Думаю: чи це моє щастя, чи не моє? Та часом аж страшно стає за Максима...
— Щось дивне ти мені говориш... Не розумію тебе, Мар'яно!
— Признаюсь тобі, Ольго. Того, що я тобі зараз скажу, не знають навіть ні батько, ні мати.
— Якась таємниця? — Очі в Ольги загорілися цікавістю.— І дуже страшна?
— Не страшна... От тільки не знаю, з чого почати, бо Максим попередив... нікому не говорити... Зовсім нікому.— Мар'яна помітно хвилювалась.— А я... Хіба що тільки тобі одній... Ти сестра... Він же тобі життя врятував. Сама мені розповідала...
— Я довіку буду йому вдячна за це. Ти, Мар'яно, не вагайся. Все говори мені. Може, потрібна якась допомога, то я з радістю... допоможу... І мовчати я вмію, коли треба.
— Знаю, Ольго. Вірю тобі... Тому й прийшла до тебе. Дай мені слово, що ти нікому в світі ані словечка...— Мар'яна допитливо дивилась у вічі сестрі.
— Клянусь! — промовила тихо Ольга, перехрестившись до ікон.
— Ти, певно, знаєш, що Максим у Петербурзі на Путілов-ському заводі працював...,Він, Ольго, революціонер... більшовик...
Це така партія є, більшовицька... Вона бореться за робітників і за всіх трудящих, щоб їм краще у світі жилось. Я от пояснити тобі як слід не можу, але борються вони за весь трудовий народ...
— Говори, Мар'яно, говори все... Не бійся...
— Та я не боюсь... Ти клятву мені дала... Так ось цар дуже ненавидить більшовиків, на каторгу їх висилає, до в'язниць садовить, а більшовики все одно діють скрізь... І в містах, і в селах тепер діють... З ними нічого не можна зробити. Максим мені розповідав, що не довго вже й ждати. Буде знову по всій Росії дев'ятсот п'ятий рік. Тільки вже не такий, як був, бо народ тепер озброюється...
— А в нашому селі, крім Максима, теж є отакі... більшовики?..
— Не знаю... Про революцію говорив, що буде... Буде революція! Г полетить, каже, царська корона, рушиться самодержавний трон. Панську землю тоді заберуть селяни. І земля, і ліси, і ріки — все належатиме народові. А на заводах та фабриках порядкуватимуть робітники...
Ольга жадібно слухала Мар'яну.
— Говори, сестро, говори... Нічого не втаюй.
— Я б, може, і не прийшла до тебе, Ольго, та він мені... Максим... передав книжки заборонені і прокламації передав. Поміж селянами їх розповсюджують наші хлопці й дівчата.
— І не бояться? От молодці! А хто ж саме?
— Та хто?.. Іван Бережний, Павло Решетняк, Микола Снігур... Хлопці вірні, надійні... А оце була пожежа. Хтось панські скирти підпалив і маєток... І кілька хуторів згоріло. Стражники всюди шастають, соцькі... можуть бути обшуки... Максим дав і мені дещо переховати. А я так думаю: якщо в нього, у Максима, шукатимуть, то вони ж можуть і до мене навідатись... І я згадала, Ольго, про тебе. Адже кращого місця годі й шукати. Нікому й на думку не спаде в монастирі робити обшук. На тебе, Ольго, покладаюся. Нікому ж ні словечка! Ти клятву мені дала... Тобі довіритись можу, як сестрі. Нехай у тебе полежать, а потім я їх заберу. Я навіть Максимові про це не скажу.
— Де ж ті книжки?
— Та ось, у кошику.
— А в кого ж він їх дістає?
— У робітників... До Харкова їздить, а буває, що його навіщають друзі. Оце у п'ятницю чекає звідти чоловіка.— Мар'яна відкрила ряднинку.— Бачиш, скільки тут брошур усяких та прокламацій. Збережи. Максим спочатку хотів було в лісі закопати, та побоявся — папір може зіпсуватись... Спасибі тобі, Ольго... Виручила... А то всяке може трапитись... Знаю тільки, що коли б оце все знайшли в нього... На каторгу міг би потрапити Максим. Він так наказував мені, щоб я нікому ані словечка... Просто переховала... А я подумала... Він тобі життя врятував... Кращого місця не знайти.
Ольга напоїла сестру чаєм і, передаючи їй вінчальні квіти, спитала:
— А на коли, Мар'яно, призначено твоє весілля?
— На цю неділю. Ти ж, Ольго, дивись, нікому ні словечка...— ще раз попередила Мар'яна, збираючись додому.
Випровадивши сестру, Ольга не могла взятися ні за яку роботу. Вона розглядала революційну літературу, пригадувала знову страшний сон, намагаючись пов'язати його з дійсністю.
В її руках тепер щастя Мар'яни. Вона може його розбити. Може відправити Максима до в'язниці або й до Сибіру на заслання. Ольга зупиняється біля вікна, дивиться на горби, заквітчані лісом, де за горою стоїть знайома хатина.
— Так он який рятівник у мене... Ось він чим займається,— говорить Ольга, ходячи по келії.— То, може, оце вій і є отой невідомий Максим, що блукає по селах, сіє смуту, підбиває людей палити панські маєтки, а заодно й хутори... Це добре, що він тепер у моїх руках. Буде радість для мого батька і для всіх хазяїнів. Не схотів зі мною на хутір піти — підеш до тюрми або й до Сибіру тепер підеш...
Пригадалося Ользі, як кілька днів тому ігуменя, виступаючи в церкві перед черницями, закликала їх молитися Всевишньому за здоров'я царя, й цариці, і всього дому Романовых.
Тоді ж ігуменя виголошувала прокляття на голови бунтівників, що палять і громлять маєтки та хутори.
І ось так неждано-негадано дізналась Ольга про таємницю, її починає душити сміх, нестримний, дикий...
— Потрапив до мене, мов у сільце! Твоя наречена тебе ж і видала...
Згадка про сестру запалює Ольгу ревнощами. "У неділю вінчання..." — згадує вона і кричить, наче перед нею стоїть Мар'яна:
— Не буде вінчання!.. Не буде весілля!.. Коли не мені судилося щастя, то й ти, Мар'яно, його не матимеш. Хай краще буде йому за дружину холодна в'язниця!
Ольга дивиться в ту ж саму шибку, що перед цим дивилась Мар'яна, і порівнює себе з сестрою.
"Хіба я гірша за неї? Мар'яна стала мені на дорозі. Вона мій ворог, розлучниця моя... Підсипати б їй такого зілля, щоб занедужала, змарніла передчасно..."
— Ой, що я говорю? Що говорю? — отямившись, скрикує Ольга і тут же починає молитись: — Господи, дай мені, рабі твоїй, спокій... Одверни від мене диявольську спокусу... Втихомир, господи, мою душу і моє серце!
Та не в силі був господь ані заспокоїти, ані втихомирити черничої злобної душі.
І вдень за роботою, і в церкві під час моління, і в т*иші безсонних ночей думала Ольга про Максима.
— Забастовщик... Більшовик...— вимовляла вона нове, незнане, вперше почуте від Мар'яни слово.
На дерев'яних східцях затупотіли кроки. Ольга швидко заховала під ліжко кошик з революційною літературою, а сама дивилась на двері, ждала.
До келії увійшли послушниці.
— А ми когось бачили в лісі... Відгадай кого? — і завжди весела Іліодора підморгнула оком.— От уже й червонієш... Ага, червонієш... Значить, правда... Тепер я скажу тобі, Ольго, що Максима ти любиш. А він тебе?
У монастирській церкві задзвонили до вечерні.
12
Віють вітри та все буйнії...
Пливуть без кінця димчасті розірвані хмари, не проливаючись на землю дощем. Шумлять дуби, гойдаються кучеряві липи, клени та ясени. Часом прорветься вітер у гущавину, розворушить сонний підлісок, війне по траві хвилею, доки знесилиться й замре...
Шумить ліс, сперечається з дужими вітрами.
Зажурилась, засумувала Мар'яна. Обіцяв Максим у ліс вийти на поляну, а от і досі його немає. Кликали подруги Мар'яну потанцювати — відмовилась. Тільки нагадала подругам:
— Ви обов'язково приходьте до мене ввечері. Пісень поспіваємо. Я покажу вам своє вінчальне плаття.
— Прийдемо, Мар'яно. Жди!
Під дубом зібралася юрба молоді. Звідти ж линули звуки гармонії. Там же майоріло ситцеве плаття дівчини й голуба сорочка якогось парубка. Дивиться на ту пару Мар'яна, пригадує, як танцювала з Іваном Бережним, як кинула Максимові квітку...
Але навіть ці світлі спогади зараз не веселять її. Якась тривога огортає душу, і Мар'яна йде до озера, сподіваючись там зустріти Максима. Та даремні сподівання. Максима й тут нема.
"Що могло статися? Чому не вийшов на гуляння? Може, якісь негайні справи затримали? Може, хтось з— Харкова приїхав? У нього ж там є добрі друзі. Почекаю..."
Мар'яна сідає на траві під липою. Тут її улюблене місце. Тут завжди вони проводять час з Максимом.
Шумить над головою липа. Шепочуться між собою під берегом гостролисті очерети. Береться вода дрібною брижею. Замовкли чомусь, не кумкають жаби, тільки з поляни долітають сюди звуки гармонії, дівочі співи, тупотіння чобіт бравого танцюриста.
А Максима все нема та й нема.
"Що могло трапитись?.. Ну що?" — не вперше запитує сама себе Мар'яна, відчуваючи, як тривога зростає в ній чимраз сильніше.
"А що, коли..." Несподівана думка разить її, мов блискавиця. Рвучко підводиться з трави, минає озеро, звертає на вузеньку стежку, що в'ється поміж деревами. Даремно гострий зір її шукає знайому сорочку й солом'яний бриль.
"І чого мені так тривожно?" — думає Мар'яна і вже не йде, а біжить, поспішаючи до лісникової хатини. Раптом у кущах майнув солом'яний бриль, обірвався притишений дівочий сміх. Мар'яна зупинилась.
— Максим? З ким же це він? — промовила не своїм голосом, розгортаючи густу ліщину.
— Здрастуй, Мар'яно! — привіталась до неї сусідська дівчина.— А кого це ти тут шукаєш? Признавайся!
У солом'яному брилі стояв схожий на Максима парубок, дививсь і посміхався, нічого не говорячи Мар'яні.
— Я нікого... не шукаю,— відповіла вона, червоніючи, та й побігла собі далі. І зупинилася тільки на крутому горбі, звідки добре було видно самотнє подвір'я, на якому порався лісник Єгор, закладаючи в ясла свіжу гичку. Гнулись в один бік рясні верби, гойдались на межі соняшники, невідомо кого вітаючи жовтими шапками.
Трохи заспокоїлась. Звивистою стежкою зійшла з горба, простуючи до хатини.
— Здрастуйте, дядьку Єгоре,— люб'язно привіталася Мар'яна. Лісник поклав жмут гички, якось дивно глянув на дівчину, тихо спитав:
— Це ж ти до Максима?
— До Макси...— і обірвалася на півслові, бо помітила Мар'яна, як лісник одвернувся від неї, щоб не бачила вона його пекучої сльози. Мар'яні наче хто гострого ножа всунув у груди — так защеміло серце.
— Дядьку Єгоре...— їй перехопило дух. Не могла слова вимовити. А Єгор, не повертаючи голови, глухо сказав:
— Забрали обох... І Максима забрали, і друг до нього приїхав з Харкова... Того теж...
— Аз чого почалося? Вчора надвечір це діло було. Прийшов я з лісу, ліг відпочити, чую, входить знадвору Максим. "Треба,— каже,— мені сьогодні увечері на станцію з'їздити, то чи можна коня взяти?" Ну, я не дуже розпитую в нього, куди він ходить та чого ходить.