпущі І закують у пута хижаків!
Не будемо нагромаджувати тут ще більше прикладів: тексти вищезгаданих п'єс — доказ нашим словам.
Таким робом, бачимо, що факти не одповідають обвинуваченням критика і що, невважаючи й на закони російської цензури, і соціальна боротьба народніх мас, і політичні утиски над духом людини одбилися в українській драматичній літературі, і присуд критика: "Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми" , — не має правди і ваги.
Обурює молодих критиків ще й те, що українська драматургія в ліпшому разі малювала нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу і притупляючу буденщину її. Дивні діла Твої, о Господи! Російська критика побожно шанує Чехова за те, що він так художньо змалював ту пошлість, ту прозу і буденщину життя, яка панувала в Росії у 80-ті роки, а український критик обвинувачує своїх драматургів за те, що вони малювали прозу життя! І справді, поезія ж краще прози. І нащо було Гоголеві писати "Ревизора" та "Мертвые души"? Чи не краще було б обмежитись "Вечерами на хуторе близ Диканьки"? Чому ж він віддав найбільшу силу свого талану прозі життя?
Єсть два типи письменників: одні малюють типові з'явиська сучасного життя, другі проймаються ідеями й почуттями, загальними для всіх часів. І де такі терези знайти, щоб зважити, що має для чоловіка більшу ціну? Ухмилка й сльози, сміх та стогін потрібні людській душі. Поезії в житті людськім — короткі хвилини, а прози — довгі дні. Чи ж винні українські драматурги, що проза життя оточала їх з усіх усюд? Вони малювали правдиво сучасне життя, і в тім їх велика, незабутня заслуга. Драми й комедії Островського теж малюють "прозу життя, вбийчу й притупляючу буденщину її", а критика російська поставила його "во главе угла". "Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман", — сказав колись поет; та ні, "обман" не "возвышает", — підносить душу чоловіка тільки правда, вона одна може вжахнути душу правдивим малюнком і примусити людину замислитись над питаннями життя. Переважна частина п'єс Карого, "Глитай", "Дві сім'ї", "Олеся" — Кропивницького, "Світова річ" — Олени Пчілки, "У темряві" — Старицького, "На громадській роботі" — Грінченка, п'єса Мирного "Згуба" й другі — все це "комедии нравов". В цих п'єсах автори малюють нам сучасне життя з усіма його кривдами й болями, сумними та смішними рисами. Найбільшу частину свого талану присвятив прозі життя Кар-пенко-Карий. Він показав нам життя сучасного українського села в його соціально-економічних відносинах. Болюче питання про хазяїна й робітника — ґрунтовний мотив п'єс Карпенка-Карого. Цікаво простежити, як зростає й шириться цей мотив в його п'єсах: "Розумний і Дурень", "Сто тисяч" та "Хазяїн". Михайло, Калитка — це прототипи того ж таки хазяїна-кулака, який вже зростає в "Хазяїні" в грандіозну фігуру Пузиря; і відносини до робітників приймають в кожній п'єсі більш визначені контури і нарешті уявляються в "Хазяїні" у вигляді цілком виробленої системи.
Але малюючи правдиву прозу життя, драматурги українські малювали і тих героїв-ідеалістів, що несуть в світ "печать дара Духа святого" і не дають згаснути серед прози життя святому вогню. Таких героїв любови та ідеї ми маємо в образах: Бурлаки, Степана ("У темряві"), Серпокрила ("Понад Дніпром"), Юрка Довбиша та др. І ці сильні та неверескливі герої навчили б і критика "іти назустріч" новому життю, коли б його вухо притулилось до серця письменника.
Література не може одбити в собі всього життя, не малюючи життя інтелігенції, — це розуміли українські драматурги і вживали всіх засобів, щоб добути дозволу захопити й цю сферу. Але як його викрутитись? Інтелігент, що балакає по-українськи — та це ж видимий сепаратист українофіл! А дозволено було виставляти тільки такі твори, "внутреннее направление которых, или дух, не отзывается тенденциями украинофильской партии".
М.