"Бо немає дощок, аби зробити для мене труну", — відповідає мати. Я розсміялася: "Ти, мамо, краще не помирай. Але якщо вже й помреш, то я дошки знайду". — "А де ти їх візьмеш?" — "Мамо! — відповіла я сердито. — Якщо тебе не стане, мені уже тут, у домі нашому, нічого не треба буде. Я зірву стелю, що над коридорчиком, і труну тобі зроблю". Матір заусміхалася радісно: "Ти, дочко, мене заспокоїла, тепер я ні про що такеє не думатиму, знаючи, що дошки на труну ти знайдеш…" — "Ти, мамо, скоро поправишся і житимеш ще довго-довго!" — запевнила я. І справді, з кожним днем мати ставала дужчою і вже ходила зі мною полоти лісополоси, і пайок тепер на неї ішов.
Побачивши, що матір тепер і сама собі дасть раду, Віра вирішує завербуватися. Бо вона хоче, аби швидше настав повний соціалізм, і хоче його героїчно будувати. Вона іде у міськвиконком до вербовника і запитує, де краще на сьогоднішній день прикласти свої молоді сили в ім'я повної перемоги світового пролетаріату і біднішого селянства. Вербовник відповідає, що нині веде набір молоді на будівництво у саму Москву. Зраділа я неймовірно: це ж я побачу зореносний Кремль, у якому думає про усіх нас Великий Сталін, а може — і безсмертний профіль вождя та учителя в кремлівському вікні!.. І одразу записалася. Повернулася додому, усе своє випрала, випрасувала, склала до плетеного кошика. І ось уже наступної ночі мені належить іти з речами на мньовський вокзал. Там збираються завербовані, щоб їхати до Москви.
І тієї ж ночі Вірину матір розбиває параліч.
І я залишаюся удома, коло спаралізованої матері. Знову ходжу із сапкою у лісопосадки вздовж залізничного полотна. А повернувшись, натомлена, додому, готую їсти, перу, обходжую матір. І знову спливають дні, тижні, місяці, нічого доброго не приносячи і нічого не обіцяючи. Країна Рад упевнено крокує вперед, а я топчуся по хаті, біля хворої матері. Живу лише надією на майбутнє. Невже ж завжди буде так погано у моєму житті, колись же мусить і розвидніти? І я подумки обіцяюся товаришеві Сталіну на портреті в майбутньому забезпечити вагоміший свій вклад у будівництво соціалізму. А матері мову не одібрало, лише ходити не могла. Ось одного дня вона і каже: "Доню, випери і випрасуй якусь одежину для мене, бо завтра я помру і не буде в що одягти мене". Я посміялася з її слів: "Ще, мамо, не одна хлібина з нового урожаю помре". Та все ж прохання її виконала. Напередодні сусідка подарувала матері двоє своїх стареньких плать. Я вибрала кращеньке, випрасувала, показала матері, аби вона заспокоїлася. І ось настала ніч.
Матір лежить на ліжкові, не засинає, а усе про смерть говорить. Мені уже страшно зробилося, і я не сплю. Тут матір просить: "Віро, мені холонуть ноги, накрий їх чим-небудь теплим". А чим я накрию? 1 ось я лягаю головою до материних ніг, ховаю їх собі у пазуху, щоб зігріти. А ноги материні — справді холодні, наче крижані, уже їх нікому не одігріти. І я кажу: "Мамо, опісля твоєї смерті у мене нікого рідного не залишиться. І ніхто мені не порадить, як жити. Окрім товариша Сталіна, але у нього таких, як я, як піщин у пустелі, бо він думає за увесь радянський народ і про трудящих усього світу. Тож нарадь мені щось добре, бо твоя порада буде останньою в моєму житті". Матір довго мовчала, відтак мовить: "Знаєш, Віро, жисть тепер такая стала складнюща, що я у ній нічогенно не розбираюся. І радити тобі не можу. Одне лише тобі скажу: якгцо хочеш, аби тебе поважали, поважай інших людей. Лише такою буде моя рада. Іди, дочко, туди куди тебе кличе жисть, вивчишся, працюватимеш, не допускатимеш підлості у ставленні до людей, і все буде добре. А іншого нічого нарадити не можу, бо я у новій жисті не розуміюся". Тут стало у вікнах світлішати, і мати просить: "Віро, підведи мене з постелі, допоможи стати на ноги". Я здивувалася, бо уже місяців кілька мати не ставала на ноги. Допомогла матері підвестися, і вона востаннє у своєму житті пройшла до порога і знову повернулася до ліжка. Я зраділа, а матір лягла на ліжко і зітхнула: "Так хочеться молочка, хоч би ковточок". Але не було де узяти молока, ще ледь розвиднювало. І ось загув на льонозаводі гудок, пів на шосту ранку. Мати двічі зітхнула і померла. І каганчик на столі заморгав і погас, догорів керосин.
І я почулася самотньою, як у пустелі безлюдній.
Віра сиділа біля мертвого тіла матері, поки й ранок не дозрів і куток не заворушився. Сиділа і згадувала, як матір просила її, коли затемнення Місяця відбувалося, щоб труну для неї зробили, і Віра тоді обіцяла. Не плакала я, бо сліз у мене давно вже не було, википіли сльози мої. Тоді покликала сусідку, і удвох ми обмили тіло матері, одягли, поклали на стіл. А покривала — нема. Віра біжить до аптеки, щоб купити три метри марлі на покривало. Сусідки їй і радять: "Зайди, дівко, по дорозі у міськраду, попроси, щоб вони допомогли зробити труну". Зайшла я до міськради. Там запитали прізвище померлої. А як дізналися прізвище і поглянули у папери, мовлять: "То це ж ви не платили ані ренти, ані страховки за хату?" — "Не платили, бо не було з чого платити", — відповіла Віра. "Так, ось, хату вашу ми уже конфіскували в державу за борги…" Як почула це Віра, вийшла з міськради, стала біля телеграфного стовпа — із закам'янілим серцем. Тільки-но матір померла, ще тіло її не похоронене, а вже хату одібрали. І стоїть Віра під неоглядними небесами осінніми, і гостро відчуває свою самотність та безпомічність. Куди їй тепер подітися, до кого прихилитись? Віра так задумалася, що й забула, де вона і що з нею діється. Аж біжить мимо материна хрещениця, Маруся. І запитує у Віри: "А чого ти туточки стоїш?" Аж тоді прийшла до тями Віра і стала розказувать, що мати уранці померла, але нема покривала і вона іде в аптеку купити марлі на покривало, зайшла до міськради, щоб допомогли зробити труну, а там їй відмовили, ще й сказали, що забирають за борги хату, бо за неї не сплачено ні ренту, ні страховку. Маруся поспівчувала, побідкалася, відтак і каже: "Гаразд, Віро, іди додому, я принесу покривало і щось поїсти для тебе".
Повернулася Віра до двору свого. Хата на замку, а в хаті — мертва матір. Сіла Віра на призьбу і сидить. Аж біжить повз двір Льонька Шапошник. Єврей за національністю. І комсомолець. Зупинився, запитує, чи пообіцяли у міськвиконкомі допомогти з труною. "Не пообіцяли, — відповідає Віра. — Ще й хату одбирають, за несплачені податки. Якби знав про це товариш Сталін! Але він — один, а нас, старців, багато у нього". Льоня мовчки вислухав, схилив голову і тихо пішов до свого двору. Але, не дійшовши до хвіртки, повернув назад. Став коло мене і каже: "Віро, я не плотник і зробити красиву труну для твоєї матері не зумію. Але допомогти — допоможу, давай спробуємо разом зробити".
І вони удвох зірвали стелю над коридором, кидаючи дошки униз. Потім їх рівняли і обпилювали краї. Потім Віра тримала дошки, а Льонька забивав гвіздки. За формою труна вийшла правильна, але така широка, що у неї могли б уміститися і два покійники. Коли труна уже була зроблена, прийшла тітка Дуська. Вона у розмовах — зла, такий язик має, колючий, а насправді — добра. І каже тітка Дуська: "Віро, хоч ти й комсомолка, але матір твою хоронитимемо із священиком. Бо вона вірила у Бога, хоч і був її Бог якимсь дивакуватим…" Віра знала, що товариш Сталін буде незадоволении її відступом перед релігійними пережитками у свідомості окремих громадян, але що вона могла вдіяти, не сваритися ж із сусідками, які допомагали поховати матір. Маруся, материна хрещениця, нарешті принесла марлеве покривало і трохи борошна, вона працювала у пекарні. Жінки з нашого кутка зібралися, пішли на кладовище і викопали яму. Прийшов священик, відправив похорон і запечатав. Ті ж сусідки, що копали яму, понесли труну з тілом на кладовище. За труною ніхто не ішов, окрім Віри. Однесли труну, опустили в яму, засипали землею. Обіду за покійною Віра не робила, не було за що. Із кладовища усі розійшлися по своїх домівках. Віра у своїй хаті залишилася сама. І їй було дуже тяжко від самотності. Та ще й забобони людські не йшли з думок. Ніби десь тут, у порожніх кімнатах, літає материна душа. Сусідки залишили на столі склянку з водою. Аби душа покійної пила з неї воду.
Душі Віра не бачила, але води у склянці за ніч поменшало…
І товариш Сталін на портреті, на покуті мовчав до мене, не було йому коли за державними справами.
Якось я перебула ніч у хаті сама-самісінька, а більше не змогла. І наступного вечора попросилася переночувати у сусідки. Одну ніч, другу, третю, а потім сусідка спровадила мене додому: кому хочеться чужу людину у хаті своїй тримать? Удень я полола лісопосадки біля залізниці. А щойно покотиться до обрію сонце, стою і думаю, до кого б попроситися переночувать, щоб мені не відмовили. Бо самій удома страшно, скумасно, як у Мньові кажуть. Так проминають перші тижні самотнього, сирітського життя. Одного вечора вертаюся з роботи додому і бачу: з коридора забрано рами, що ми їх із матір'ю вставляли на зиму. Ще через день дивлюся — у коморі немає дверей. Хоч я завжди, ідучи на роботу, замикала дім. Спершу я переживала, а згодом повільне розтягування будинку стало звичним і вже не так боліло. Якось мені зробилося на роботі зле, я повернулася додому раніше. Одчиняю двері — на балках над коридором сидять двоє сусідських хлопчаків і пиляють сохи. Я розплакалася: "Нащо-бо ви се робите?!" Хлопчаки стрибнули з балок і утікли. Я зайшла до хати. У кухні і кімнаті — пустка. На підлозі коло грубки — в'язка сухого бур'яну, гарбуз і трохи буряків. Я лягла в кухні, на старому, розбитому дивані і вже не мала сили підвестися, перейти до кімнати, так погано мені зробилося. Лежу день, другий, третій у порожній хаті — ніхто до мене не заходить, нікому я не треба. І товариш Сталін мовчить до мене — може, він на більшовицькій нараді чи історичному з'їздові переможців і йому не до горювань якоїсь там Віри Жили із містечка Мньов. Захотілося їсти, уже третій день і росинки в роті не було. Я скотилася з дивана, доповзла до грубки, розтопила, поставила варитися буряк. А сили забратися на диван — уже нема. Я стягла з дивана куфайку, розстелила на долівці, лягла. Так я прохворіла ще днів зо три, а може і більше, я тих днів уже не дораховувалася.