Здалека докочувалися гудки пароплавів.
Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.
Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли. Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.
Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.
Гук зірвався з місця, побіг.
Віття шмагало його по обличчю. Загрузали ноги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.
Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений "рафик", а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось, точніше — лосеня…
Старий єгер хвильку постояв, приклавши долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями — ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…
Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до "рафика", за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.
Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.
Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.
— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!
— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини…
Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.
— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.
Гук тужливо глянув на лосеня.
— Жаль Вітьку…
— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!
— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…
Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.
— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість. Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.
— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.
— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?
Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.
— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника "Надія". Ви — убивця!
— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.
— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два "жакани". А стріляю я без промаху!
"Мисливець" зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.
— Покладіть Вітьку в машину, — наказав Гук.
Браконьєри слухняно виконали його веління.
— І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…
— Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…
— Шкуру зняти, — зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. — З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.
Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в "рафик" ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.
Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, — в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.
Сонячні промені інколи проривалися в прогалини поміж вітами дерев, світляні зайчики грайливо миготіли у вікнах, падали на мертве лосенятко. Голова звірятка похитувалася, коли машина підскакувала на вибоїнах лісової дороги, і здавалося, що Вітька заснув після смачної паші, повністю довірившись турботам друзів-людей. Лише чорне око докірливо поблискувало, непорушно дивлячись в душу єгера, і в тому мовчанні Гукові вчувалося: "Що ж це ти зробив, Василю? Навчив мене довіряти таким, як ти… і я прийшов до простягнутих рук… а тоді — вогонь і морок! І я вже не прийду… навіть до тебе не прийду…".
Мордаті хлопці сиділи на протилежній лавці, понуро сопучи, дивилися десь убік.
Єгер поклав долоню на голову Вітьки, стримав теплий клубок, що підкочувався до горла. Заплющив очі. І знову багрові кола попливли перед ним, понесли його далеко, далеко, у давно загублені роки…
Похитуються носилки. На них — вмираючий боєць з кривавою пов’язкою на чолі. Піднявся на мить, хотів щось сказати Василеві і знову знесилено впав на спину. Довкола гриміла канонада, наступали кайзерівські війська, червоногвардійці бігли в атаку, відчайдушно лаючись, а Гук схилився над товаришем дитячих літ і намагався вирізнити з агонізуючого белькотання осмислені слова.
— Гордійку, Гордійку… Що ти хочеш сказати? Що? Може, передати щось? Скажи… скажи…
— Квіти… квіти — Гордійко стиснув руку побратима, його вії затріпотіли. — Ти пам’ятаєш? Ми пасли корів… Квіти… і роса… І сонечко… більше нічого… не треба…
Останнє зітхання. І докірливий погляд у глибини синього дивокола. Навіщо? Навіщо?
Гук дав знак товаришам. Носилки лягли на землю. Василь став на коліна перед покійним, торкнувся вустами холодного чола. Поклавши долоню на скляніючі очі, закрив повіки…
Старий єгер отямився від спогадів, застогнав. Голова лосеняти похитувалася біля його ніг. Машина весело бігла поміж сосновими посадками. Ось вона підкотила до арки, на якій красувався напис: "ЗАПОВІДНИК "НАДІЯ". Зупинилася біля брами, прикрашеної візерунчатим різьбленням.
Гук відчинив задні дверцята, вискочив на пісок.
— Виносьте убитого! — твердо наказав він.
Браконьєри покірно виконали його веління.
— Беріть за плечі!
Вони, крекчучи, підняли лося на палицю, просунуту поміж зв’язаними ногами, згромадили на плечі, понесли. Гук відчинив ворота. Поважний чоловік, залишивши рушницю на передньому сидінні, рушив за єгерем і своїми помічниками до кам’яного рожевого будиночка, що виднівся між заростями бузку, прикритий крислатим віттям вікових дубів. На ганок викотився повний круглолиций чоловічок, щілинки його очей звузилися, розгублено зупинилися на обличчі поважного браконьєра.
— Ван Ванич! Ви? Що сталося?
— Та ось… непорозуміння.
Здоровенні хлопці опустили тушу лосеняти біля ганку. Старий єгер похмуро глянув на круглолицього.
— Товаришу директор, — офіційно заявив він, — ось ці… типи убили… Вітьку… Я затримав їх, відповідно до існуючого законодавства.
— Гм. Бачу… Але навіщо ж ти… Такого чоловіка…
— Якого чоловіка? — з болем вигукнув єгер. — Хіба заповідник не для всіх? Хіба закон не один? Тоді і за вбивство людини одного треба розстріляти, а іншого — відпустити?!
— Ну що ти, що ти, Василю Йвановичу, — роздратовано розвів руками директор. — То людина, а то…
— А це — дитя невинне, — тужливо сказав Гук. — Ви ж знаєте, Іване Явтуховичу, що Вітька довіряв людям. Вони його підманили, а потім підло… в упор…
Запала гнітюча тиша. Поважний чоловік, якого називали Ван Ваничем, бадьоро кашлянув, хотів поплескати старого єгера по плечу. Той з огидою відсахнувся.
— Все правильно, — почухав потилицю Ван Ванич. — Помилка вийшла. Закон — для всіх! Тут, бачте… ми не врахували, що заповідник, вийшла така загогулина, занесло трохи вбік. Хе-хе! Азарт мисливський. Хіба я не розумію? Атавізм, древні інстинкти… Що ж поробиш, ми ще не янголи!
— Заповідник тут ні до чого, — похмуро заперечив Гук. — Лосів убивати взагалі не дозволено.
— Я заплачу, — примирливо сказав Ван Ванич. — Заплачу. Ви мені пришліть — скільки, я… я все зроблю… Це все правильно — начальник ти чи звичайна людина, порушив закон — відповідай. Хе-хе! Визнаю, визнаю! У нас тепер перебудова, прискорення, самокритика. Самокритика — велике діло! Ви тільки теє… розголосу не треба…
Директор заповідника схвально й улесливо закивав головою.
— Чудово, чудово, Ван Ванич! Хе-хе! Непорозуміння вичерпано.
— А старого, — вів далі, осмілівши, поважний браконьєр, — нагородити треба. За принциповість, твердість… Тим більше що пенсійний вік почався для нього чверть віку тому. Навіщо ж так мучитися людині? Геройський старий, хвалю! Хех-хе! Але заслужений спочинок давно вже чекає його.
Іван Явтухович усміхнувся очима-щілинками.
— Розумію, Ван Ванич. Ясненько. Нагородимо старого. Авжеж.
Гук поглянув ще раз на докірливе око лосеняти, тяжко зітхнув і мовчки пішов геть від ганку дирекції. Спина його згорбилася, ніби він тримав на ній надмірний тягар. Поважний мисливець-невдаха злобно глянув йому вслід, перезирнувся з своїми помічниками. Один з них — з волохатими, як у горили, руками, фамільярно підморгнув.
— Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…
Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики — дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок манили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів.