І, нарешті, пароплав виходить у почорніле море, в ніч. Солоні бризки досягають палуби, падають на лице — як добре!
Нізащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на цьому короткому шляху, завжди качка і краще одразу лягти й заснути. Але Марія тільки вклала Богдася і знову вийшла на палубу, їй зараз хотілося побути на самоті, самій вдивлятися в чорні хвилі, що їх так впевнено долає пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотілося дивитись і дивуватися, що не може вона вже розрізнити, де там море сходиться з небом. Здається, тільки це самотнє споглядання могло привести її до внутрішньої рівноваги. Адже насправді вона дуже хвилювалася перед завтрашнім днем, і їй не хотілось, щоб хтось це помічав, навіть Опанас.
Вона жадала і боялася цього побачення, як ніколи, ні з ким.
Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його і все. А він її у чоло поцілував, а потім узяв за обидві руки і милувався: "Доню моя рідна!", і не треба було старатися, щоб видатися розумнішою, кращою. Тоді вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батьківської ласки". Вітчим — який то був жах! Через нього мати мусила відправити мене до родичів, і тому так до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
Тут зовсім інше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить "з благоговійним уклоном".
Хотілося, щоб уся зустріч відбулася так, щоб з радістю можна було розповісти "батькові". Почути те, що треба, сказати самій те, що треба, а не тільки хвалитися потім: "Аякже, і ми теж були у Герцена і Огарьова!"
А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується він: "Невже ця жінка, ця невторопа, що двох слів зліпити не може, написала оті оповідання, які я читав своїй дочці, радив перекласти англійською мовою?" Якими очима гляне вона тоді на Іллю Петровича, на всіх друзів на Україні? Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург поставав в уяві, а Україна, не якесь конкретне місто, а якісь рідні, любі краєвиди, київські гори, Дніпро або Десна коло Чернігова... І рідні люди, яким вона розповідатиме про дзвонаря...
...Певне, вона все ж таки була втомлена, напівсонна, бо раптом так яскраво уявила високу-високу дзвіницю і величезний золотий дзвін на ній, куди більший, ніж "цар-колокол" у Москві!
І з тої дзвіниці, коли піднятися на неї, все видно у всесвіті, немов вона найвища на земній кулі, над усім височить. І дзвін калатає і всіх будить: "Vivos voco!" Які слова добрали вони! Живих кличу! І луна йде по світах по всіх усюдах, і в Петербурзі цар здригається від нього, і в якомусь її рідному-рідному українському куточку друзі пошепки натхненно присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася і все дужче й дужче розхитує серце дзвону, і раптом підносяться всі її думки і почуття над своїм особистим.
Хіба він нею, Марією, невідомою молодою жінкою, зацікавився? Він зацікавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором "Народних оповідань", він Україну відчув, побачив через них. Треба вдержатись, не схитнутись на такій височині! Хай хоч як важко — не схитнутись. А їй здається — все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона хапається за борт.
— Мадам, — чує вона голос поряд, — ви б краще йшли в каюту. Все ж таки качає. Сім балів! — коло неї в чемній позі стоїть чоловік у морській формі.
— Дуже дякую, — ледве вимовляє вона і невірними кроками, тримаючись то за стінки, то за поручні, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї каюти й одразу засинає на вузенькому ліжку.
* * *
Усе було в густому молочному тумані. Нічого-нічогісінько не видати. Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на допомогу, гудів, і стояв. Стояв.
Марія куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навіть у вогкому Петербурзі ніколи такого не траплялось!
Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нічого не спадало на думку, щоб сказати підходяще до цієї несподіванки — тим більше, що весь екіпаж тримався так, наче нічого непередбаченого і виняткового нема. Більшість пасажирів сиділи або в каютах, або в кают-компанії за сніданком, але теж, видно, не дивуючись, не вперше підпливали до туманних берегів Альбіону.
— Добре, що хоч Богдась ще спить, — мовила Марія, — ото б надокучав — чому та навіщо стоїмо.
— Тобі вже дитина стала надокучати! — буркнув Опанас Васильович.
— Перестань, не треба зараз, — примирливо сказала Марія. Не вистачало ще й з чоловіком сперечатися в день приїзду до Лондона! — Ти ж сам знаєш, який він нетерплячий. А зараз хочеться спокійно чекати, що ж ще робити?
— Оце справді — чекати коло моря погоди! — сказав уже добродушно Опанас Васильович.
Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалині, не вгорі, а долі заблимав жовтий вогник. Його було ледь помітно крізь цю сизоту.
— Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, — пояснив сусіда по-французьки, — значить, туман починає розходитись.
Справді, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, і якісь не бачені і не знані досі контури почали вимальовуватися на обрії, і Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
— Що то? Ти пізнаєш, що то?
Будинки громадилися один на одному, випиналися височезні шпилі, велетенські полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху спадали, і вже очі розрізняли громаддя пароплавів, вітрила кораблів, царство щогол та рей. А за всім тим — темніли, сіріли, височіли колосальні споруди. Знову загуркотіли колеса. Пароплав поволі входив у Темзу.
Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному місті, що не тільки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марія стримувалася, щоб не ойкати, і Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очі, щоб відзначати, як вона все тс сприймає.
— Боже мій милий, скільки ж тут людей! — все ж таки вихоплювалось мимоволі, коли вже після різних формальностей па причалі їхали вулицями Сіті. Був час, коли тисячі клерків, усього службового люду поспішали на роботу. Потім обличчя міста змінилося — тяглися парки — скільки зелені! скільки дереп! Які старезні! А Богдасика поки що найбільше цікавив кебмен — кучер кеба, який вони найняли. Він був у чудернацькому довгому пальті з численними комірами-пелеринами. Марії здавалось, що вона в'їхала в романи Теккерея і Діккенса і зараз їхні герої метушаться навколо.
* * *
Опанас Васильович дбайливо, як ніколи, пов'язав краватку перед темним старовинним свічадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цілком пристойне — такий собі поміркований батько — голова сімейства. Вона бачила — він щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, і це її дратувало. Невже він так поводитиметься "там"? Оце удаване сімейне щастя було зараз ні до чого.
Вона боялась непотрібних фальшивих нот, боялась першого враження і для себе, і від себе. Богдасик дратував як ніколи своїми нескінченними питаннями й несподіваними бажаннями.
"Хоч би він там поводив себе пристойно. Не вмію я з тім, зовсім не вмію. Надто все дозволяю".
Вони їхали мовчки знову кебом, і знову Богдась днпупався з численних комірів-пелерин і не давав змоги зосередитися.
Тільки задзеленчав дзвоник, відкрилися двері, як вона побачила Олександра Івановича, вона не могла не впізнати ного.
Він поспішно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидві рукн назустріч. І цей перший жест, — вона ще не бачила усмішки, обличчя, очсії, чудесного ясного чола, — лише цей перший жест, такий дружній, гостинний, такий простий, російський, — одразу зняв усю ніяковість, хвилювання, страхи.
— Так от ви яка! — мовив Герцен, і тепер вона вже бачила широку усмішку. Вона сама засміялась, міцно, не по-жіночому потиснула обидві руки.
— Така, як бачите!
Він тоді радо привітався з Опанасом, без усякого офіційного етикету, потріпав по голівці Богдася: "Ач, козак який! Справж ній козак!"
— Тата! Ольго! — гукнув він. — Швидше сюди! Подивіться, які гості до нас! Який козак з України!
Прибігли дві дівчинки: одна підліток, років 15—16, друга — трохи старша за Богдася.
Богдась привітався з почуттям власної гідності — певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.
Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.
— І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! — підхопив Герцен.
— Така самовпевненість і чемність, — мовила Марія, — що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?
Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?
Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону "метра", а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з —якими можна розмовляти.
Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на "Колоколе" — русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. "А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тільки він наче хворий", — майнуло у Марії.
Герцен, з якоюсь ніжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями.
"Він схожий на свої вірші", — подумала Марія. Ще дівчинкою на канікулах у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик "Старий дім". А про бойові статті в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повірила б, що це він писав. От Герцен — увесь такий, як його твори, як він у своїх творах — наче кожну річ, кожне явище бачить з усіх сторін і наскрізь, і все, все його цікавить, що тільки стосується життя і людей, і все зв'язане між собою — і життя всіх людей і країн, і наука, і література, і мистецтво, і боротьба...
У залу вийшла ще досить молода жінка з малою дівчинкою на руках.
— Пані Огарьова, Наталя Олексіївна! — представив її Герцен.