— Едді Крон запрошує нас у наступну неділю на обід. Ти будеш, Нельсон?
— Якщо Едді надіслав мені запрошення.
— Я не сумніваюсь у цьому…
Через тиждень у Едді Крона — сусіда Ніксонів — зібралася золота молодь — синки та дочки навколишніх плантаторів. Майкл і Дженні приїхали останніми. Дженні була бліда й сумна, і Кребс майже не відходив од неї. Це помітила Кетрін Майлс, відома своїм гострим язиком.
— Погляньте на капітана! — шепотіла вона подругам. — Він зовсім втратив голову!.. А Дженні! Ніколи б не подумала, що це дівчисько так уміє прикидатися холодною і байдужою!.. Вона знає, що робить… Він, здається, готовий на все заради неї!..
І хоч подруги знали, що устами негарної і злої Кетрін говорить заздрість, вони не могли не погодитися з нею. Капітан справді упадав коло Дженні і готовий був виконати будь-яке її бажання.
Надвечір Едді Крон запропонував прогулянку по шосе, що пролягало поблизу.
Кілька автомобілів виїхали з обнесеного високою металевою огорожею двору і через півгодини повернули на блискуче асфальтоване шосе, що вело до Найробі. Ліворуч від дороги подекуди траплялися оброблені поля, праворуч простяглася сіра рівнина, поросла рідкими кущами і поодинокими деревами. Це був буш, у якому на десятки кілометрів розкинувся Південний заповідник. Едді Крон та його товариші вирвалися вперед на своїх швидкохідних машинах, інші, в тому числі й Майкл, відстали далеко позаду.
Сонце заходило, і в розпеченій за день савані вже повівало прохолодою. Висока трава і зарості колючих чагарників надійно захищали мешканців савани від допитливого ока людини. Але траплялося, що іноді звірі самі виходили на дорогу.
Звичайно, можливість зустрітися з якимсь хижаком мало непокоїла веселу компанію. І коли за крутим поворотом Майкл рвучко загальмував, усі здивовано глянули на дорогу.
— Носорог! — злякано прошепотів хтось.
Справді, з придорожніх заростей вийшов носорог. Вийшов із агав на дорозі. Його маленькі чорні очі люто блиснули. Майкл на хвилину розгубився. Що робити — стріляти, їхати вперед чи повертати назад? Позаду вже зупинилися інші машини, і Майкл повернув кермо праворуч… Носорог, грізно нагнувши голову, рушив назустріч. Дженні скрикнула і прихилилася до брата. В ту мить форд здригнувся від удару і став. Звір пробив стальну обшивку машини, і ріг його застряв у задньому сидінні. Страшний рев оглушив переляканих брата й сестру. Автомобіль, наче живий, здригався і під натиском величезної сили поволі сунувся в кювет. Дженні спробувала відчинити дверці, але не змогла. В дівчини мороз пішов поза шкірою, коли вона подумала, що звір може вдруге напасти на них і своїм страшним рогом ударить в передні дверці, за якими сиділи вона і Майкл…
Містер Кребс, що під'їхав останнім, застиг від жаху, побачивши, як лютий звір розправляється з беззахисною машиною. Капітан стиснув тонкі губи і включив швидкість… Обминаючи зупинені машини, бюїк рвонувся вперед і раптом врізався прямо в носорога. Посипалося скло, почувся скрегіт металу. Звір заревів від болю і, зламавши ріг, зник у заростях, волочачи перебиту ногу. Бюїк перевернувся. Всі повискакували з машин і кинулися до капітана. В нього була переламана ключиця, на голові кров'янилася широка рана. Потерпілого обережно винесли з машини і поклали на асфальті.
Кребс тихо стогнав. Майкл зняв з себе сорочку і перев'язав йому рану. Потім капітана поклали в іншу машину і повезли до міста…
Другого дня Майкл і Дженні приїхали в лікарню провідати Кребса і висловити йому свою подяку. Капітан лежав у невеликій білій палаті, голова його була забинтована, а обличчя посіріло від втрати крові. Побачивши Дженні, Кребс кволо всміхнувся.
Дівчина сіла на стілець і тихо промовила:
— Дякуємо вам, Нельсон, ви смілива людина! Коли б не ви, то довелося б нам з Майклом лежати з поламаними кістками.
— О, не робіть з мене героя, міс Дженні, — відповів капітан. — Заради вас хоч хто рискуватиме життям! Я дуже радий, що з вами нічого не трапилося. Через якийсь місяць я вже приїду в милий моєму серцю Бруконвіл…
— Обов'язково, дорогий Нельсон! — вигукнув Майкл. — Ми завжди будемо раді твоєму приїзду. Мама передає тобі побажання якнайшвидше видужати. Вона теж буде рада бачити тебе в нашому домі!..
— Дякую, — прошепотів Кребс і заплющив очі.
Дженні глянула на його бліде обличчя, обрамлене білою марлевою пов'язкою, і підвелася. Майкл хитнув головою, і вони тихо вийшли з палати.
ЧОРНА МАМБА
Лежачи на банановому листі, Антоні спокійно жував цупкий, мов шкіра крокодила, корж, коли прибіг захеканий Джомо.
— Поліція! За нами погоня! Джолуо зрадив нас! — одним духом випалив він.
Антоні схопився. Джомо махнув йому рукою, і обидва пірнули в гущавину… Незабаром бананова плантація лишилася позаду. Втікачі вибігли на рівнину, порізану балками. Вдалині, миль за три-чотири, на узгір'ї, синів ліс. Антоні й Джомо побігли туди. Коли б до ночі добратися до лісу! На одному з пагорків Джомо зупинився, щоб оглянути все навколо, і остовпів: ціла група полісменів бігла їм навперейми…
Втікачі на мить розгубилися. Вони кинулися праворуч, але звідти пролунав постріл, і над головами просвистіла куля. Отже, там теж були переслідувачі… Позаду, з бананових заростей, до них мчала ще одна група.
— Прокляття! Ми оточені! — розпачливо вигукнув Антоні.
Як усе безглуздо вийшло! Досягти берега — і довіритись якомусь мерзотникові, що продав їх за двадцять фунтів.
Джомо кинувся на землю і беззвучно заплакав, його широкі плечі здригалися. Антоні мовчки стояв над ним. Обірваний, худий, зарослий густою щетиною, він, стиснувши кулаки, блискучими запаленими очима стежив за переслідувачами, що з усіх боків бігли до них. Утікачі не оборонялися. Антоні мовчки простягнув руки — клацнув замок стальних наручників.
Квапливо підійшов захеканий, блідий комендант. Позад нього, ховаючись, мов шкодливий кіт, причвалав негр-зрадник. Комендант мовчки підійшов до Антоні і пістолетом ударив його в лице. Антоні похитнувся, виплюнув солону кров. Комендант вдарив ще раз — у скроню. Антоні впав. Комендант розмахнувся, щоб ударити ще раз, але Джомо кинувся на Антоні і своїм тілом затулив його.
— Яке благородство! — насмішкувато вигукнув комендант і кованим черевиком ударив Джомо в обличчя. — Візьміть їх…
Через дві години втікачі знову були на острові. Їх кинули в карцер. Заскреготав залізний засув. Стало темно і тихо.
Скільки часу вони просиділи в карцері, ніхто з них не міг сказати: місяць, два чи три. Це була безконечна ніч. Жоден промінь світла не проникав у камеру. Потім раз у тиждень на півгодини їх почали виводити на прогулянку в двір.
Одного разу їх випустили і звеліли йти до табору. Від свіжого повітря паморочилося в голові. П'янили густі запахи трав, вологого вітру, що прилітав з озера.
Антоні й Джомо здивував широкий синій водний простір, що відкривався перед очима. Невже їх привезли на інший острів? Ні! Ті самі будинки комендатури і гостроверхі, конусоподібні халупи в'язнів. Тільки плавнів і сліду не було! Понад берегом жовтіла густа висока стерня… Це комендант наказав зрубати плавні, щоб надалі унеможливити втечу в'язнів.
Арештованих привели до нового коменданта Вільямса, який сидів у тіні на веранді. Це був кремезний офіцер. Піднявши сітку, що захищала обличчя від мошок, він зацікавлено глянув на прибулих.
— Он ви які, герої! Підійдіть ближче! — Комендант ткнув по черзі кожному в обличчя здоровенний, порослий чорним волоссям кулак. — Оце бачили? Я з вами не панькатимусь! Від мене пощади не чекайте! Тільки що — шкуру спущу!.. А тепер забирайтесь під три чорти!
Їх повели в табір. Там усе було як і раніш. Землянки їхні стояли порожні, тільки густо обросли травою. Антоні кинувся на цей зелений килим, ліг горілиць і глибоко зітхнув… Яка розкіш навколо, яке привілля! Свіже повітря, голубе високе небо, а в ньому в'ються білокрилі пташки, дзвенять піснями!.. Після темної ночі карцера і цей проклятий острів може здатися раєм!..
Того ж дня сталася подія, що схвилювала весь табір.
Була неділя, і в'язнів не погнали на роботу. Знесилені і хворі, вони повиповзали з смердючих халуп і бродили по вирубаних плавнях, збираючи устриць та черепах. Ті, кому пощастило знайти щось їстівне, розклавши з сухого очерету багаття, варили в алюмінійових мисках обід.
Біля одного багаття сиділи два брати — молоді, красиві хлопці. Вони піймали черепаху, і з їхньої миски смачно пахло ніжне розварене черепашаче м'ясо. Несподівано біля юнаків з'явився комендант, що в супроводі охоронників робив обхід. Він підійшов до братів і мовчки стежив, як один з них, нагнувшись над мискою, помішував юшку. Другий палицею підворушував вогонь. В'язні так захопилися своєю справою, що не помітили солдатів.
І раптом трапилося неймовірне: комендант наступив ногою негрові на шию і штовхнув його лицем прямо в миску… Пролунав жахливий крик.
— Будеш сидіти в присутності офіцера, — зло сказав комендант, відходячи.
Нещасний схопився на ноги, його обличчя вкрилося суцільним велетенським пухирем. Він кинувся бігти, але відразу ж упав на траву і кричав, звиваючись від нестерпного болю. З усіх боків бігли на крик в'язні.
Брат нещасного спочатку ніби остовпів і широко відкритими очима дивився то на коменданта, то на обвареного брата. А потім, страшно крикнувши, мов розлютований леопард, кинувся на коменданта. Він схопив офіцера за горло і повалив його. Двоє тіл зчепилися мертвою хваткою і качалися по землі… Нарешті охоронники відтягли негра. Комендант підвівся, вихопив пістолет і двічі вистрілив у нього.
— Пристрілити оте падло. Хай не репетує! — кинув він уже майже спокійно в бік обвареного.
Пролунало ще два постріли, і бідолаха замовк навіки.
В'язні мовчали, грізно дивлячись на коменданта. Вони все щільніше сходилися навколо нього та охоронників.
— Розійдись! — гукнув комендант.
Натовп мовчав. Блискали очі. Стискувалися важкі кулаки.
— Назад, дияволи! — і комендант кілька разів вистрілив не цілячись у натовп.
Два негри зойкнули і впали. Ззаду пролунало ще кілька пострілів — над головами просвистіли кулі. То стріляли полісмени, що бігли від комендатури. В'язнів розігнали прикладами, гумовими палицями. Трупи відтягли до берега і там лишили, щоб пізніше катером відвезти в озеро.
Джомо ледве стримувався.