А вони гуртом кидаються до неї, бо вже заждалися. Кидаються хто з чим — хто ще вінок намагається накласти їй на голову, а вінок спадає, бо й так багато. Хто заклечує її зеленим гіллям, хто прикрашає її одяг квітками, а не всі квітки тримаються сипляться додолу.
Й скоро вже Фрося — з ніг до голови — схожа на дивовижний кущ!
Це зелений, барвистий, строкатий кущ, у якого, здається, тільки і є Фросиного — це її веселі очі та її усмішка, що тріпотить на білому розшарілому обличчі.
Дівчата у вінках сміються й вигукують:
— Кущ! Кущ! Кущ!
І дівчата у вінках починають кружляти довкола Фросі. Побравшись за руки, кружляючи, вони зараз самі схожі на веселий, яскравий, сміхотливий вінок.
— А тепер — до села! — чується наказ баби Ликори. Отой дівочий вінок-хурделиця вгамовується, й дівчата, оточивши Фросю, йдуть через луг понад блакитною річкою до села. А Фрося йде — й обернеться сюди, на ліщину, йде — й обернеться сюди. Либонь, у ліщині вже нікого, тільки вітер шелестить. Де ж той голос парубочий подівся й коли?
Поза кущами, навзгинці, назирці — і я слідом за дівчатами до села.
На околиці, чую, знайомий голос діда Танаса Не-здійминоги:
— Хто це? Хто це? А баба Ликора:
— Е-е, діду Танасе, ти вже старий липнути до дівчат!
А дівчата сміються:
— Це кущ! Це кущ, діду!
— Хто ж цей кущ, га? — допитується дід.— Ох і славний кущ! Де такий знайшли?
— Знайшли в лісі над річкою!
— Й привели в село?
— Сам кущ прийшов у село!
— А чого ж мені заспівати не хочете? Чи я не хазяїн? Чи я такий старий?
Сховавшись у бузині та блекоті, чую, дівчата співають:
Куст з кустом,
А жито з ростом.
Щоб вам жито родилося,
У коморі плодилося!
У відповіть на спів западає раптова тиша, а в цій тиші тільки горобці лящать і шпак висвистує неподалік.
— Танасе, Танасе,— це голос баби Ликори.— Та не плач... Ну чого тобі плакати? Послухай, як гарні дівчата співають.
— Та вже не зараять мені гарні дівчата... А дівчата:
— Де ваша баба? Нехай виносить на рушниках хліб та узвар... Слухайте!
Й весняною хлюпітливою зливою — знову їхній спів:
Ми були у великому лісі,
Нарядили куста із зеленого кльону.
— Вийди, господарю, з нового покою,
Винеси кусту хоч по золотому.
А в нашого куста та ноженьки невеличкі,
Треба кусту панчішки та черевички,
Бо куст поїде до батенька в гості —
Треба кусту черевички на помості...
Пісня згасає, і знову дівочі голоси:
— ви плачете!
— Хто ще біля вас так поспіває, як молоді дівчата!
— Правда ваша, правда,— озивається дід Танас Нездійминога.— Та я б вам усім і по золотому... Та я б вам і панчішки та черевички... А як же воно родитиметься, як же воно плодитиметься, коли час такий? Коли мого сина війна забрала? Де він тепер, чи живий? Ото б він послухав вас, ото б ви йому, дівчата, поспівали. А це хто напоумив вас у такий час водити куста?
— Самі!
— Еге, самі... Це ж Ликора, не інакше. В Ликори стачить розуму — що за стару, що за молоду. То спасибі вам, спасибі... Водіть куста, щоб другого року діждати і поспівати.
— Діждемо і поспіваємо.
— Е, легко говорити...
Балачка згасає, наче полум'я під рясним дощем, і дівочий гурт віддаляється. А чи не можна вже мені прилучитися до гурту, бо скільки ж назирці та назирці?
Бо не роздивишся всього до пуття, не наслухаєшся. Ховаюся поза кущами, ото ще хтось із овечацьких подумає на мене, що злодій.
О, знову співають... Кому ж це вони, для кого так ревно? Мовби кожна разом зі співом душу з грудей виймає, і то душі дівочі в співі тріпотять, в'ються, мовби пориваючись до* неба — й водночас зостаючись отут, на землі.
Куст з кустом,
а жито з ростом...
Чи не отой шуліка, який уже бачився мені в лісі над річкою, знову ген-ген темною цяткою повільно плаває в піднебесних високостях, вистежуючи щось отут, у селі? Плаває так, наче стоїть у прозорому повітрі, навіть крильми не ворушачи...
А я — знову за дівочим кустом потайки та назирці. І раптом завмираю злякано поміж кущів розквітлого жостеру.
— Дівчата!
Голосний окрик лунко шмагає в повітрі, наче гарапник.
— А ви ж чого мимо?
Прислухаюся до тиші: хто це перепинив дівочий гурт?
— Ми не мимо, а далі,— це баба Ликора.
— Як же ви всі вирядилися, кожна — як русалка, й де тільки русалок набралося в нашому Овечачому? І баба Ликора — як русалка, ха-ха-ха, тільки та русалка, що з комина вилізла!.. А цей кущ, а цей кущ... Хто це такий?
— Іди своєю дорогою, ти п'яний,— це знову баба Ликора.
— А в куща стільки вінків на голові, ого, що не впізнаєш... Хто ж це такий...
— Не простягай рук до куща, не простягай!
— О, та це Фрося! А я й не впізнав, справжнісінька русалка. Ще не бачив тебе в такому вбранні.
— Корнію, не лізь,— глухим голосом, що тремтить від образи, озивається Фрося.
— Заспівайте мені,— каже Корній Потуга, й через листя та цвіт жостеру я бачу на дорозі тінь Корнія Потуги, що п'яно заточується туди-сюди.— Заспівайте й побажайте... Щоб у мене теж коні водилися, щоб овечки плодилися...
— Водитимуться й плодитимуться,— каже Фрося,— тільки без нашого співу.
— Як то? — бараніє Корній Потуга.
— А так... Бо відбираєш з такими, як сам, у людей, от!.. Не доглядаєш, а в тебе плодиться й водиться.
— Таж то для фюрера, для дойчів!.. Заспівай, бо я ж так люблю, коли ти співаєш, Фросю.
— А ніколи не співатиму тобі, осоружному!
— Еге, значить, отак? — заточується п'яний Корній Потуга на дорозі.— А з ким тебе ниньки в лісі бачили, га?.. З Климом?.. Сказали мені, сказали... Знай, що на того Клима німці вже петлю милять, о!
— Нажлуктився — й верзеш! — неспогадано дуже голосно озивається баба Ликора. Дуже, дуже голосно.— Не було в лісі ніякого Клима!
— А хто ж?
— А внук мій!— ще голосніше баба Ликора.— Завжди за мною шнурком шнуркує, що й у лісі не сховаюся. Гей! Агов! Де ти? Ходи-но сюди!
Захеканий, знетямлений, я видираюся з колючих кущів — і прожогом біжу на дорогу. Всі на мене дивляться, наче на дідька, що вирвався з пекла. А найдужче, либонь, сама Фрося, в якої очі під вінками — зглибілі й темні від гніву. Фрося кладе мені на маківку голови тремтячу долоню.
— Ось він, той Клим,— каже баба Ликора. Корній Потуга похитується, наче очерет на вітрі.
— Отаке, значить, сплодилося й народилося,— бубонить. Збаранівши на виду, хоче обняти Фросю: — Дай поцілую, раз ти вірна мені така.
— Я? Вірна? Йди проспися!
— Як проснуся — тоді, правда? — белькоче Корній Потуга.
Гойдаючись, він іде геть, а баба Ликора каже:
— Розходьмося, дівчата, по хатах, бо час непевний... Поводили трохи куста — й годі. Не до куста. Може, нарік, як бог дасть. Аби дожити й дочекатися.
У Фросі бризкають сльози з очей.
— Спасибі вам, бабо Ликоро.— Нахилившись, цілує мене в щоку.— Й тобі спасибі.
— За віщо?
— За куста, за все.
— Куст наш гіркий цього року, ой,гіркий. А ти славна, Фросю, славна, хай тебе господь боронить... І все, що ти задумала...
— Що ж я задумала, бабо Ликоро?
— Все, що серце твоє задумало...
Фрося знімає з голови розтріпаний ромашковий вінок, подає мені:
— Покладеш на городі на грядках, аби огірки вродили.
Дівочий гурт зітхає і поволеньки розходиться. І Фрося — наш куст: у спідниці з рогози та лепехи, у вінках на голові, у квітах жовтого латаття і білих лілей на гоидливих стеблах — пірнає у бічну вуличку й зникає там. Наче й не було Фросі-куща.
Баба Ликора бере мене за руку, й ми йдемо додому. Чую, як вона сама собі бубонить під ніс:
Ми водили куста від хати до хати,
Щоб були всі люди щасливі й багаті...
Задираю голову вгору й крізь пелену сліз, що туманом стали в очах, бачу високо в небі темну цятку далекого шуліки.
А я тулю до грудей уже прив'ялий вінок — і мені з цим вінком трохи легше. Бо це — Фросин вінок, який я покладу на городі на грядку огірків, щоб вродили.
КРИНИЦІ
Ой з тією водою!.. Ой з тими криницями!
Найчастіше по воду ходжу таки я, а не баба Ликора. Цинкове відро стоїть ліворуч від дверей, на ослоні біля вікна. Коли води в відрі зостається на денці, а баба щось там варить, парить чи пере, тоді вона зумисне починає гуркотіти кухлем чи металевою, з погнутого алюмінію, чашкою у відрі, й тоді вже воно вибалакує на всю хату, мов дзвін, хочеш чи не хочеш — а почуєш.
Забудькуватий чи загавлений, хапаю порожнє відро, ступаю до порога, а баба вслід:
— Ти ж дивись там не підірвися.
— О, чого б це я підірвався? Чи я коли-небудь підірвався?
— Хай господь боронить, а тільки ж не набирай повне, бо від річки нестимеш.
Чи від річки, чи з криниці — однаково завжди застерігає, щоб не набирав повного, щоб таки не підірвався.
До річки ходжу по воду, коли баба чи шмаття пере в дерев'яних ночвах, чи голову миє в балії, чи білить полотно. Коли білить полотно, тоді одним відром не обійдешся, доводиться носити й носити в діжечку, а та діжечка ще ж і розсохлася, то дзюрчить поміж клепок, поки ті клепки намокнуть, поки вода поміж клепок перестане витікати!.. Не лише сама баба Ликора каже так, а й усі в Овечачому кажуть, що як змиєш голову в річковій воді — тоді волосся м'яке й шовковисте, а якій дівці не хочеться мати шовковисті коси. І хоч баба Ликора не дівка, та все ж... І шмаття, випране в річковій воді, м'якше, не таке дерке й колюче. А про полотно й казати не доводиться — споконвіку вимочують та вибілюють, найчастіше — в левадах коло річки, а в кого полотна мало, води багато носити не треба — то й під хатою, на спориші.
О, поки від річки принесеш воду — вхоркаєшся добре, але від річки носиш рідко, бо не щодня шмаття переться, полотно вибілюється, голова миється.
Своєї криниці в нас нема, і схоже, баба Ликора копати не збирається, бо звикла, що п'ємо з чужої. Та й хто їй тепер викопає, коли путніх майстрів, які знали, де копати, і вміли копати, позабирано до армії? А в селі позалишалися чи старі діди, які вже нездужають по землі ходити, чи каліки, яким самим уже скоро в землю перебиратися, чи зелена дітлашня.
Щоправда, дядько Тилимон часто нахваляється:
— Ликоро, я тобі викопаю криницю.
Минає якийсь час, дядько Тилимон забуває стару похвальбу — й знову похваляється:
— Викопаю криницю ген отам під осокором, і матимеш таку смачну воду, як ні в кого в Овечачому...
Хто його знає, може, він справді приглядається до того місця під осокором. Після дядькової похвальби і я став приглядатися — як він тут зумів крізь землю побачити найсмачнішу воду в селі? Місце як місце, заросле травою та лободою.