Сашко хутко записав вірша й поліз на піч. Справді, вже дуже пізно, пора спати, бо завтра рано вставати, треба буде ще повторити уроки на свіжу пам'ять. Вже засинаючи, згадав про Галину, про свою розмову з нею, прислухався до морського шуму.
— Діду, — півсонний спитав з печі, — вам море не набридло?
— Море? Ну, що ти скажеш — таке спитати! А тобі, полуночнику, життя не набридло? Га? Чую, чую… Ото й море не може набриднути. Живе ж воно, воно завжди живе і той… дихає, радіє… І гнівається, гнівається, полуночнику…
"А мати Галинина, може, вже ніколи-ніколи не побачить моря", — подумав хлопчина.
І остання думка була про те, що сьогоднішнього вірша Галині не можна буде прочитати, бо вона знову згадає про свою матір, і їй буде дуже важка ця згадка.
Того пізнього вечора, коли дід Савелій плів сіті ї Сашко складав вірша на приїзд матері, коли над морем і Слобідкою світив місяць і гудів вітер, того пізнього вечора наймолодший з Чайок, семирічний Івасик, теж дуже довго не міг заснути. Сьогодні увечері Сашко сказав йому:
— Ось, Івасику, приїздить мама, а ти їй і подарувати чого не маєш! Ото ти такий! Я більше люблю маму, ніж ти!
— Ні, я! — спалахнув Івасик. — Я більше!
— Тоді давай так, — запропонував Сашко, — хто приготує матері кращий подарунок, той і любить її більше!
Івасик погодився, і тепер його тривожила думка про цей подарунок. Сашко ж зовсім не думав про цю угоду з молодшим братом. Він навіть забув про неї. Який може бути сумнів, що переможе він, Сашко? Що може таке подарувати Івасик краще від Сашкового подарунка? Та ось Сашко напише матері вірша — і вже його перемога. Ану, нехай Івасик спробує написати такого вірша!
Івасик лежав на своєму ліжку, повернувшись обличчям до стіни. Він удавав, що спить. Він навіть заплющив очі і намагався не ворушитися. Так ніхто не заважатиме думати, і дід Савелій не буде лаятись "полуночниками". На стіні від дідових рухів стрибали чудернацькі тіні, одні з них були схожі на ведмедя, інші на величезну морську свинку, а деякі скидались на акулу, якої ніколи ще не бачив Івасик, але про яку чув багато оповідань. Та розглядати ці тіні було дуже незручно, бо дід Савелій міг побачити, що онук не спить, а воно ж уже не рано.
Дід плів сіті, час від часу, мабуть, забувши, що вже пізно і можна розбудити Івася, починав мугикати якусь пісню. Він мугикав тихенько, так що слів не можна було розібрати, але це, напевне, була якась старовинна рибальська пісня. У ній, напевне, розповідалося про зелені хвилі і про яросливі шторми, і дід, мабуть, згадував свою молодість і життя, солоне від морської води й широких вітрів.
Івасик ніяк не міг придумати — що ж він подарує матері? Багато буде подарунків — і Сашко щось подарує, і дід Савелій, і дід Гурій не пошкодує зробити подарунок найкращому рибальському бригадирові, і подруги материні приходили вже сьогодні, і вони казали, що готують подарунки. Але подарунок від Івасика має бути найкращим. Тож зрозуміло, чому й досі не спить хлоп'я, які турботи в'ються в його голівці.
Спочатку Івасик хотів подарувати матері ящірку — чудову зелену ящірку з чорненькими, як намистинки, очицями. Але дуже шкода, що зараз зима і ящірки, зарившися в піску, сплять. А сонні вони в'ялі, нецікаві. Подарувати морську свинку? Теж не годиться, бо Івасик пригадав, як мати колись сказала на свинку, що вона подібна до пацюка. Пацюків же мати страх як ненавидить.
Тоді хлоп'я прийшло нарешті до мужньої ухвали: подарувати матері найкоштовніший свій скарб — улюбленого свого щиглика.
Це була справді мужня ухвала, бо від самої думки віддати комусь співучу пташку у Івасика навертались сльози. Але для матері нічого не шкода. Його мати була аж у Кремлі, його мати вміє працювати найкраще від усіх рибалок, дарма що вона — жінка, і це каже і дід Савелій, і дід Гурій, і всі, всі…
Багато є хороших і сміливих рибалок у Слобідці, та нема таких, як Марина Чайка! Недарма ж у Москві дали мамі червоний орден.
Про все це читали сьогодні в газеті, а Івасик пильно прислухався, і так йому було весело, що хотілося скочити з місця, міцно обняти діда Савелія й поцілувати його просто в сиву бороду, а потім побігти й цілувати морських свинок, щиглика, весь світ цілувати…
Так, це буде найкращий подарунок, адже ніхто-ніхто не подарує мамі такого чудового щиглика, в якого пір'ячко і жовте, і червоне, і чорненьке і який так ловко вміє щебетати! А крім пташки з кліткою, Івасик подарує матері ще глиняного півника. Він увесь цяцькований, ззаду в нього дірочка, і коли в ту дірочку дмухнути, півник голосно свистить.
Ні Сашко, ні дід Гурій ніколи в світі не догадаються подарувати матері ні щиглика, ні глиняного півника. Це все подарує тільки Івасик, він нічого не пошкодує, і це буде, безперечно, найкращий подарунок. Ну, Сашуню, побачимо, хто найбільше любить свою матір?
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Білий привид і три чорні постаті
Життя в родині Кукоби увійшло в свою нову колію. Невеличка родина залишилася — батько й дочка, двоє всього, та ще третя — бабуся, якась далека родичка лікаря, яка тепер давала лад у квартирі.
Час ішов, і Галина потроху почала звикати без матері. Коли находив сум, намагалася заглибитись у книжку. Тепер ніколи не мала оцінки нижче "відмінно". Двічі на п'ятиденку ходила в школу на репетиції: шкільний драмгурток ставив п'єсу з піонерського життя, вона виконувала головну роль.
Після материного від'їзду більше прив'язалась до батька, у них тепер була міцна дружба, часто вони розмовляли на серйозні теми, радились удвох. Галині було приємно, що батько поводиться з нею, як з дорослою. Він часто розповідав дочці про складні хірургічні операції, які йому доводилось виконувати, він захоплювався, пересипав свою мову медичними назвами і тут же їх пояснював, розкривав перед дочкою весь складний процес операції.
Дівчинка уважно слухала батька, намагаючись усе зрозуміти, і це не було важко, бо він розповідав дуже просто, наводив приклади, виймав із свого чемоданчика блискучі лікарські інструменти. Спочатку Галині було трохи страшно дивитися на хірургічний ніж, на блискучі клеми, схожі на ножиці, на ті клеми, які накладає хірург на перетяті вени, щоб зупинити кровотечу. Спочатку трохи лякали гачки з чотирма зубцями і металеві лопатки, якими порпається лікар у глибокій рані. Раніше батько ніколи не показував цих інструментів, тепер вони викликали в дівчинки хвилювання. Але цікавість перемагала, Галина звикла і до інструментів, і до батькових оповідань про операції.
— Треба, Галинко, з дитячих років, — казав батько, — привчатися дивитись на життя широко відкритими очима, щоб бачити все, як воно є насправді. І ці гачки, і цей гострий, як бритва, хірургічний ніж допомагають урятувати людське життя, перемагають смерть. Доню, чи уявляєш ти, скільки було б трагедій, скільки б загинуло кращих наших людей, коли б не було хірургів, учених, які не бояться ні крові, ні страшних ран на людському тілі? А чи знаєш ти, доню, яка радість охоплює моє серце, коли мені, озброєному ось цим ножем, щастить відвоювати у смерті людське життя? Таку радість можуть мати тільки переможці. Мені здається, що й ти маєш таку радість. Адже ти відмінниця у навчанні, а це теж треба завоювати. Це теж перемога, і ти — переможець…
Мало було у батька вільного часу, але іноді Галина ходила з ним на морський берег. Вони стояли десь на скелі — батько й дочка, дивились на далекий синій обрій з димками пароплавів, кожному тоді робилось журно і спокійно на серці.
І чому находить цей затишний тихий смуток, коли людина стоїть на скелі, оповита ліловим присмерком, і мовчки дивиться на далёкий вечірній обрій моря? Може, сумує тоді людина за безмежним простором, за недосяжними світами. І здається, що й чайки тоді кричать по-вечірньому стомлено й журливо.
Та Галина не вміла довго мовчати. Вона сіпала батька за рукав, вони сходили зі скелі вниз, до самого моря, до їхніх ніг котились і лягали покірні хвилі. Галина розповідала про свої шкільні справи й пригоди.
Про матір майже ніколи не згадували ні батько, ні дочка. Обоє думали про неї, але одне одному не говорили нічого, ніби існувала між ними про це мовчазна угода.
* * *
Василь Васильович прочитав статтю Нагірного про гіпнотизм і тільки руками розвів — ну й Нагірний! Прочитав десь або почув про наукове застосування гіпнозу і вже встиг зробити з цього таємницю чорної магії. Ну-ну, маг-чарівник! Доведеться ще поговорити з тобою — котрий це вже раз!
У своєму "науковому творі" Омелько доводив, що гіпнотизм — це, мовляв, таємнича сила, яку тільки недавно відкрила наука. Цю силу мають люди з чорними очима й чорним волоссям. Такі люди можуть, мовляв, на відстані, за десятки кілометрів, передавати мовчки свої думки іншим особам, і ті покірно виконуватимуть їхню волю.
Багато ще подібних дурниць було в тій статті. Найкращий ужиток для неї був би — це зробити добрячого паперового змія. Чудовий вийшов би змій — папір для свого твору Омелько дістав добрий, наче боявся, що звичайні аркушики із звичайного шкільного зошита не витримають стількох дурниць, скупчених на трьох невеликих сторінках.
У Василя Васильовича був уже далеко не той вік, щоб гратися паперовим змієм, тому він обережно сховав Омелькову статтю в портфель.
Увесь клас зацікавився журналом і нетерпляче чекав виходу його в світ. Біля шкільних дверей Сашко почепив об'яву:
УВАГА!
Готується перший номер журналу шостого піонерського класу "Відмінник". Здавайте матеріал!
Редколегія.
Матеріал приймали і з інших класів, і, таким чином, само собою виходило, що "Відмінник" незабаром мав стати загальношкільним журналом. У шестикласників знайшлось багато "патріотів" свого класу, вони галасували про те, що редколегія робить помилку, що ні в якому разі не треба вміщувати в журналі творів учнів інших класів. Ці "патріоти" замовкли тільки тоді, коли в справу втрутився Василь Васильович і довів, що чим більше співробітників, тим цікавішим і популярнішим буде журнал. А слава ініціаторів і видавців однаково залишиться за шостим класом.
У портфелі редакції "Відмінника" були в числі інших матеріалів оповідання й вірші двох учнів з сьомого класу. Та незабаром один з них, високий і насмішкуватий Чабанчук, відомий шахіст у школі, прийшов до Сашка з вимогою повернути його твори.
— Не хочу друкуватись у вашому журналі, — заявив Чабанчук. — Чому? Дуже просто.