Надворі темнішало. Біля основи споруди з’явилися тьмяні вогники, вони змійками побігли вгору, яснішали, спіраллю завивалися навколо кривавого купола. На плато стало видніше, і ми при тому освітленні підійшли до Храму. Чорна основа складалася з велетенської колонади, в кожній колоні ніби було невідоме джерело проміння, яке кидало навколо примарне, мерехтливе світло.
Тривожне, незбагненне почуття охопило мене — приємне і водночас хвилююче. Я відчував, що побачу щось ще грандіозніше, ніж сама будівля храму. Мої сподівання скоро справдилися.
Як тільки ми піднялися по чорних сходах, перед нами безшумно відчинився круглий отвір. Ми опинилися в сферичному залі, освітленому м’яким голубим промінням. На стінах і куполі — ніяких прикрас. Тільки невисоко над підлогою безперервно пливла багатокольорова гармонійна гама світлових зайчиків, дуже приємна для ока.
Народжений Небом повів нас одним з багатьох коридорів, які променями розходилися від залу. Ми поспіхом пройшли мимо експонатів старовинної промисловості Осяйної, яка виробляла їжу і все, що було зв’язане з нею. Все це скидалося на наші, земні зразки і не цікавило нас. Ми на хвилину зупинилися біля виставки з експонатами кухні. Тут можна було побачити і древнє дикунське вогнище, і електричну кухню, і сковороди, і всякий посуд.
Ми вибрали сковороду, каструлю, два ножі, загорнули все це в прозору скатертину. Потім Народжений Небом знайшов електричну запальничку і знаком запропонував нам іти далі.
Я зрозумів, що він повернув від кругового коридору до центру будівлі. Незабаром голубий коридор закінчився, і ми опинилися в неосяжному приміщенні, яке, безперечно, було головним. Але мене вразило не приміщення, що саме по собі було геніальним утвором. Вся увага відразу ж зосереджувалася на гігантській статуї, що знаходилася посередині залу.
І знову мої слова тільки частково передадуть неповторне враження, будуть лише блідою тінню величної творчості митця з іншого світу.
Перед нами чорнів простір безмежного Космосу, засіяний мереживом сузір’я та туманностей. А серед неосяжного Всесвіту пливла планета зеленкувато-блакитного кольору. Вона повільно оберталася, видно було плями хмар, обриси материків та океанів. На одному з її полюсів стояла постать людини, схожої на Народженого Небом. Я міг би поклястись, що людина жива, якби не майже кілометрова висота постаті. Зоряна спіраль обвивала тіло людини, німбом сяяла навколо голови. Вся постать напружилася в неймовірному зусиллі, високо підняті руки статуї з титанічною силою штовхали гігантську спіраль в безконечність.
— Він схожий на вас, Народжений Небом, — стиха сказав професор.
— Це правда. Я його нащадок.
І знову ми стояли довгий час мовчки, з благоговінням дивлячись на титанічну постать великого революціонера Вогняного Смерча. Потім я помітив, що навколо планети, яка служила п’єдесталом для статуї, виникають бліді вогники. Вони Утворювали хвилясту лінію, оперізували кулю і знову повторювались. Я запитав Народженого Небом, що означають дивні вогники.
— Це древні письмена, — відповів космонавт. — То записані останні, передсмертні думки Вогняного Смерча. За вашими поняттями, вони приблизно звучатимуть так:
Атом — це атом,
Камінь — це камінь.
Планета — тільки планета,
А Людина — це Все.
Атом вміщує лише атом,
Камінь не вмістить більше своєї ваги,
Простори найбільших планет
Мають певну межу.
І тільки Розуму Людини
Межі нема.
Людина — це Велика Спіраль,
Яка пронизує Безконечність.
Не дивіться в Минуле,
Минуле — то Смерть.
Дивіться в Майбутнє,
Майбутнє — то Народження.
Народження завжди значніше від Смерті.
Але не бійтеся Смерті,
Не бійтеся Темряви Небуття.
Велика Спіраль Життя незгасима,
Вона — господар над Мороком Космосу.
У мене заболіла голова, очі почали сльозитися. Народжений Небом уважно оглянув нас, взяв мене за руку.
— Досить. Вам треба відпочити. Вийдемо з Храму…
ЧОРНІ ТІНІ КОСМОСУ
На плато, серед невисоких кущів, ми розклали вогнище. Сухих гілок навколо було вдосталь, звірів на плато, як сказав Народжений Небом, не водилося, і ми могли трохи відпочити від незвичайних вражень.
Народжений Небом з подивом спостерігав, як ми невміло білували вбиту тварину. Для нього ця процедура, напевне, була такою ж відразливою, як для цивілізованих людей Землі канібалізм. Але гостинність зобов’язувала, і він мовчав.
Ми відрізали кілька ніг з ситими шматками м’яса і поклали їх на сковороду смажитися. М’ясо мало чорний колір, як і густа тягуча кров. Це викликало огиду, але виходу в нас не було.
— Йому добре, — прошепотів професор, підкидаючи хмиз у вогнище. — Не треба ні їсти, ні спати. А нам тепер думай, що робити в такому становищі. Звичайно, їсти можна здобути, не загинеш, але… не станеш же таким, як вони. Халепа, та й годі… Доведеться, мабуть, обростати шерстю та повертатись до предків…
Я не відповів Івану Ігнатовичу, хоч і думав над тим же. Народжений Небом стояв осторонь і дивився вгору. В очах його грали відблиски полум’я, на чолі витала тінь якоїсь напруженої думки.
"Невже він не допоможе нам? — подумав я. — Не може бути. В крайньому разі, ми з’ясуємо своє становище".
Ми спробували м’ясо Тихого Крока, яке саме засмажилося. Воно було цілком їстівним, хоч і не посолене. Я твердо вирішив після вечері відверто поговорити з Народженим Небом.
Але мені не вдалося здійснити свій намір. Трапилися несподівані події, які вирішили нашу долю.
Не встигли ми доїсти м’ясо, як Народжений Небом захвилювався. Він швидко рушив від вогнища до апарата. Я теж поглянув туди: апарат світився зеленкуватим кольором. Ми тривожно переглянулися.
— Щось трапилося, — сказав професор. — Інакше чому б він так стурбувався?..
Зелене проміння біля апарата згасло. Народжений Небом наблизився до нас. Печать тривоги позначилася на його обличчі. Він якусь мить з ніжністю дивився на мене, а потім сказав:
— Сталося нещастя. Ми повинні розлучитися.
— Що таке? — скрикнув професор, облишивши вечерю. Я теж кинув недоїдену кістку.
— Колись на нашу систему нападали невідомі дивні істоти — породження невивчених просторів між Космосом і Антикосмосом. Ми їх назвали Темні тіні Космосу. В той час, як органічне життя прагне до найдосконалішої організації, Тіні несуть дезорганізацію для матерії і життя, хаос. Ми легко захистилися від них, підмітаючи міжзоряний простір потужними випромінюваннями. Але тепер!..
Народжений Небом на мить замовк, обличчя його стало суворим.
— Щойно я слухав повідомлення Центру Інформації Системи. Тіні знову вторглися в нашу Систему. Вони змінили свою структуру. Невідомим способом згущаючись, вони знищують наші заселені станції. Першу зграю Тіней ліквідували, але… дорогою ціною. Загинуло біля сотні станцій, десятки тисяч людей. Треба знайти ефективний спосіб захисту. Я мушу вилетіти в наш науковий центр…
— А як же… ми? — вихопилось у професора.
— Я думав про вас, — відповів Народжений Небом. — Ви розумієте, що це майже неможливо — вернути вас на рідну планету. Мільярди світлових років простору розділяють вас. Але я полюбив далеких мені людей. Ви нагадали мені славне минуле нашого народу. Мій борг дружби велить діяти. Збирайтесь, сідайте в апарат. Я зроблю неможливе. Мій учитель Приятель Зір дозволив віддати вам корабель, на якому ми прилетіли сюди…
— Як? — кліпнув очима професор. — Той самий?
— Той самий. Інформаційний Центр зробить обчислення, і ви потрапите на свою планету…
Професор від радості аж заплакав, мов дитина. Я теж ледве опанував себе.
Ми вилетіли з Осяйної і взяли напрям на прикордонну станцію космічних кораблів. Я дуже хотів спати, організм був виснажений, і враження тих годин здаються якимись туманними, невиразними. Ясно пам’ятаю тільки останнє. Я роздягнувся і зайшов до знайомої кабіни. М’які обійми стиснули мене. В отворі було видно великі, бездонні очі Народженого Небом. Востаннє я чув його приглушені слова:
— Ви знайдете в ніші разом з одежею схеми деяких важливих відкриттів періоду Великої Революції. Думаю, що ви розшифруєте їх. Можливо, це вам пригодиться…
— А ви? — прошепотів я. — Що буде з вами, великий Друже?
Очі Народженого Небом заіскрилися, ласкава посмішка проникла в моє серце.
— За мене не турбуйтеся. Перед нами — Велика Боротьба. А якщо смерть, то хай буде смерть. Хіба ви забули слова Вогняного Смерча: "Не бійтеся темряви Небуття, велика спіраль Життя незгасима, вона господар над мороком Космосу".
Це були останні слова Народженого Небом, які ми почули. Кабіна закрилася. Океан темряви насунувся звідусіль і погасив мою свідомість.
ПОВЕРНЕННЯ
…А потім, Оксано, знову звучала музика. Вона мчала через безконечність, несучи мене, мою свідомість на любу, рідну Землю… Коли я знову отямився і вийшов у коридор, то навколо все було біле-біле. Крізь прозору сферу корабля просвічували високі гори, широкі снігові масиви. Невже Земля? Де ми? В якій країні? Скільки часу минуло, як ми вилетіли звідси?
Незабаром ожив професор. Ми кинулися один одному в обійми і довго не могли заспокоїтися. Потім одягнулися в іншопланетні комбінезони. Іван Ігнатович критично оглянув себе, іронічно похитав головою.
— Пройти десь по селу — всі собаки збіжаться, а баби будуть хреститися. Ну та робити нічого, достанемо якусь одежину. Головне, дізнатися, де ми…
В ніші, крім вбрання, лежали ще два прозорі циліндри рожевого кольору. Мабуть, це були своєрідні записи відкриттів, про які говорив на прощання Народжений Небом. Як же прочитати їх?
Забувши про те, що нам треба вибратися з корабля і знайти людей, ми почали розглядати циліндри. Вони були абсолютно суцільні, тільки з одного кінця виднілося щось кругле, схоже на кнопку. Професор поставив циліндр вертикально, натиснув на той виступ. Всередині дивної штуки спалахнуло світло. Нам здалося, що циліндр почав обертатися. Але то був тільки оптичний ефект. В горизонтальному напрямі побігли різнокольорові плями, вони поволі перетворювалися на цілком зрозумілі картини.
Перед нами пропливла серед космічного простору планета. Вона наблизилася, заповнила собою все. Ось уже це не планета, а безмежні води океану. Невідомий апарат проникає під воду. Прямо перед нашими очима заворушилися якісь одноклітинні істоти. Вони стрибали, плавали, ковтали одне одного.