Люди, було, любують на них, як зійдуться де на весіллі або в танку докупи. Обоє молоденькі і хороші, як повні квіти. "От коли б Господь звів до пари!" — було, кажуть.
Отож послав Михайло сватів; дівчата вже в дружки прибираються та міркують, яке-то весілля в Наталі буде; аж тут свати із своїм хлібом повернулись: не оддають Наталі! Батько й рад би, та мати й слухати не хоче, що не багатий. Зажурився Михайло, плаче Наталя, та нічого робити! Попрощались молодята, пішов Михайло чумакувати. Така, бач, думка була: "Запрацюю щось, підможуся та візьму-таки Наталю".
III
Поки ж він ходив по дорогах та чумакував, навернувсь інший, багач великий, Данило Гурч. Він таки з козаків був, та жив собі паном, мав свій хутір, і степи, й поле, тільки що ходив у свиті, в сивій шапці — не хотів у інше вбиратись. Якось йому крамарі, що наїздили до його дещо купувати, то й кажуть:
— Братіку Данило! всім би ти чоловік, та коли б ти оту свитину закинув та ходив по-нашому — у каптані.
— А щоб ви того не діждали, вражі сини! — гукнув на них. — Коли маєте мою одежину ганити, геть з мого двора!
То всилу, бідолахи, втекли од нього.
Такий був яросливий, що Боже борони! Як розлютується, аж йому огневі іскри з очей скачуть, і побіліє, як крейда. А був хороший із себе дуже: високе чоло гетьманське, брови так і говорять, очі карі, ясні, як зорі, і всміхнеться, було, так ласкаво, да разом і гордо і смутно, що аж за серце вколупне...
Він оставсь ізмалку сиротою: мати молодою вмерла, а батька вбито на війні. Розказували старі люди, що була ще в його сестра, хороша дівчина, та злюбилась із ляхом, брат того й не знав, тільки знала стара бабуся, що в їх жила і випестила обох. Як стара не вговоряла Катрю — не послухала дівчина, та як брата не було дома, і помандрувала з ляхом у Польщу.
Приїжджає [Данило] до господи та й питає стару:
— А де сестра? чому мене не стрічає?
А він сестру так жалував, як свою рідну дитину; тільки й на думці в його, що Катря, чим би то втішити сестрицю, як звеселити.
Питає він, а стара заплакала та й каже:
— Ніхто вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окром мене, старої!
— А що таке? Яка напасть? Де сестра?
Стара й оповістила йому, як злюбилась Катря з ляшком, як не слухала ні вмови її, ні просьби, ні грозьби.
— Вчора, — каже стара, — увечері приїхав їздець, вона вийшла, а я за нею побігла. Звісно, молоде — хутче добігла, ніж я. Схопив він її на руки та й помчав. Тільки й бачила!
— Чи не той се лях, що в Максимчиному хуторі проживав?
— Той самий, голубчику! Все, було, куди не підемо, він на очі навертається.
Нічого більш не сказав Данило. Білий, як та хустка, спустив очі до землі та й думає. А далі:
— Прощавай, стара!
— Куди ж ти, мій орле? Покидаєш мене у тузі та в печалі! Чи хутко ж тебе дожидати?
— Хутко буду.
Впав на коня та й полинув, і не було його місяців зо два. Стара виглядає та плаче: "Викохала, випестила, та й обоє покинули!" Коли так, одного вечора, затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує.
— Ой сину мій! Квіте мій! Де ж се ти й досі був? Чи не чув про сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю Господь дав?
А він мовчить, ні пари з уст.
Увела його в хату, та аж злякалась: такий він став!
— Данилочку мій! Та який же ти страшний! Нездужав, мабуть? Чи тебе дорога стомила?
— Утомивсь, — каже, — хочу одпочити...
Та хмурий, невеселий такий.
Потупала стара коло його — все мовчить, та й одійшла.
Живуть вони вдвозі. Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає та й каже одного разу, важко зітхнувши:
— Де тепереньки Катря моя мила? Хоч би ще мені побачити мою любку! Як то вона на чужині проживає?
Данило наче й не чує.
— Данилочку! Чи ти одцуравсь сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаєш про бідну дівчину? а я заговорю, то ти з хати йдеш. Скільки вже благала тебе поїхати пошукати, де вона. Може, той ляшок її покинув; може, нещаслива де тиняється та боїться вернутись. Чи ти ж своє рідне покинеш у наругу людям?
— Не турбуйся, стара, не буде твоя Катруся в нарузі!
— Де ж вона? Де ж вона? Ти її бачив?
— Пом’яни її душу!
— Боже мій, Боже! Се ти сестру з світу згубив! Катрусенько моя нещаслива! пропав твій вік, як маків цвіт! Данило! великий тобі гріх!
— Годі, — каже, — бабусю, плакати: не поможеться!
— А він же де?
— Спитай чорного ворона, що його кості розношує.
IV
Отакий-то жених був Данило Гурч, що посватав Наталю. А Ївзі не що в голові, як зять багатий.
Бідну дівчину наче блискавка опалила: сама не своя.
— Мамо моя! — плаче, — не губіть мене, молодої, не топіть за Гурчем. Лучче мені вмерти, як за ним бути!
Не слухає Ївга дочки, присилувала. Повінчали, одбули весілля, випровадили молодих до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сіллю:
— Господине моя молодая! нехай же тебе Господь щастить долею й здоров’ям! щоб була здорова, як вода, а багата як земля, а хороша як рожа! Ти нашу хату звеселиш і мене, старую, одмолодиш!
Так-то вже стара вітає молоду та радіє, аж плаче.
І Данило інший став, як одружився: вже не насуплені чорні брови, і на устах ласкавий усміх. Полюбив щиро молоду жінку. Тільки молода полохлива, як пташеня з гаю: заговорить він — вона й очей не зведе; візьме її за руку — побіліє на личку, і рука тремтить.
Живуть уже з півроку; все молода не привикає. Став супити знов чорні брови Данило й пильно, й грізно часом дивиться на молоду жінку.
Поховали стару; ще смутніше в хаті стало. То, було, стара й заговорить, і спитає, й пошуткує, бо дуже любила Наталю; а тепер інший раз, то цілісінький день Божий сидять, не промовлять і словечка; вона що-небудь робить, а він, підперши рукою кучеряву голову, не випускає її з очей, та так пильно й невесело дивиться, що аж серце холоне.
Одного разу проситься вона до матері в гості, бо давненько не бачилась. Данило мовчить. Підняла очі, а він білий-білий, тільки очі блищать. Мов опалив її своїм поглядом, аж одхитнулась. Він усміхнувся.
— А чи не прийшли глибівські чумаки додому? — проговорив, та так глухо, мов не своїм голосом.
Наталя ледве встояла. Хоче сказати й не вимовить словечка. Він устав і вийшов з хати.
V
А чумаки справді вернулись додому; вернувся й Михайло. Тільки Наталя того не знала й не відала; а коли вже він, і як, і од кого довідався, що вона любилась із Михайлом, то Господь його святий знає.
З того часу так-то вже пильнував Наталю, що й ступня з хати не пускає. Чи робить вона де в садку та розважає себе, співаючи тихенько, чи в дворі господарює, — він усюди вродиться й очей блискучих не зведе з Наталі, аж їй і страшно, й сумно.
Вибирається якось він до міста. Наталя проводжає його, стоїть бліда й смутна, аж він сам жахнувсь, як поглянув. Обняв її кріпко й щиро:
— Горе моє, Наталю! Не любий я тобі! Загубив я й тебе, й себе!
Вона хотіла щось промовити, та тільки заплакала. Упав Данило на коня і помчавсь не оглядаючись.
Осталась Наталя сама, опорядила все на господарстві, вийшла в гай (а хутір їх у гаю в самому). Тихо й пусто округи. Шлях звивається гаєм... Тільки шумлять листя, щебечуть і джерґотять пташки та шурхають ящірки в траві. А зелено, й пахучо, й свіжо! З липового зруба молоді паросточки пустились, вигналась високо береза, і шелестить осика тонким листом; із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться й червоний китяг ягід горить, як жар, то колюча гайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку; виносяться хвоїнки, як стрілочки прямесенькі, й горобина розкинула зелений намет, і рясно на їй ягід червоно-злотих. А всякого зілля, квіток! і копитник хрещатий, папороть розрослась купою; пахуча березка коло сухого дуплинастого пенька повилась, і синій живокість, і кружало червоної смілки... Аж в очах мигтить!.. Зверху сонце так і сипле теплим промінням у темну гущавину, а з гущавини паше на тебе холодком...
Поглядає Наталя округи, та й облили її дрібні сльози: "Ой світе мій ясний, світе мій прекрасний! — промовила піснею, — який мій талан нещасний!"
Схилила голову на білу руку, плаче та згадує своє дівування: як-то весело було й вільно! І спом’янувсь їй ясноокий Михайло... який він тихий був, люб’ячий...
"Піду я хоч одвідаю свою матусю, — думає. — Данило вернеться хіба завтра — не знатиме. Може, востаннє попрощаюсь... Хоч побачу своє село, пройду вулицею. Спізнюся, то мати проведуть".
VI
Схопилась та й побігла шляхом; а вже вечоріло й роса пала. Біжить, біжить Наталя, серце б’ється, як не вискочить... Місяць зійшов; ніч тепла й тиха... От і Дніпро блищить синьою хвилею, і човни по березі розкидані, а там і перевіз; за малу годинку перебігти можна — недалечко.
Коли чує Наталя — за нею женуться. Оглянулась — се Данило мчиться... Уже настигає... Не пам’ятаючи себе, кинулась Наталя в воду й поплила Дніпром, як та рибочка.
Примчавсь Данило... "Не втечеш! — крикнув, — не втечеш!" Скинув човна на воду й поплив за нею; нема весла — гребе гострою шаблею. Човен летить... та все не дожене Наталі. Вже вона й далеченько. Червона хустка пішла бистрею; довга коса розпустилась по воді. Данило і вловив її за ту косу шовкову... як замахнувся блискавою шаблею, тільки кров тепла зчервонила сиву хвилю дніпрову.
Загубив жінку Данило, та й сам пропав... самохіттю, чи так уже Господь його покарав. Найшли обох рибалки вранці. Вона змучена й сумна, а він гнівний та грізний, Боже! Як ухопив міцною рукою за довгу косу, то так рука й звелась навіки. Вкупі й знайшли.
Коли б таку горду душу та на добре! Бо був він щирий і правдивий. Сам нікого не обіжав зроду, тільки себе занапастив.
ІНСТИТУТКА
Т. Г. Шевченку
І
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі.