Гунявий раптом визволяє свою руку, обіймає за плечі Соню й повертає до себе. В рухливих пасмах світла від вуличних ліхтарів її лице виглядає ніби стрибає, здається загадковим і дуже гарним. Вона легко й піддатливо перехиляється до нього й жде.
— Ну? Що ж ви? І сьогодні страшно поцілувати? І в голосі ніжна, лукава насмішкуватість.
Гунявий зненацька брутально шарпає все тіло її до себе й навалюється губами на її розкриті, приготовані губи. Соня обхоплює його голову обома руками й притискує її до своїх уст, злегка стогнучи. Потім одриває й ніжно відхиляє Гунявого. Але він уже із сліпою, дикою впертістю хапає знову її тіло, мне його, ламає.
— Милий, не треба!.. Не тут... Не треба, милий! Не тут, чуєш!
Вона виривається й відсувається в куток, поправляючи капелюх. Гунявий дихає й сопе так, що чути крізь гомін і гуркіт автомобіля. Раптом стукає в скло вихопленим з кишені ключем шоферові, відчиняє дверці й гукає:
— Зупиніться перед першим готелем, що зустрінете! Шофер водить головою обабіч і зараз же повертає до
тротуару: з будинку якраз стирчить світляна довга скринька з чорними літерами на ній: готель.
Соня мовчить. Гунявий рішуче й знову брутально бере її під руку і, як тільки авто зупиняється, владно, майже виштовхує її на тротуар.
Ідучи сходами готелю і замикаючи за собою двері кімнати, він увесь час має в лиці й у рухах ту саму хмарну рішучість і жадібну, немов аж злісну, брутальність.
Соня ж уважно зиркає на нього й тільки злегка кривиться від судорожних потисків його руки. Але в кімнаті, скинувши пальто, вона сідає у фотель і, як тільки він підходить до неї, витягає поперед себе руки.
— Ні. Я спочатку хочу чогонебудь випити. Я хочу коньяку!
Гунявий важко та понуро наставляє вниз на Соню червоні баньки очей. Потім мовчки помалу повертається й дзвонить. Що двері замкнені, він, на диво, пам'ятає й відмикає їх. Прислуга, немов уже знаючи наперед, що її повинні покликати, зразу ж з'являється.
Гунявий замовляє коньяку, цитрин, цукру та фруктів. Замовлення цілої пляшки, видно, дивує дівчину в білому хвартусі, але вона нічого не каже й зникає.
У кімнаті, як звичайно, все місце займає широченне ліжко з приготованою до спання постіллю. З боку його — невеличкий столик з двома фотелями.
Не встигає Соня попудрити лице й поправити зачіску, як дівчина з байдужим і кам'яним лицем приносить усе замовлене. Гунявий понуро посміхається:
— Організація добра!
І, замкнувши за прислугою двері, зараз же наливає коньяку в обидва келішки.
— Ну!
Соня сідає, не хапаючися, чистить цитрину, відставивши догори мізинець з блискучим рожевим нігтем. Потім так само помалу ріже її на тоненькі кругленькі скибочки, часом зиркаючи на Гунявого. Він сидить у фотелі, важко спершися ліктями на поруччя й зігнувшися. Очі помітно червоні.
Раптом, не дожидаючися Соні, хапає чарку й вихиляє в рот. І зараз же знову наливає в неї по вінця. Лице відразу стає немов би легше та тепліше. Соня бере свою чарку й простягає її через стіл до Гунявого:
— За наш перший поцілунок!
Гунявий цокається й випиває так, як людина, що має велику спрагу. А Соня обережно втягає кінчиками губ кілька краплин і ставить чарку за вазочку з фруктами. Потім бере пляшку й наливає немов собі, а потім Гунявому. Лице його виразніше яснішає, пухкі щоки твердішають і навіть очі стають неначе менш червоні.
— Сядьте тепер коло мене. Але поводьтеся чемно. Добре?
Гунявий переносить фотель і сідає поруч із Сонею.
— От так. Тепер дайте мені вашу руку. Яка сильна, гарна рука! Хочете, я поворожу вам? Я — хіромантка, майте на увазі...
Гунявий правою рукою бере свою чарку й нашвидку вихиляє її в рот. І аж тільки тепер умочає скибочку цитрини в цукор і помалу жує.
Соня ж тримає ліву руку його долонею догори на своїй лівій руці, а пальцем правої водить по лініях та горбиках великої долоні Гунявого.
— Гм! А знаєте, багато гарних рис характеру: жорстокість, брутальність, відсутність так званого співчуття...
— О? Це — гарні риси?
— Розуміється. Вам більше подобається слинява сентиментальність?
Рука пробує визволитися, але Соня міцно тримає її.
— Ні, ні почекайте! Надзвичайно цікава рука! Посидьте так трошки...
— Та к чорту з моїми рисами! Неварті вони й плювка! Пустіть!.. Поцілуй мене краще!
— Ні, ні, посидьте! Чуєте? А то зовсім не поцілую. І у вас є якась велика таємниця на душі. Велика, глибока, така, що...
Гунявий умить вишарпує руку, немов злякавшися, і аж підводиться.
— Годі! К чорту всяку дурницю! Пийте!
Він хапає пляшку й наливає собі. І зараз же перекидає чарку в рот, навіть не поставивши пляшку на стіл. Соня бере свій келех, знову вдає, що п'є й знову ставить чарку за фрукти.
Гунявий раптом насмішкувато посміхається:
— Та ви можете просто не пити, як не хочеться. Нащо ховати чарку?
Соня злегка ніяковіє й зиркає на нього вгору. Значить, він усе помічає й розуміє? Чи якраз: що більше п'є, то краще й розуміє?
— Я не ховаю. Ну, сядьте біля мене, я не буду більше ворожити. Ми просто любенько та тихенько побалакаємо. Добре? Тут так затишно. От так. Дайте руку. Ні, ні, без ворожби. Я майже ніколи не буваю з вами наодинці. А ви мене якоюсь дивною силою вабите й хвилюєте. Я боюся, що ви вже занадто опановуєте мене. Треба, щоб і я трошки опанувала вас. Тоді не страшно. Правда? Скажіть, я ж вас таки трошки хвилюю? Га?
Гунявий бере її за плечі, повертає до себе й мовчки чудно розглядає її високе чоло, виточений, правильний ніс, яскраво-блискучі зеленкуваті очі, все таке тонке, нервове, гарне лице. Соня злегка розкриває уста, показуючи білу смужку рівних, дрібних зубів, неначе готуючися до поцілунку.
— Ну, відповідайте ж: є хоч трошки й моєї влади над вами? Чи ви тільки самі хочете панувати над іншими?
Гунявий замість відповіді хоче притягти її лице до себе. Але Соня сильно впирається руками в його груди й не дається.
— Ні, вперед скажіть! Є?
— Є.
— Неправда. Це у вас тільки так, хвилевий потяг.
— Та є ж, кажу вам! Ну, годі. Я хочу тебе. Чуєш?
— Ні, ви докажіть.
— От тобі! Чим же я можу ще більше доказати? Я хочу тебе. Розумієш?
— Це не доказ. Ти можеш так само хотіти першу ліпшу проститутку. Ти дай мені ввійти в твоє життя так само, як ти ввійшов у моє. Я не хочу нерівности. Ти впусти мене так, як я готова впустити тебе в свою душу. Розумієш? А тоді бери мене всю, мої губи, мої очі, все тіло моє. Хочеш?
— Хочу.
— Ну, так дай доказ. Скажи: в тебе є якась велика таємниця в житті? Скажи тільки це одне. Я не питаю, яка саме. Тільки хоч це скажи. Бо все одно ж це помітно. Ну, скажи. А тоді можеш робити все, що хочеш...
Гунявий якийсь момент важко, непорушно дивиться їй у вічі.
— Ти сказала, що брутальність — моя гарна риса?
— Сказала.
— Подобається тобі?
— Подобається.
Гунявий мовчки, помалу підводиться, брутально, залізно обхоплює Соню обома руками, вириває її, як корінь, із фотеля, скидає оберемком на руки й несе до ліжка.
Соня перестає пручатися, і коли він хижо та незграбно починає роздягати її, навіть сама допомагає йому, загадково посміхаючися й не приховуючи посмішки від нього. Бо в цьому стані він помітив би її так само, як помітив би посмішку мисливця оскаженілий з голоду вовк, що накидається на пастку. Йому тепер можна реготатися в саме лице, кричати в вухо про його таємниці, на нього це зробить таке саме враження, як на камінюку, що летить згори.
Напівзаплющивши очі, Соня обома руками обіймає гаряче, дико-напружене тіло й обережно шукає по ньому. І відразу ж під грудьми, під сорочкою намацує туго стягнений широкий пояс, що, очевидячки, намотаний на голе тіло. Пояс, чи просто обгортка, декілька разів накручена круг живота? На спині пояс лежить рівно, а на животі почуваються в ньому горбики, — мабуть, там щось замотане.
Соня мацає рішучіше. Так, враження таке, що в тому місці замотаний папір і ще щось тверде. Знайти б край пояса чи защіпку й розмотати. Та де саме той край? Крізь сорочку дуже важко намацати.
Соня потихеньку просуває руки під сорочку й торкається до пояса й до голого живота Гунявого.
Але в цей же момент Гунявий, як від дотику електрики, всім тілом підкидається, злякано широкими очима зиркає в лице Соні й прожогом скочується з ліжка. Дико повівши по кімнаті очима, він швидко хапає себе за груди, намацує пояс, потім ще раз зиркає на Соню і, не перестаючи важко дихати, починає хапливо, безладно вдягатися.
Соня сідає на ліжку і враженими очима слідкує за ним.
— Що сталося? В чому річ?
Гунявий не відповідає і, сопучи носом, одягається. Соня, закусивши губу, натягає на голе тіло край простирала.
— Та в чому ж річ, милий?
Гунявий раптом перестає вдягатися, підводить голову, розмахується рукою й з усієї сили б'є себе в лице. Б'є так, що голова аж одхитується вбік і ляскіт мокро чвакає в вухах.
Соня зі справжнім жахом стає на коліна, випустивши простирало.
— Ради Бога, що таке?
Гунявий, не відповідаючи, не дивлячися на неї, іде до вмивальника й починає мочити голову. Соня нерішуче сідає й не знає, одягатися чи ще почекати. Плескіт води за зігнутою спиною не припиняється, руки злісно, вперто шарують голову, обливають, знову шарують.
Нарешті, спина розгинається, і Гунявий починає втиратися, так само сильно й довго.
Соня, вагаючися, помалу натягає на тіло простирало, лишаючи, одначе, частину тіла не закритою.
Гунявий пригладжує волосся обома руками й підходить до ліжка. Борідка скуйовджена, лице в білих і червоних плямах, одна щока виразно червоніша за другу.
Соня боязко зустрічає його широкими очима, відпустивши трохи більше простирало з тіла.
— Що сталося, милий?
Гунявий закриває її простиралом і, обережно взявши за руку, винувато й шанобливо цілує її.
— Простіть мені, будь ласка.
— За що? Я нічого не розумію. В чому річ?
— Я не повинен був цього робити. Ви — добра, чиста дівчина, а я вас затяг сюди, як...
Соня раптом обурюється так, що сідає знову й скидає з себе геть зовсім простирало.
— Що за дурниці? Я сама хотіла цього, ніхто мене сюди не "затягав"! А ти мені настільки любий, що скрізь, де б...
Гунявий, як від необережного дотику до рани, болюче кривиться й швидко махає рукою.
— Не треба, не треба, не треба! Я — мерзенний. Взагалі, мерзенний. Розумієте? Цілком вам серйозно, спокійно й свідомо кажу.